«Між нами пробіг Кіт Ґаватовича»

Головна ідея фестивалю «Кіт Ґаватовича», який втретє пройшов у Львові 7-9 вересня, – відкритість театру – втілена у виборі локацій. Розмови та прикладні заняття, вільні для відвідування, пройшли у Стрийському парку біля кінотеатру «Львів». Кожен випадковий перехожий автоматично опинявся в центрі події, а найсміливіші долучалися. Для показу програмних вистав було обрано колишній ангар трамвайного депо Lem Station на Сахарова, який останнім часом активно задіюють під арт-події. У такий спосіб організатори продовжують традицію культурно-освітнього діяча XVII століття Якуба Ґаватовича. Саме він зініціював першу в Західній Україні театральну виставу у публічному просторі, і саме його інтермедія «Продаж кота в мішку» дала назву фестивалю.

Фестивальний сніданок з Ахтемом Сеітаблаєвим

«Кіт Ґаватовича» – вистава у трьох діях

ДІЯ I

Суботній ранок 8 вересня. Стрийський парк. Фестиваль розпочинається з приборкання дощу –частого відвідувача львівських заходів просто неба. Дерев’яні стільці, палети та помаранчеві крісла-груші ховають під накриття. Звук кавової машини сповіщає про відкриття фуд-зони. Простір наповнюється гірляндами з фіолетових прапорців і першими відвідувачами. Дощ потроху вщухає. Люди приходять заздалегідь – усе заради найкращих місць на сніданку з Ахтемом Сеітаблаєвим. Український актор і режисер кримськотатарського походження став першим зірковим гостем фестивалю. Коли він з’явився, вільних місць не лишилося.

Фестивальний сніданок з Ахтемом Сеітаблаєвим

Ця розмова почалася, мабуть, з найбільш очікуваного питання – повернення додому, до Криму. «Мої батьки, разом з усім кримськотатарським народом, були депортовані, проте я постійно у своєму дитинстві чув від них про Крим: що це земля обітована, що скрізь ростуть пальми і люди ходять у білому одязі. Коли я приземлився в маленькому аеропорту в Сімферополі у 1989 році, побачив, що нічого з того, про що розповідали батьки, немає. Через три дні мене повезли у Бахчисарай. І от коли ми вже під’їжджали до міста, в якому на той час працював великий ефіроолійний комбінат, я відчув запах лаванди. І з того часу цей аромат асоціюється в мене із запахом Батьківщини».

Далі були спогади про зйомки власних стрічок. Говорячи про «Хайтарму» – перший фільм про депортацію кримських татар – Ахтем Сеітаблаєв пригадав кольористику Криму, символічний політ орла під час підготовки першого кадру і залучення до масових сцен реальних свідків депортації. У контексті стрічки «Кіборги» провів паралелі між режисурою та акторством, а наостанок поділився деталями майбутнього «Захара Беркута» – епічної драми за мотивами повісті Івана Франка. Достоту символічно, що подібна розмова, про сучасні фільми, які народжуються в Україні, відбулася саме восьмого вересня, у День українського кіно. Театральний режисер за фахом Ахтем Сеітаблаєв мріє таки знайти час і поставити власну виставу в театрі. Наразі він готується до зйомок фільму «Додому» – історію режисера Нарімана Алієва про одвічне повернення людини. «Для мене дім – це мої діти, руки моєї матері, моє море і мій запах лаванди».

Впродовж сніданку навпроти Ахтема Сеітаблаєва сидів чоловік у військовій формі. Він запитав, чи збирається режисер продовжувати знімати фільми про військові дії в зоні АТО? А потім, роблячи паузи між словами, щоби стримати сльози, простягнув до Ахтема Сеітаблаєва долоню з уламками снарядів. Забираючи їх, режисер вклонився військовому і сказав: «Бережи вас Всевишній!».

«Кіт Ґаватовича» продовжився дискусією-відвертістю «Сценічність у часі війни: спекуляція», в якій учасники, під модерацією театрознавчині Любові Ільницької, рефлексували про досвід роботи з темою війни в театрі. Єва Якубовська, режисерка львівського театру «Склад 2'0» і генеральна директорка фестивалю, на прикладі вистави «Майнц» відповідала на питання, як говорити про війну минулого в умовах війни сучасної: «Місто Майнц і займенник meine – мій – обігруються в назві вистави, щоб провести паралелі про глобальне і локальне, адже війна – це передусім особисті історії». Надія Миколаєнко, акторка полтавського документального «Театру Сучасного Діалогу», працювала з громадськими активістами з міст Сєвєродонецьк, Попасна, Лисичанськ, Бахмут у рамках проекту «Сучасні театральні майданчики – осередки громадянської активності». Ахтем Сеітаблаєв, знімаючи «Кіборгів», найбільше боявся неправди. Антон Романов, режисер «PostPlay театру», розповів про історію створення вистави «Ополченці», а режисерка «Першого театру» Роза Саркісян говорила про документалістику та фікцію в театрі. Фестивальна програма першого дня «Кота Ґаватовича» у Стрийському парку завершилася тренінг-грою «Імпровізуй, дитино, імпровізуй». Ростислав Лоза, куратор імпро-групи «Пан Коцик», запропонував вивчити 5 основних правил імпровізації, граючи в ігри, родом з дитинства.

Тренінг-гра «Імпровізуй, дитино, імпровізуй» від «Пана Коцика»

Перше правило – розім’яти тіло – учасники засвоїли під час гри у лови. Гра в асоціації допомогла з другим правилом – розім’яти розум. У результаті виник дещо сюрреалістичний ланцюжок «реактивний реактор з-під землі вмивається», який став матеріалом для тренувальної вистави. Кожен грав свою невелику роль, що врешті допомогло опанувати останні три правила: слухати партнера, нічого не планувати і завжди казати «так!».

Увечері восьмого вересня коло ангару трамвайного депо Lem Station на Сахарова зібралася неймовірна кількість людей. Max Sir – ім’я, що притягувало, наче магніт, і змушувало пробачити майже годинну затримку. Гучна прем’єра нового-старого «Гамлета» у рамках «Кота Ґаватовича» – результат колаборації українських акторів із міжнародною мистецькою групою MaxSirArt. Чилійський режисер Макс Сір (Max Sir) та американська акторка Наталія Міранда Гузман (Natalia Miranda Guzmán), які працювали із масштабними проектами у Парижі, Берліні, Нью-Йорку, тепер сміливо можуть стерти Львів зі скретч-карти своїх професійних мандрів.

На початку серпня у «Першому театрі» розпочався кастинг, де акторів майбутньої вистави «Hamlet by Max Sir» обирали не тільки серед професійних виконавців, а й серед студентів, які тільки вивчають сценічне мистецтво. Підготовка стала справжнім випробуванням, особливо для початківців: репетиції тривали всього місяць, долався мовний бар’єр і відмінність театральних систем. Суворо, проте виправдано – у день прем’єри продаж квитків уже був закритий.

Прем'єра «Hamlet by Max Sir» 

Актори в чорних балахонах завмерли посеред ангару трамвайного депо, ще один – знерухомлено стоїть на умовній сцені (умовній, бо ж в ангарі не передбачена сцена). Повз них проходять глядачі, щоб зайняти свої пластикові стільці. Обличчя й тіло акторів вкриті білою глиною. За словами режисера Макса Сіра, глина символізує соціальну поведінку героїв, те, що зумисно накладається і не є в них природним. З плином гри ця «маска» спадає, оголюючи реальну шкіру персонажа, роблячи її видимою для загалу.

Сценографія вистави аскетична, проте тут влучно розкривається локація: пошарпані від часу стіни самі собою стають ідеальними декораціями і перегукуються з потрісканою глиною на обличчі героїв. Вистава відбувається практично в темряві, лише після сцени виступу акторів розлючений Клавдій кричить: «Дайте світла!». Раптове яскраве світло вмикається, а він стрімко йде, розтинаючи напружений простір. Дещо екзотично виглядає Привид Гамлетового батька, що промовляє головою з екрану, а також виступ трупи акторів, стилізований під різні варіанти рок-концерту. «…бій, а далі – тиша» – слова, якими вистава завершується.

Прем'єра «Hamlet by Max Sir» 

У перший оглядовий день сцену фестивалю «Кіт Ґаватовича» із прем’єрним «Гамлетом» розділили  локальні театри і гості з Києва: львівський молодіжний театр «Мельпомена» зіграв психологічну драму «Безталанна, або Безглуздя», акторки Олена Рєпіна та Олена Хижна виконали зухвалий монолог Леся Подерев’янського «Купатись чи не купатись?», а на завершення імпровізував львівський «Пан Коцик».

ДІЯ II

Неділя, дев’яте вересня. Стрийський парк. Приємно прохолодний ранок. Біля кінотеатру «Львів» панує спокійна атмосфера. «Кіт Ґаватовича» прокинувся і приготувався зустрічати нових гостей. На майданчику з’явилися прямокутники сіна, а між деревами розтяглися барвисті гамаки. Всі чекали на другий фестивальний сніданок із драматургом Наталією Ворожбит. Ця розмова, помірна й неспішна, торкнулася особливих тем: самовідчуття, досвід роботи з британським театром, нова драма, річна підготовка «Кіборгів», написання п’єс, український театр, документальні вистави і школи, які «розквітають» всупереч війні.

«Театр Переселенця», заснований разом з німецьким режисером Георгом Жено, Наталія Ворожбит назвала «двома роками, які змінили її життя». Поділилася спогадами про навчання в Москві, організацію Театру.doc і людей, яких вважає своїми вчителями. На прикладі співпраці з британським театром сучасної драми «Royal Court» провела паралелі між британською та українською драматургією: «Британські режисери працюють з драматургом уважно, вони багато говорять з ним, запрошують на репетиції та уникають трактування. Наші режисери часто намагаються вступити в конфлікт з драматургом і його текстом. А перші п’єси, вони ж нові, і вони хочуть, щоб їх зрозуміли саме так, як вони були написані».

Зіркові гості другого дня фестивалю

А загалом Наталія Ворожбит припинила критикувати український театр: «Я думаю, що просто знаходжуся з ним у внутрішньому конфлікті, тому це необ’єктивно. Це все одно, що буду розповідати про колишнього чоловіка, чому він поганий, а насправді для всіх він хороший. Коли друзі запрошують, я завжди боюся ходити на прем’єри – раптом не сподобається. Але прекрасно, що з’являються нові ініціативи, пошуки, й український театр розвивається».

Атмосфера фестивалю жвавішає, бо значно збільшується кількість маленьких відвідувачів. Цього року працювала дитяча сцена, яка мала окрему повноцінну програму. Діти знайомилися з театром за допомогою сніданків, майстер-класів, ігор, інтерактивних казок, бесід і музичних квестів. А у перервах між подіями – бігали, літали на гойдалках і розглядали малюнки у книжках «Видавництва Старого Лева».

Забавки на дитячій сцені

«Друзі, між нами пробіг «Кіт Ґаватовича» – містична тварина, яка поєднає нас в діалогах!» – ці слова Олекси Кравчука якнайкраще віддзеркалюють передобідню дискусію-відвертість на тему «Театральний етикет». Зібралася виняткова компанія: акторка театру ім. Леся Курбаса Наталія Рибка-Пархоменко, завлітка Львівського театру ляльок Ірина Гарець, керівник театру «І люди, і ляльки» Олекса Кравчук, директорка-художня керівниця театру імені Лесі Українки Ольга Пужаковська, театральна критикиня Уляна Рой і режисерка «Першого театру» Роза Саркісян. Актуальні теми етики та етикету в театрі, поведінки глядача, насилля на території творчості обговорювалися із невід’ємною театральною пристрастю. Емоційні відповіді Олекси Кравчука були радше театральними монологами: він назвав акторів шизофреніками і цурався евфемізмів.

Усе менше і менше часу лишалося до того, щоб дізнатися болючу відповідь на питання: «Що робити у Попасній після шостої вечора?». Авангардна НЕвистава від театру «На лінії вогню» і Антона Романова заповнила собою весь простір ангару трамвайного депо. Це синусоїда тиші і гуркоту, історія, розказана звуками, що розривають спокій. Це написане крейдою на шкільній дошці питання, яке поступово втрачає слова, наче кінцівки: «Что делать в Попасной после шести вечера?», мокра ганчірка, «Что делать в Попасной?», мокра ганчірка, «Что делать?». Це знаки питання, що впиваються, наче гаки. Це зім’яті сторінки з підручників, що летять без траєкторій. Це німі уламки розтрощенного життя, що лишаються засвідчити злочин.

«Що робити у Попасній після шостої вечора» від театру «На лінії вогню»

ДІЯ III

Усе має свій початок і свій кінець. Фестиваль «Кіт Ґаватовича» завершися, лишивши  по собі питання: відриті й закриті.

Серед відкритих – питання театру в публічному просторі. Якщо зі Стрийським парком усе зрозуміло, то з трамвайним депо є нюанси. Очевидно, що цей простір не є театральним з суто технічного боку: невідповідне планування (вузький довгий простір, відсутність підвищення для сцени і глядацьких місць тощо) породжує проблему поганої акустики та видимості. До того ж, неадаптований простір уможливлює лише мінімалістичну сценографію. Проте з іншого боку, вистави у подібних локаціях дійсно наближають театр до глядача, роблять його більш відкритим, доступним і невимушеним. До прикладу, можна прийти дивитися «Гамлета» у кросівках і світшоті, пити вино чи каву під час вистави, а потім зустріти актора і поговорити з ним про символіку п’єси або про погоду. А сучасним авангардним виставам занедбані та нестандартні приміщення, за рахунок своїх промовистих інтер’єрів, можуть замінити сценографію.

Серед закритих – важливість. Це надзвичайно вагома ініціатива, створена потужною командою молодих людей, закоханих у театр і зміни. І, здається, це тільки початок.

«Що робити у Попасній після шостої вечора» від театру «На лінії вогню»

«Кіт Ґаватовича» – вистава у трьох діях

Ролі виконували: Єва Якубовська – генеральна директорка, Олена Лоїк – виконавча директорка, Софія Розпутня – pr-менеджерка, Любомир Серняк – менеджер з комунікацій, Ольга Довгань-Левицька – гостьова менеджерка, Ірина Зух – кураторка дитячої сцени, Володимир Павлович – світлорежисер, Олександр Шабалін – звукорежисер, Софія Дейнека - кураторка волонтерів, Ксенія Мотрик – smm-менеджерка, Мар’яна Янкевич – куратор програмного наповнення, Михайло Кулик – фотограф, Анастасія Бойчук – менеджерка із фандрайзингу, Микола Худак – технічний менеджер, Любомир Перейма – дизайнер.

Завіса