Про акцію «Зі Сходу на Захід – театр єднає серця» я дізналася з інтернету – і відразу подумала, що ця ініціатива дуже своєчасна. Мистецтво завжди створює майданчик для відвертих розмов і реального обміну думками. От і Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр приїхав у Західну Україну (Івано-Франківськ, Дрогобич, Львів, Ужгород), щоб мовою мистецтва взятися до подолання стереотипів.
Луганські театрали вирішили показати відразу три свої вистави: «Маклена Ґраса» за п’єсою Миколи Куліша, «За двома зайцями» за мотивами твору Михайла Старицького та злободенна постановка, присвячена темі вимушених переселенців – «Байки Сєвєра». Однак Львів побачив не всі з цих вистав.
«Коли говорять гармати, музи мовчать» – вислів досить розповсюджений, проте не завжди доречний. Адже часто у критичних ситуаціях митці відкривають у собі більший потенціал, шукають нових шляхів і візій. Так сталося і у Луганському обласному академічному українському музично-драматичному театрі. Коли Луганськ окупували сепаратисти, частина трупи відчула, що їй відтепер немає місця у рідному місті і… театрі. Довелося збирати речі і евакуюватися. Театр переїхав у Сєверодонецьк, хоча значна частина колективу залишилася «служити музам молодої республіки» – розповів художній керівник Луганського обласного академічного музично-драматичного українського театру Володимир Московченко:
«Знаєте, це як під час війни – коли бойова частина розбита, а залишається прапор, то навколо того прапора утворюється нова частина. Так і у нашої трупи: ми мали статутні документи, які вдалося вивезти з Луганська. І вони стали тим прапором, довкола якого утворювався новий колектив».
Невипадково, що у презентованих вистав тяжка сценічна доля. Ставити їх розпочинали ще у Луганську; потім, коли театр переїхав, зі сформованого акторського складу залишалося лише кілька людей. Поступово знаходили нових. Але закладені у виставах сенси зберегли – вони промовляли і до глядачів, і до акторів. Чимало болісних моментів, гострих кутів у сюжетах вистав під час нелегкої ситуації в країні акторам довелося фактично відчути на собі:
«У матеріалі «Маклена Ґраса»» є енергетика співчуття. Хотілося не воювати з поганими персонажами, а говорити про загальну біду. Ця вистава «народжувалася» під гуркіт канонади. І це відчуття біди, снарядів, що летять над нами, можливості щохвилини загинути, і відчуття комахи, яку можуть роздавити – це й залишило відбиток на виставі» – каже Володимир Московченко.
Обидві вистави, і «Маклена Ґраса» і «За двома зайцями» – зовсім різні, але поєднані гумористичними нотками. Сміх серед моторошності світу, серед страшних соціальних і моральних катастроф створюють фундамент, на якому вибудувана сюжетна лінія. Часом гумор переходить навіть у щось напівбожевільне, у потьмарення свідомості, яке може зрештою перетворитися на цілковиту втечу від реальності. Це, наприклад, яскраво показано у першому танці Маклени Ґраси (Вероніки Золотоверхої). Він настільки космічний, із дивними рухами, але водночас – щирий і по-дитячому наївний. У цій пластиці виявляється мікровсесвіт дитини, у якої викрали щасливе дитинство, а можливо – і майбутнє.
Сценічна мандрівка у 30-ті
Вже на початку вистави «Маклена Ґраса» усіх львівських глядачів вразили батяри, які немов реінкарнувалися з минулого століття у сьогодення. Двоє ошатно вбраних панів настільки весело і безпосередньо співали культові «Тілько ві Львові» та «Погулянку», що всі присутні у душі підспівували. Батярський фольклор творці вистави дуже органічно «вплели» у сюжетну канву. Адже всі ці пісні – ліричні чи жартівливі – відповідали певному моменту вистави, створювали настрій.
У центрі сюжету «Маклени Ґраси» соціальний контраст заможної родини Зброжеків та майже бідняків Ґрасів. Матеріал для твору Микола Куліш брав із реального життя, а саме – з повідомлень польської преси 30-тих років ХХ століття. Купець, збанкрутувавши внаслідок кризи 1929 року у Польщі, спершу застрахував своє життя, а потім найняв безробітного, щоб той його вбив і не виказав таємницю.
Не даремно жанр вистави луганські театрали потрактували саме як трагічний фарс, хоч критики називають цю п’єсу Миколи Куліша соціально-психологічною драмою. Хочеться відзначити, що твір достатньо складний для сприйняття сучасними глядачами. Хоч від часу його написання не минуло й ста років, різниця поколінь відчутна. Адже людям, які зростали і формувалися у прискореному столітті високих технологій, нелегко зрозуміти тих, хто шукав політичну інформацію у листівках на заводах, вбачав величезну новацію у електричному освітленні і готував їжу на примусі.
Щоб цілісно передати цей матеріал мовою театрального мистецтва, акторам і режисеру Володимиру Московченку довелося створити на сцені майже репортажний «ефект присутності». Глядач мандрує у минуле, і уповні відчуває суспільно-політичні та економічні процеси – ключові причини «повсякденних трагедій» у житті головних героїв.
У цій постановці «Маклени Ґраси» акторам вдалося створити глибокі, чудово пропрацьовані образи. Наприклад, танцюючий Жебрак, що грає на сопілці сумні пісні, немов уособлює постать Вічного Волоцюги світу, францисканської Пані Бідності, яка ніколи не зникне з калейдоскопу людських буднів. Такий звичайний, пересічний маклер – фактично, квартирний власник, який залишає незаможних без даху над головою та засобів до існування. Вони поступово проникають крізь павутиння століть, і вкрадаються у сучасне повсякдення. Адже хто з сучасних українців не зазнавав квартирних проблем? А що вже казати вимушеним переселенцям з окупованих областей.
Прикметно, що у постановці режисера Московченка немає місця «абсолютним» персонажам. Навіть у душі похмурого маклера можуть ховатися крихти людяності, а жебраки без даху над головою постають мандрівними філософами.
Американський тютюн та джазові ритми
П’єса «За двома зайцями» написана ще у 1883 році. Гостра соціалка з барвистим гумором давно вже стала одним із улюблених українцями творів. Звісно, що це і благодатний театральний матеріал. Але після безлічі постановок та екранізацій п’єси, режисер має володіти сміливістю і свіжим поглядом, щоб не тиражувати чужі творчі знахідки. Режисер Євген Мерзляков пішов на цей крок, і у виставі «За двома зайцями» поєднав, здавалося би, непоєднуване: відомі українські пісні (наприклад, «Києве, мій!») з американськими джазовими мелодіями. Це на перший погляд дивне рішення зрештою стало доречним. Мерзляков наголошує: і у тексті Старицького були присутні згадки про Америку, американські нотки:
«Намагалися відійти від класичного трактування – персонажі у нас прочитані дещо інакше. Наша Галя не цурається того, щоб, наприклад, бути з Голохвастовим. Ми всі – люди. Можемо слухати і класичну музику, і більш сучасну. Слово «американський», або навіть «мериканський» взято із матеріалу Старицького. Наприклад, Сірко курить мериканську табаку. І я подумав, чому би не взяти американських музик? Ричадр Чіз – це така паралель, до речі. Ми зробили свою кавер-версію на його кавери».
Але музика у виставі – не головне; танці промовляють у цій постановці іноді більше за слова. Пластичний малюнок настільки яскраво виражений, що з допомогою руху актори навіть «вживалися в образ». Розповідає Денис Пономаренко, який зіграв Голохвастова:
«Це були пошуки себе – бо я не така людина, як Голохвастов. Але мені, мабуть, допомогла пластика. У виставі дуже багато пластики. І через зовнішнє поволі підключився внутрішній стан. У нас взагалі Голохвастов – такий собі пластилін, який відповідно до ситуації змінює свою форму».
Своєрідними були і декорації до вистави – примітивізовані, і максимально спрощені. Режисер пояснив: це зробили навмисне. У постановці вирішили «не ховатися» за декораціями, це дозволило зробити акторську гру більш виразною, акцентувати на ній. У центрі сцени стоять масивні дерев’яні конструкції (велетенські стільці), які відповідно до сюжетних перепитій трансформуються то у арку, то у церковні стіни, то навіть у батьківську домівку.
Третю виставу луганські актори показали у Києві. Це «Байки Сєвєра» столичного режисера Андрія Мая. Побудоване на документальному матеріалі, на розповідях реальних людей, це сценічне дійство оповідає про переселенців. Самі актори наголошують: не всі зараз готові бачити цю виставу; від багатьох переселенців чули неоднозначну реакцію.
Театрали не лише показали свої постановки у Львові, але також самі подивилися місто. Зізнаються, що публіка на Західній Україні їх прийняла дуже тепло. «Відчувається, що люди на нас чекали» – кажуть вони. На обох виставах був справжній аншлаг: батьки з дітьми, атовці, деякі глядачі навіть вистояли всю виставу. Може, спрацював безкоштовний вхід, але не бракувало і зацікавлених побачити, який же театр на Сході України.
Свої гастролі Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр завершить у столиці. Втім, театрали зізнаються, що вже хочеться додому: незабаром у театру з’явиться нове приміщення, більше не буде поневірянь та тоскної бездомності. Але хіба бувають театри-переселенці? Для мистецтва є місце у будь-якому куточку планети; не кажучи вже про регіони рідної країни.
Фото: автора та з архіву театру
02.11.2016