Большевики хвалилися своєю пошаною до памяток культури а в тім до бібліотек і архівів. Але вчинки большевицької армії й цивільних адміністраторів та окремих громадян вповні це заперечують.
Вже підчас пересування Червоної Армії в Західну Україну гинули по дорозі цінні збори рукописів, книжок, образів. В першу чергу, розуміється, нищено збірки по дідичівських дворах. Образи совєтські офіцери розбирали для прикраси своїх клюбів, або брали просто для себе, а книжки й рукописи, мови або письма яких не розуміли, по варварськи нищили. Так багато вартісного пропало у відомім замку в Підгірцях, в майнах Павликовських у Медиці, в манастирі єзуїтів у Хирові, в Прилбичах, родинному гнізді Шептицьких, де після огидного замордування брата Митрополита Андрея і всі єї рідні, розгромлено цінні збірки, між якими були старо-українські пергамінові рукописи, — пропали архіви й бібліотеки цілої низки українських василіянських манастирів у краю, з яких найбільшою втратою є прецікавий крехівський архів.
Але й по містах доля памяток культури була жалюгідною і то не лише по малих, але й по більших. Так, у Перемишлі понищили большевицькі варвари цінні бібліотеки й рукописи. Східні іудеї виривали з тяжких оправ старі рукописи або стародруки, як шкідливу реліґійну літературу а шкіру забирали на свої потреби. Великі заслуги коло охорони памяток старовини у Перемишлі за большевицького панування поклав проф. Б. Загайкевич, що був директором укр. музею-архіву "Стривігор", але на своїм шляху стрічав він різні перешкоди місцевої большевицької влади, аж поки вкінці не був усунений з директорського стільця. Його місце зайняла якась малограмотна партійка зі Сходу, Приблуда (номен-омен!). Навіть у Львові було не краще. Тут цілком загинув архів т. зв. "Стрільниці" з рукописами XVII—XVIII вв., пропали збірки латинської капітули й лат. архиєпископа по закватируванні в палаті архиєпископа і в курії червоноармійців. Спроби рятувати цінні памятки наткнулися на грубий спротив большевицької солдатни. Дуже потерпіла й т. зв. "Потуржицька" бібліотека ґр. Дідушицького з цінним архівом. Військо зайняло палату ґрафа, яку червоні командири дочиста обрабували й грозили спалити книжки та рукописи.
Але тоді вже існувала у Львові філія бібліотеки Академії Наук УРСР і туди перевезено збірки Дідушицьких. Але бібліотеки по інших магнатських палатах (Голуховських, Потоцьких) понищилися, — перемінено їх у "палац піонерів", які ані самі, ні їх комуністичні наставники не шанували книжок. Розуміється ця "палата" була виключно в жидівських руках.
Нічого й казати, що збірки українських установ скрізь впали жертвою червоних варварів навіть і у Львові. Ці збірки нищено свідомо, тому що українські. Розгромлені були всі редакції — "Діло", "Новий Час", "Українські Вісті", видавництва "Червона Калина", а також установи — "Укр. Бесіда", "Рідна Школа", зокрема "Просвіта", де знищено цінний архів (від 1868 р.) та не менш цінну бібліотеку, покрадено або знищено образи, поламано й попалено шафи й бюрка, це саме сталося і в "Народнім Домі". Саме слово "Просвіта" викликало серед большевиків скаженину, бо з ним звязували вони знайому їм ще з часів боротьби в Україні українську національну свідомість і активність, ворожу комунізмові. В будинку "Просвіти" господарила спершу редакція большевицької газети "Вільна Україна", а опісля редакція військової газети "Звезда Советов", яка довершила це діло знищення.
Добре упорядкований архів "Просвіти" скинено з полиць на підлогу й зроблено з нього кашу. Всі сходи були в будинку "Просвіти" устелені верствами рукописів та відірваними сторінками книжок, що їх виносили большевики з "Просвіти" або ред. "Діла" на знищення. Бібліотека "Просвіти" в переважній частині теж була знищена. В "Ділі" пропали архіви редакції, адміністрації та друкарні, портрети б. редакторів, комплект "Діла" від 1880 р. та склад видань бібліотеки "Діла".
Не можна було допроситися у редакторів "Звезди Советов" звороту величезного портрету першого голови "Просвіти" — Вол. Федоровича, роботи відомого галицько-українського маляря Устіяновича. Спочатку большевики згоджувалися віддати образ, а хотіли забрати рами для портрету Ворошилова, але вкінці не дали й образу, бо це, мовляв, "портрет генерала", тимсамим, це воєнна здобич...
В будинку "Просвіти" були ще й інші українські громадянські установи та приватні бюра (В-цтво "Хортиця" тощо) — всі вони розгромлені. В ред. журналу "Життя і Знання" стояла чимала редакційна бібліотека а також дуже велика збірка кліш. Управа Бібліотеки Наукового Т-ва ім. Шевченка, бажаючи рятувати ці збірки, наліпила на дверях оповістку, що всі вони призначені для бібліотеки, але культурні большевицькі редактори не пошанували претенсій бібліотеки. Клішами, книжками й рукописами палили в печах, зникли й усі меблі. Так само нема чого розводитися й про нищення та пропажу бібліотек різних інших зліквідованих установ та вязнених і вивожених людей. Багато їх пішло на паливо підчас суворої зими 1939—1940 року (от як бібліотека відомого у Львові професора, Роляуера (німця) що виїхав до Німеччини, як бібліотека визначного діяча УНДО В. Кузьмовича, вивезеного на заслання, як архів президента Костя Левицького, з квартири якого по його арештуванні большевики зробили буквально купу гною, бібліотека й архів др. Говиновича і т. д. і т. д.
Займаючи мешкання людей, що повиїздили, не встигши зліквідувати свої книгозбори, або людей вивезених чи увязнених, большевицькі урядовці, здебільшого Н.К.В.Д-исти, з правила нищили всякі книжкові чи рукописні збірки, дерли, палили їх тощо. Тільки вряди-годи вдавалося керманичам бібліотеки НТШ та університетської, довідавшися про загрожені приватні "безгосподарські" книгозбори, врятувати їх. Але часто їх інґеренція приходила за пізно — бібліотека була вже знищена. Та що вже говорити про приватні збірки, коли раз-у-раз гинули цінні громадянські, особливо в краю. Правда, для охорони памяток культури, в тім і бібліотек та архівів, створена була у Львові окрема комісія, у проводі якої стояв письменник Петро Панч, але комісія ця працювала вяло, збиралася дуже рідко, не розпоряджала потрібними грошевими і транспортовими засобами, та, яко установа обласна львівська, не мала ширших уповажнень і навіть у себе в області небагато охоронила, не кажучи вже про сусідні області — Дрогобицьку, Тернопільську та Волинь, де було дуже мало місцевої інтелігенції, а совєтські правителі були ще більш некультурні, ніж у Львові. Тут про охорону памяток культури, а надто бібліотек і архівів — майже не доводиться й говорити.
Чимало лиха накоїли також різні мародери, що шибали по цілій Західній Україні й, надуживаючи свого становища та лякаючи і так уже переляканих громадян своїм військовим уніформом, грабували приватні й публичні збірки. Тут треба згадати про одного такого типа — старшого лейтенанта — Ореста Ровінського, що служив у Львові в політ. управлінні 6-ої сов. армії та співробітничав у "Звезде Советов". Він визбирував ніби-то для бібліотеки відділу по всіх усюдах книжки й рукописи головно історичні — мовляв, для порученої йому праці з історії Зах. України. Він бушував і у Львові і в Чернівцях і скрізь на провінції, в Галичині й Буковині та на Волині, хапаючи й вивозячи всяку всячину. По втечі Ровінського зі Львова в його помешканні знайшли чимало пограбованих книжок — з університетської бібліотеки в Чернівцях, із "Студіону" у Львові, з Хирова, з Медики (з бібліотеки Павликовських) тощо. Але більшу частину він устиг переслати або перевезти ще завчасу до Москви.
Багато лиха накоїли і большевицькі урядовці, розташовуючися по колишніх польських урядах. При цій нагоді понищили вони цілу низку різних урядових архівів, або так їх поперемішували, так порозкидали папери, що опісля й самі не годні були нічого знайти, багато паперів при цьому пропало безповоротно. Така сама доля стрінула й бібліотеки при урядах.
Правда, згодом большевики завели державні архіви, куди почали стягати урядові архіви, але робили це так неохайно, недбайливо, що при перевоженні й розташовуванні фондів гинули цінні памятки. На довершення лиха архівне управління недовіряло місцевим фахівцям, зокрема цуралося українців, а послуговувалися майже виключно зеленою молоддю, малограмотними московками або жидівками, апльомб і зарозумілість яких рівнялися їх глупоті та незнайству.
На окрему згадку заслуговує нищівна діяльність большевицької цензури — т. зв. "Облліту". В першу чергу Облліт кинувся перевіряти книжки по книгарнях та випозичальнях, які були до покінчення перевірки закриті. Перевірку випозичалень проводили цілі юрби ("бригади") малограмотних жидиків і жидівочок, які часто-густо не вміли гаразд читати по українськи. Книгарні провіряли урядовці Облліту — теж виключно жиди й москалі. В першу чергу взялися вони цензурувати укр. книжки. В результаті їх діяльности була вилучена майже вся укр. національна і реліґійна література, навіть ноти видатних композиторів на реліґійні теми. Вилучені друки кілька тижнів дерли на шматки бригади, складені виключно з жидів, які подерті друки укладали в стоси, вязали дротом та відвозили на залізницю — на фабрики паперу. Так погибла маса цінних видань Українського Наукового Інституту у Варшаві, "Просвіти", "Червоної Калини", тощо. Жертвою інквізиторів з Облліту впало багато невинних навіть з большевицького погляду книжок, як от напр.: "Граматика церковно-словянської мови" проф. М. Возняка — виключно через слово "церковна". Пікантне тут те, що цю книжку наркомат освіти дозволив уживати в університеті, але ні професори, ні студенти вже не могли її добути. Так само знищено значну частину роману М. та Л. Старицьких з часів Хмельниччини "Перед бурею", а опісля виявилося, що Київ цей твір дозволив продавати.
[Краківські вісті, 09.11.1941]
ІІ.
Після книгарень прийшла черга й на наукові бібліотеки. І тут перший удар упав якраз на українську національну бібліотеку НТШ. Майже рік, від літа 1940 р. аж до останніх днів побуту большевиків у Львові, бушували у бібліотеці окремі бригади працьовників Облліту й т. зв. Спецфонду, себто окремого відділу при львівській філії бібліотеки Академії Наук, до складу якої належала бібліотека НТШ. В цім відділі, щільно задатованім грубими кратами і замкненим на три замки, складалася вся заборонена большевицькою цензурою література. Без дозволу НКВД нею не можна було користуватися навіть самому директорові. (До речі — цього дозволу ніхто так і не одержав). Службовці тут були виключно комуністи, або комсомольці. Бригада Облліту й Спецфонду під проводом спеціяліста, спровадженої з Київської Академії Наук жидівки Партон, переглядала книжку за книжкою, вилучуючи признані за ворожі до Спецфонду, а сумнівні, які ще не стояли в совітських індексах ліброрум прогібіторум, відсилали до цензури до Облліту. Завдяки цій чистцi бібліотека НТШ втратила кількадесять тисяч книжок, які помандрували за крати Спецфонду або в підвали Облліту, де багато й загинуло. Пішла майже вся українська національна продукція від року 1917-го — белєтристика, публіцистика книжок, вся споминева література та й наукові книжки, особливо з історії України, навіть усі калєндарі, всі букварі й читанки, друковані денебудь за кордоном СРСР, різні статути, церковно-релігійні видання, врешті майже вся українська преса, журнали, ґазети від р. 1917 аж до приходу червоної армії. Вилучувано не тільки книжки, що критично або вороже підносилися до Coвітів, до їх режіму й вождів, але й книжки загалом із протимосковською тенденцією, видані ще до жовтневого перевороту 1917 р. в Галичині або в Україні, a також незалежно від змісту книжки т. зв. "ворогів народу", хочаб були це книжки про годівлю худоби або садження капусти. Так вилучено книжки "петлюрівської" політеміграції, писання проф. О. Лотоцького, Ст. Сірополка (навіть з бібліотекознавства), всі твори поетів Олеся і Маланюка, праці Р. Смаль-Стоцького, І. Мазепи, М Шаповала та ін., а по увязненні д-ра В. Старосольського й К. Левицького вилучено всі їх твори, незалежно від змісту й року видання. Одночасно усунено з бібліотеки силу-силенну книжок давніше виданих в Рад. Україні, або тому, що їх автори стали "ворогами народу" (всі твори Гр. Чупринки, Івченка, Фальківського, Хвильового, Слісаренка, О. Вишні, Донченка, Вороного і т. д.), або тому, що містили твори ворогів чи статейки про розстріляних пізніше большевицьких діячів та взагалі про "ворогів народу" (всякого роду читанки, декляматори, альманахи, антології), або тому, що автори їх, хоч і залишилися льояльними, але зміст їх писань уже не відповідав теперішнім поглядам уряду й партії, передовсім складені давніше історії компартії чи большевицької революції. Правда, останнє не відноситься до українських авторів, а хіба до грубших риб із большевицького Олімпу, як напр. відомий комуністичний аґітатор, заслужений голова "спілки безбожників", вибраний за свої партійні заслуги членом Академії Наук жид Омелян Ярославський.
З вилучуваними книжками службовці Облліту та Спецфонду поводилися по варварськи: кидали їх на брудну підлогу, писали свої завваги на окладниках або титулових картках, а то й у середині книжок. Нищили їх також, неуважно перевязуючи шнурками. А коли керманич бібліотеки звернув їм на це увагу, дістав відповідь: "Таж ці книжки все одно до вас не вернуться". Проте це ще не все. Робили вони ще гірші речі: з книжок, самих собою цензурних (відноситься це здебільшого до клясиків гарної літератури) виривали передмови або коментарі редакторів, що встигли стати "ворогами народу", або замазували їх прізвища чорнилами, чи витинали їх із титулових карток. Робили це навіть на збірних виданнях творів Леніна або в "Історії громадянської війни в СРСР" і т. д.
Чимало неґативних рис до цієї невідрадної картини докинула й бібліотечна політика та практика большевиків. Знаціоналізувавши ряд бібліотек, взялися вони будувати свою сітку — наукових, обласних і міських — бібліотек, головне завдання яких було — просувати до західно-українського читача партійну й русифікаторську книжку. Старі фонди місцевих, громадських бібліотек — просвітянських, ТСЛ, тощо, були понищені, частинно розпорошені або позабирані до Спецфонду й тільки частинно попали до заснованих на їх місце большевиками обласних та міських бібліотек. Менше назагал потерпіли наукові бібліотеки — університетська й політехнічна залишилися при своїх установах та, перебувши чистку, поповнювалися новими совітськими видавництами, де марксо-ленінсько-сталінські писання мали панівне місце. Тільки з університетської бібліотеки вилучили всю медичну літературу й передали її Медичному Інститутові, виділеному з університету в окрему установу. Інші наукові бібліотеки — НТШ, Нар. Дому, Студіону, Оссолінських та Баворовських, з додачею жидівської (кагальної) злучено разом в одну велику бібліотеку — львівську філію Бібліотеки Академії Наук. І от большевицька управа філії почала розбивати фонди цих різних бібліотек, без ніякої уваги й пошани до їх історії, традиції та завдань.
Бібліотека Баворовського і Студійну були вже напередодні знищення — їх фонди почали розташовувати по різних відділах, створених в Оссолінеум, що стало головною базою філії. Бібліотека "Народ. Дому" була цілком замкнена, а з бібліотеки НТШ повивозили до Оссолінеум стародруки, бібліографічні й бібліотекознавчі книжки, ноти й музикалії. З великої і всебічно українознавчої бібліотеки мала вона перемінитися лише у відділ української літератури й мови. Загалом до бібліотеки НТШ большевицька управа філії ставилася неприязно, з нехіттю, не дбала за неї, не робила в неї ніяких вкладів і не поповнювала її навіть книжками з української та совєтської літератури. Опікувалася вона тільки Оссолінеум, але й тут господарювала хаотично переносячи paз-по-раз одні відділи на місце других. Таку політику вела фахова верхівка. Щож уже тут говорити про те, як ставилася до бібліотечних книжок так зв. совітська громадськість?
Большевики любили хвалитися культурністю свого читача. Тимчасом, як ми мали неодноразову нагоду переконатися з власного досвіду, совітському читачеві дуже далеко до культури західно-европейської людини. Позичені книжки звертали совітські люди неакуратно, часто понищені. Зокрема партійні достойники, що їм з наказу директора позичилося книжки нерaз рідкі й цінні, звичайно їх не повертали, на реклямації, користаючи зі свого урядового становища не звертали ніякої уваги, затрачували, або навіть вивозили позичені книжки десь до Києва, Москви тощо. Чимало пропало видань при втечі большевиків зі Львова. Неакуратність з поверненням книжок і недбайливість в обходженні з ними проявляли й читачі та навіть службовці великих центральних бібліотек. У порядку т. зв. міжбібліотечного абонаменту книжки зі Львова йшли до Києва, Харкова, Москви, Петербурга тощо, чи то до місцевих прилюдних бібліотек чи бібліотек при школах і т. д. Отож часто-густо траплялося, що книжку позичену з однієї львівської бібліотеки відсилано до другої. Памяткою "культурного обходження" з книжкою залишилося у нас одно видання НТШ, вислане до публичної бібліотеки в Петербурзі. Нова і цілком нерозтята ще книжка вернулася до бібліотеки НТШ понівечена — розгаратана й пописана. Совітські "вчені" (якийсь тов. Мишастов) видко розтинав її сторінки олівцем, та крім того попідчеркував різні місця червоним олівцем, а управа бібліотеки не посоромилася звернути таку знищену книжку нам без ніякого оправдання. Керманич бібліотеки НТШ радив відіслати книжку назад з відповідною заввагою та з порадою помістити її в музеї книги як зразок культурної поведінки з книжкою, але большевицький директор не відважився цього зробити. Автім кожний директор (у філії за короткий час її існування змінилися два директори) та його працівники-партаймани зі східніх областей брали бібліотечні книжки додому без ніяких реверсів. До повноти характеристики їх відношення до книжок, позичених з інших бібліотек, можна навести ще такий факт. На Шевченківську виставу (книжкові виставки влаштовувалися у філії раз-по-раз і різних нагод) позичила філія з київської бібліотеки Академії Наук ряд видань і, хоч вистава вже була закрита, не звернула їх, не зважаючи на домаганя Києва. Директор велів не звертати уваги на реклямації, бо, мовляв, "ці книжки i нам сподобляться"(!) і їх у нас заінвентаризовано та втілено до книгозбору філії.
Ось звичаї большевицьких бібліотекарів, ніде на заході ніяк не можливі. А вони ж раз-у-раз лаяли той гнилий Захід та аж надривалися, вихваляючи культуру "совітської країни". Але ці їх запевнення була така брехня, як і в інших випадках. Привиклі до західньо-европейських форм життя, ми тішимося, що врешті позбулися московсько-азіятської культури і в бібліотечній ділянці.
[Краківські вісті, 12.11.1941]
12.11.1941