Я пам'ятаю

​

Не раз в діточих роках, коли мої старші брати та й сестри збиралися собі десь опередь хати, аби порозказувати та й попригадувати всякі смішні, й не дуже, трафунки, які з ними частенько ставалися в їхні май менші літа, я і собі лакома сідала десь біля них, з усміхом слухала їхні історійки, махала схвально головою на ту чи ту пригоду і досить таки голосно, так, аби мене всі почули, захоплено казала: «Йо, йо! Я пам'їтаю. Я це добре пам'їтаю».

— Та єк ти можеш цесе пам'їтати, їк ти тогди ші в колисці була або й тебе ші зовсім на світі цим ни було!

— Та ні, я цесе такі добре пам'їтаю. Та й то шо Иван з Николув розказуют': я цесе усьо пам'їтаю. Я тогди вже була май величька, та й чьо би я мала цесе ни пам'їтати.

Коли я цими днями пішла в Центр міської історії на фотовиставку фотохудожника Тадеуша Рольке «Завтра буде краще», знимки якої торкаються життя Львова '90–92-х років, пам'ять мою знову не рівними штабелями окупували пригадування з тих моїх найменших років, які якраз припадають на цес період '90-х. Я оглядала фото за фото і вже гляба було спинити загату спогадів у моїй голові, які навалою шубовснули сюди у виставковий зал і рівнялись, прирівнювались до цих, фіксованих фотокамерою, спогадань. Моє Я пам'їтаю знову набуло моці. Без кінця-краю вертілося й метушилося перед моїми очима, пірнало вглиб моєї пам'яті і метко виносило звідти кавалки обірваних фраґментів з моїх найперших років, звертаючись борзо й «без перепрошую» до тої чи тої знимки фотовиставки: «А я пам'їтаю, їк нам у тоти чєси тоже скрутно си приходило. Тато з мамув брали корову та й бичька на курмей та й вели їх на зогоскот, аби продати там, та й аби за тоти гроші зибрати дітий та й видпровадити до школи. А худобу тогди брали мало шо ни задарма: ледве ставало тих грошенєт». А ще я пам'їтаю, не зважаючи, слухає його хтось чи ні, провадило далі моє Я пам'їтаю, як тато тогди узимі перед Різдвом поїхав у Чернівці на Калинівський ринок, аби продати там сушені гриби. Намерзся там фист на базари та й вернувся додому з еквадорцями: замість 50 доларів за гриби татові підсунули 50 еквадорських сукре, а тато радий заграничним грошам і гадки собі не мав, що то не доляри. Запхав їх радо глюбоко в кишеню та й дався домів: метнувся міняти, а не було що. «Хіба шо їдьте, саракі, теперечькі до Еквадору та й там помінєїти! Там ші Вас ни було!», — радили ми татові всією хатою, коли ніхто не хотів поміняти ті гроші, бо вони у нас нічого не вартували та й були в обігу лишень на території Еквадору.

— Та й з чім теперечькі ити на базар орудувати! Ци через твої еквадорці, розсипали би си на маки-макенні, лишитиси на риздвєні свєта без Вечєрі!

Я пам'їтаю, підбадьорювало себе моє Я пам'їтаю, що воно таке пам'ятливе і геть усе на світочку пам'ятає, що треба і не треба, як у ті роки не давали на діти гроші, затримували по півроку, а то й довше, а потім таки обіцяли видавати ту піцу держдопомогу продуктами: але брати не було що, бо продуктів не було — полиці чистісько голі у маґазинах були.

— Двох маґазинірок вигнали з роботи, мо' ші й будут судити, бо уни розшивали тоти міхи з макаронами, шо на діти мали давати, видкрадали видтив тих макарон, а витак знов їх назад зашивали.

Я добре пам'їтаю, як тато цілий вік воював з лісниками, які рубали лісосіки у наших лісах, як ті нагло рвали землю, риючи тракторами дорогу по цілих толоках, аби могти потім цілими машинами вести-вивозити ліс людський на «справи державні».

Я ще так багато всього пам'ятаю, каже моє Я пам'їтаю, але пам'ять моя знає такіж, скільки й кому, що та й коли розказувати, гонорується переді мною моє Я пам'їтаю. Але я пам'ятаю. Добре усе пам'ятаю.