Щоб не втратити леґітимність, економічна політика мусить прагнути просувати інтереси багатьох, а не деяких
Наскільки стійка пара ліберальної демократії з глобальним капіталізмом? Політичні зміни по всьому Заході — і, зокрема, кандидування авторитарного популіста на пост президента однієї з найважливіших демократій — підкреслюють актуальність цього питання. Не можна вважати успіх політичної та економічної систем, вкорінених на Заході і вельми привабливих для більшої частини решти світу протягом чотирьох десятиліть, як само собою зрозумілий. Тоді виникає питання: якщо не вони, то що?
Ліберальна демократія — як комбінація загального виборчого права з вкоріненими громадянськими і персональними правами — і капіталізм — право вільно купити і продати товари, послуги, капітал і власну працю — пов'язані природним чином. Вони поділяють спільні переконання, що люди повинні робити власний вибір і як індивіди, і як громадяни. Демократія та капіталізм поділяють і спільну впевненість, що люди призвані діяти. Люди повинні розглядатися як вільні агенти, а не як об'єкти влади інших.
Але так само просто розпізнати і напруженість між демократією а капіталізмом. Демократія є егалітарна. Капіталізм же — неегалітарний, принаймні з точки зору результатів. Коли економіка похитнеться, більшість схильна вибирати автократію, як в 1930-х рр. Коли ж економічні результати стають надто нерівними, багаті можуть перетворити демократію в плутократію.
Історично розвиток капіталізму і прагнення до широкого виборчого права йшли разом. Ось чому найбагатші країни є ліберальними демократіями з більш-менш капіталістичною економікою. Широко розповсюджене зростання реальних доходів відгравало життєво важливу роль в узаконенні капіталізму і стабілізації демократії. Нині ж капіталізм виявив, що генерувати такий розвиток процвітання стає набагато більш важче. Навпаки, є симптоми зростаючої нерівності і сповільнення темпів зростання продуктивності. Ця отруйна суміш робить демократію нетолерантною, а капіталізм нелегітимним.
Сьогоднішній капіталізм глобальний. Це також можна розглядати як природне. Залишені самі на себе, капіталісти не обмежуватимуть свої дії тою чи іншою юрисдикцією. Якщо можливості є глобальними, то такими ж буде їх, капіталістів, діяльність. Власне так, в результаті, діють економічні організації, особливо великі компанії.
Однак, як зазначає професор Дені Родрік з Гарвардського університету, глобалізація обмежує національну автономію. Він пише, що "демократія, державний суверенітет і глобальна економічна інтеґрація взаємно несумісні: ми можемо поєднувати будь-які два з них, але ніколи не мати всі три одночасно і повній мірі". Якщо країни не обмежені у встановленні національних правил, свобода купити і продати через кордони буде зменшена. І навпаки, якщо нема бар'єрів, а нормативи узгоджені, буде обмежена законодавча самостійність держав. Свобода руху капіталу обмежує можливості держави встановлювати власні податки і норми.
Більше того, типова риса періодів глобалізації — масова міграція. Перетин кордонів створює найбільш гострий конфлікт між особистою свободою індивідуума і суверенітетом демократій. Перший говорить, що людям треба дозволити переміщуватися, де їм подобається. Другий каже, що громадянство — колективне право власності, доступ до якого контролюють громадяни. У той же час бізнес бачить можливість вільного найму як безцінну. Не дивно, що проблема міграції стала громовідводом сучасних демократичних політик. Міграція приречена викликати тертя між національною демократією та глобальними економічними можливостями.
Гляньте на невтішні недавні показники глобального капіталізму, особливо беручи до уваги шок від останньої фінансової кризи, його руйнівний вплив на довіру до еліт, відповідальних за політичний і економічний курс. З огляду на це все, впевненість в стійкому союзі між ліберальною демократією а глобальним капіталізмом виглядає недоречною.
Що ж може прийти йому на зміну? Один з можливих варіантів — зростання світової плутократії і фактичний кінець національних демократій. Так колись Римська імперія, зберігши форму республіки, насправді перестала бути такою.
Інша альтернатива — розквіт неліберальних демократій або цілком плебісцитних диктатур, в яких обрані правителі контролюють і державні інститути, і капіталістів. Це відбувається зараз в Росії і Туреччини. Підконтрольний національний капіталізм тоді замінив би глобальний капіталізм. Щось подібне вже відбувалося в 1930-і рр. Неважко ідентифікувати західних політиків, хто хотів би йти цим курсом.
Ті ж з нас, хто хоче зберегти і ліберальну демократію, і глобальний капіталізм, повинні відповісти на ряд серйозних питань. Один з них: чи є сенс наполягати на нових міжнародних угодах, що в інтересах корпорацій жорстко обмежують можливості національного регулювання. Моя позиція тут все більше перегукується з точкою зору Лоуренса Саммерсома з Гарварду, який стверджував, що "міжнародні угоди мають оцінюватися не за тим, скільки норм вони гармонізують чи за тим, скільки бар'єрів руйнують, а за тим скільком громадян допоможуть." Торгівля приносить користь, однак не може прагнути цього за будь-яку ціну.
Але найголовніше — для збереження леґітимності наших демократичних політичних систем економічна політика повинна орієнтуватися на інтереси більшості, а не меншості; на першому місці мають бути громадяни, яким політики є підзвітні. Якщо нам не вдасться цього зробити, можуть захитатися засади нашого політичного порядку. Ні для кого це б не було б добре. Союз ліберальної демократії з капіталізмом треба плекати. Його не можна розглядати як даність.
Martin Wolf
Capitalism and democracy: the strain is showing
The Financial Times, 30.08.2016
Зреферував О.Д.