Минає 60 років від подій осені 1956 року в Польщі, внаслідок яких почалися еволюційні зміни в країнах «народної демократії», та й у самому Радянському Союзі. Ці процеси дістали назву «відлига».
Микита Хрущов і Владислав Ґомулка
Після смерті у березні 1953 року комуністичного диктатора Йосифа Сталіна його наступники ще три роки займалися перерозподілом влади. Спочатку всі помилки та недоліки приписували «агентові іноземних розвідок» Лаврентію Берії, якого ще у 1953-му усунули від влади та стратили.
Щойно під час ХХ з’їзду КПРС лідер радянських комуністів Микита Хрущов наважився розвінчати свого «великого попередника». У секретній доповіді на з’їзді «Про культ особи та його наслідки», виголошеній 25 лютого 1956 року, він вперше заявив про узурпацію влади Й.Сталіном, про деякі злочини, скоєні в СРСР у 1930–1940-х роках. Багато говорилося про репресії, спрямовані проти радянських керівників і військових, а голодомори та депортації були радше замовчані.
Все ж ця доповідь мала величезний вплив на комуністичний провід. Її прочитали у вигляді секретного закритого листа у партійних організаціях КПРС і в закордонних компартіях. Проте у червні 1956 року його опублікувала газета «Нью-Йорк таймс», відтак передрукували інші ЗМІ. Хоча доповідь М.Хрущова давно перестала бути таємницею, в СРСР її опублікували щойно 1998 року.
Болеслав Бєрут (1892–1956)
Можливо, під впливом цієї доповіді 12 березня 1956 року нагло помер у Москві перший секретар ЦК Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП) Болеслав Бєрут. Під його керівництвом у Польщі проводилися репресії в часах сталінізму та творився "культ особи" самого Б.Бєрута.
Після його смерті першим секретарем ЦК ПОРП став на короткий час Едвард Охаб (1906–1989), який займав центристську позицію поміж двома групами в керівництві партії – ортодоксальними сталіністами та ліберальнішими прихильниками Хрущова, який своїми обіцянками на ХХ з’їзді розбудив надії на краще життя.
Але зміни були повільними, реформи не рухалися, матеріальна ситуація була тяжкою. У Познані до того доклалася невиплата боргів із зарплати на великому машинобудівному підприємстві ім. Цеґєльського. Робітники обрали делегацію, яка 26 червня виїхала до Варшави вимагати своїх грошей. Там ніби пообіцяли задовольнити вимоги робітників. Але нічого конкретного для цього не робилося.
Терпець у робітників увірвався, і вранці 28 червня почався страйк на найбільших підприємствах міста. Після 10 години ранку до 100 тисяч страйкарів вийшли на вулиці й зібралися на віче на площі перед міською радою. Робітники вимагали знизити норми виробітку, зниження цін і підвищення платні, а також приїзду для перемов прем’єр-міністра Юзефа Циранкевича.
Натомість Політбюро ЦК ПОРП і міністр оборони Польщі Костянтин Рокосовський (етнічний поляк, «імпортований» на цю посаду з СРСР; мав одночасно звання і радянського, і польського маршала) віддали наказ про застосування війська для придушення протестів.
Серед маніфестантів поширилися чутки про арешти делегації, яка напередодні їздила до Варшави. Натовп вирушив до в’язниці, звідки звільнив 257 в’язнів. Бунтарі стали палити тюремні справи, а також документи захоплених судів і прокуратури. У захоплених будинках до рук демонстрантів потрапила зброя (до 250 одиниць). Під вечір вони звільнили навіть табір для полтв’язнів у Мровіні.
Після полудня для пацифікації Познані було скеровано частини 10-ї та 19-ї танкових і 4-ї та 5-ї піхотних дивізій. Всього до 10 тисяч вияків, 360 танків, інше озброєння.
Познань, червень 1956-го
Під час боїв у Познані, які тривали до наступного дня, загинуло до 70 цивільних і 8 військових. З обох боків було 600 поранених. Виведено з ладу 31 танк.
Влада звинуватила в розпалюванні познанських подій «агентів імперіалізму» та «реакційне підпілля». Тоді заарештували понад 600 осіб, переважно робітників. Хоча заарештованим за участь у познанських подіях погрожували суворими карами, насправді більшість справ до суду не дійшла, а ті, що дочекалися суду, отримали помірковані вироки.
Ці події стали пересторогою для влади. Вони й попереджали, що потрібно щось робити, аби не допустити до більш радикального вибуху. Е.Охаб перестав задовольняти не лише громадян, але й компартійну еліту. Керівництво ПОРП поставило на репресованого сталінським режимом Владислава Ґомулку (1905–1982).
Владислав Ґомулка народився біля Коросна (за українськими мірками, це Лемківщина). У 1940 році втік від німців до Львова, де працював на фабриці «Бібльос», на вулиці Японській. Був прийнятий до ВКП(б) (Комуністична партія Польщі ще 1938 року була розпущена Комінтерном).
Колишній "Бібльос" на вул. Японській у Львові
У Львові жив із родиною до 1942 року. Його дружина Зофья Ґомулка (справднє ім’я Лівія Шокен) також була комуністичною діячкою єврейського походження. У 1930 році у них народився син Ришард.
Зофья, Ришард і Владислав (1934)
З 1941 року Владислав Ґомулка брав участь у антигітлерівському підпіллі, керованому з Москви. У листопаді 1943 року став першим секретарем Польської робітничої партії (ППР), випередивши Б.Бєрута.
Ґомулка був прихильником «польської дороги до комунізму». Йому не довіряли в Москві, і коли «чорна робота» в Польщі була зроблена (комуністи утвердилися при владі, леґальну опозицію розгромили, збройний опір режиму у значній мірі ліквідували), за вказівкою Сталіна, на початку вересня 1948 року Ґомулку усунули від влади, звинувативши в «правонаціоналістичному ухилі». Після того деякий час він займав різні другорядні поади, а 2 серпня 1951-го був заарештований разом із дружиною під час відпустки, не зважаючи на імунітет депутата Сейму.
Його тримали в закритій тюрмі, потім у в’язничному шпиталі, але не змогли домогтися потрібних свідчень. Тому до судового процесу не дійшло, і після смерті Сталіна (13 грудня 1954 р.) Ґомулку відпустили на волю. А у квітні 1956 року його реабілітували.
Поляки вірили діячеві, який хотів привести Польщу до соціалістичного «раю» власною дорогою, тому компартійне керівництво змушене було піти на перемови з колишнім в’язнем. Спочатку йому пропонували посаду прем’єра. Але Ґомулка не погоджувався, бо хотів повернути собі посаду реально першої особи.
У жовтні нарешті дійшло до заміни проводу ЦК ПОРП. Едвардові Охабу запропонували почесну посаду голови Державної Ради, а Владислава Ґомулку готували на роль першого секретаря ЦК ПОРП. Причому без попереднього погодження з Москвою.
Пленум ЦК ПОРП мав відбутися 19 жовтня у Варшаві. Микита Хрущов вирішив особисто прилетіти до польської столиці, щоби заблокувати вибір Ґомулки. Тим часом сюди ж були скеровані частини Північної групи радянських військ із Помор’я та Сілезії, готувалися перекинути до Польщі й радянські частини зі Східної Німеччини. Окремі частини польського війська почав переміщати до Варшави згаданий «радянський» міністр оборони Польщі, двічі маршал Костянтин Рокосовський.
Ширилися чутки, що готують списки майже 700 прихильників демократичних змін, яких треба негайно заарештувати. Творилася й легенда, що на великих варшавських заводах формували групи робітничої самооборони, яким нібито виділено 800 одиниць зброї.
Та полякам вдалося вмиротворити Хрущова: «Розмови тривали до 1.00 ночі. Врешті-решт Ґомулка переконав радянських товаришів, що їх інтереси в Польщі не будуть загрожені» ¹.
Звичайно, постава широких мас поляків і більшості партійного керівництва зіграли свою ролю. Але радянську інтервенцію тоді остаточно зупинили китайці: «У перепетіях політики Хрущова щодо Польщі вирішальну ролю зіграла Китайська Народна Республіка… Китайці повідомили, що висилають делегацію до Москви для ведення перемов у цій справі… У цій ситуації не лишалося нічого іншого, як досягнути в Польщі компромісу і вертатися до Москви, щоби порозумітися з Китаєм» ².
19 жовтня на пленумі ЦК ПОРП В.Ґомулку кооптували до цього керівного органу, а 21 жовтня на засіданні Політбюро його обрали першим секретарем партії. 23-24 жовтня у Москві велися перемовини з китайською делегацією. Представникам Мао Цзедуна вдалося переконати Хрущова, що в Польщі жодної контрреволюції не відбувається, і 24-го радянські війська повернулися до своїх баз.
Китайці вимагали від Москви за таке посередництво військових технологій і врахування їх думки у важливих питаннях зовнішньої політики. За кілька років це закінчилося розривом між Мао та Хрущовим.
Тим часом у Польщі у найближчі роки внаслідок зміни влади дійшло до важливих змін: засуджено сталінізацію і покарано деяких із її активних провідників; припинено колективізацію сільського господарства, основою якого залишилися індивідуальні господарі; звільнено з табору примаса Стефана Вишинського, інтернованого в Команчі (на Лемківщині), частково дозволено навіть катехизацію дітей; реабілітовано кілька тисяч політв’язнів; із СРСР репатрійовано до 30 тисяч поляків; відновлено пам’ять про Армію Крайову; припинено заглушування західних радіостанцій; соцреалізм втратив свій обов’язковий статус у мистецтві та літературі; місту Сталіноґруд повернено назву Катовіце; українцям дозволено створити власне суспільно-культурне товариство, видавати газету «Наше слово», вивчати рідну мову…
А 23 жовтня 1956 року демонстрацією солідарності з Польщею повстання проти комуністичного режиму та радянської окупації почалося в Будапешті...
ПРИМІТКИ
¹ Eisler Jerzy. Październik 1956. Radzieckie czołgi szły na Warszawę. – Newsweek Historia – 5/2014.
² Там же.
21.10.2016