Могутнїм і переконуючим голосом перестороги Нїмеччини перед російською небезпекою являєть ся книжка Акселя Шмідта п. з. "Кінцева ціль Росії" у збірці "Російська небезпека".
Колиб булa знала Нїмеччина краще Росію, нїж се було перед війною, лист професора Мітрофанова до видавця поважного місячника "Preussische Jahrbücher", професора Дельбріка, був би не зробив такого громового вражіння на кілька місяців перед війною. Головну думку листу подає отсе реченнє: "Напір Росії на полудне (себто до Царгороду) се історична (можна-б також сказати церковна), полїтична й економічна необхідність, а чужа держава, яка опіраєть ся сьому напорови, стає тим самим ворожою державою". Близше поясненнє такого становища находимо в отсих словах згаданого листу: "Нїмецько-австрійський союз зробив тепер Німеччину принципіяльним ворогом Росії. Для Росії балканське питаннє не є жадною guerre de luxe, нїякою авантурничою мрією славянофілів: його розвязка се без сумнїву економічна й полїтична необхідність. Цїлий російський буджет опираєть ся на вивозї за границю; як що купецький білянс стане пасивний, збанкротує російський скарб, бо не буде в силї заплатити відсотків від своїх страшних заграничних довгів. А три чверти сього вивозу йдуть через полудневі пристанї й далї через обидва турецькі проливи. А замкне хто сей вихід, так устане російська торговля, а економічних наслїдків сього замкнення не можна було б і передбачити: остання турецько-італїйська війна показала се досить ясно. Лише посїданнє Босфору й Дарданелїв може закінчити сей невиносимий стан, бо істнуваннє такої світової держави, як Росія, не може залежати від припадків і чужої самоволї. З другого боку не можливо, щоб Росія зaxoвувала ся зовсїм байдужно супроти долї південних Славян на Балканськім півострові. Раз є малі балканські держави криттєм задів для морських проливів, а далї протягом столїть пролито забагато російської крови й забагато викинено російського гроша для балканських героїв, аби тепер залишити цїлу справу: було-б се моральним і полїтичним самовбійством для російського правительства. Розумієть ся, що зависоко не треба цїнувати значіння всеславянської ідеї, але вона істнує й живе без сумнїву, а всеславянські демонстрації в 1913 р. на вулицях так багатьох російських міст, в яких брали участь навіть опозиційні елєменти, є ярким висловом того".
Вже в 1910 роцї заявив один російський лїберал перед Шмідтом: "Двоголовий орел Росії глядить одною головою на захід, другою на схід, але обома неповорушно на полудне". Сього погляду є всї російські полїтики, а професор Мілюков ось що заявив у справі морських проливів: "Правда, ми не зачали війни, але саме тому не можемо швидше скінчити війну, як візьмемо Дарданелї. Росія досить велика, щоб не потребувати більше жадних побільшень території, але без вільного виходу до моря вона не осягла свого остаточного вигляду". Ще далї пішов у своїх думках Марков, котрий не хотїв нїчого чути навіть про частинну нейтралїзацію морських проливів. Ще вимовнїйшим доказом є протест давнїйших мінїстрів: Маклакова, Щеґловітова й Тавбе, котрих усе-ж уважали великими приятелями Нїмцїв, проти невірного розуміння їх воєнних цїлей. Крім розторощення Нїмеччини та знищення Австрії через відірваннє всїх славянських народів поставили вони головною цїлю здїйсненнє історичних задач на Чорнім морі через прилученнє Царгороду разом з морськими проливами. А дипльомат Трубецкой не хоче нїчого знати про відкриттє Чорного моря для всїх фльот.
Се вже вистарчило б для доказу, що Нїмеччина не може погодити ся з тим, аби Царгород дістав ся в російські руки. Розуміннє сеї правди було також з нїмецького боку. Наче становище Миколи II передбачав Бісмарк, коли писав до баварського короля Людвика: "Коли нема сумнїву, що хоч цар Олександер ІІ не бажав турецької війни, все-таки він її під натиском неславянских виливів і, коли тим часом ся партія збільшила свій вплив через те, що на царя робить сьогоднї більше й небезпечнїйше вражіннє та аґітація, яку веде ся партія, — можна легко побоювати ся, що так само їй може удати ся добути підпис царя Олександра для дальших войовничих підприємств. А далї стояло в Бісмарковім листї, що він не може оборонити ся від переконання, "що мирови загрожує Росія й тільки Росія. А в своїй славній промові в Рейхстаґу з 6 лютого 1888 підчеркнув він, що навіть "повне поставленнє нашої (нїмецької) полїтики на службу російської не зберегло-б нас перед тим, аби ми проти нашої волї і проти нашого змагання не попали в спір з Росією".
Нa той час припадає кілька статей, які присвятив фільософ Едвард Гартман російській справі в часописи "Gegenwart". Він висловив думку, що якби Росія зачала війну, треба зменшити її офензивну силу, відриваючи від неї значні території. Російському експанзивному нaпoрoви радив запобігти тим робом, аби сю величезну державу розложити на її природні складові части; притім пропонував він відірвати Україну та зробити з неї окрему державу. "Певно не забракне голосів, каже Гартман, що приписали-б побідним нїмецьким військам невдячну задачу наново приводити до сил розбите царство. Одначе як довго лишить ся живучою ще решта традицій Бісмаркової державної штуки, не запанують такі голоси!" Також Гартман уже звернув увагу на такого союзника Росії, як швидкий зріст числа її населення, і що йому треба завчасу запобігти, розкладаючи кольoca на його природні части.
Сї статї Гартмана припадають на той самий час, що й згадана промова Бісмарка. Се вказує, що маємо тут дїло більше нїж з зверхньою однозгідністю думок. Що Бісмарк відкинув у 1855 р. проєкт Бунзена і Бетмана Гольвеґа (батька теперішнього державного канцлєра Нїмеччини) стати в кримській війнї по боцї ворогів Росії й припечатати її ослабленнє відірваннєм України, не говорить, розумієть ся, зовсїм нїчого проти того. Бо поки не розвязано нїмецької справи, не бажав Бісмарк війни з східним сусїдом.
Одначе Нїмеччина не може допустити Росії запанувати над морським проливами і то не зaдля Туреччини й Болгарії, а задля самої нїмецької нації, щоб вона могла стати світовим народом побіч Анґлїї, Росії й Америки. Бо саме лїнїя російської експанзії Одеса — Середземне море перетинає в Царгородї нїмецьку економічно-полїтичну лїнїю Берлїн-Баґдад. Нїмеччина або Росія таке є гасло, а не Росія й турецька приязнь, як думають деякі наївні полїтики. Бо навіть колиб Росія дістала ся до Перського заливу, се тільки довело-б до незвичайного зросту економічної сили Росії, а не спинилоб її напору на полудне. "Бо ґеоґрафічна будова Росії вказує з цїлою силою на полудне. Не мертва Волга в Каспійськім мішку творить кряж Росії, але Днїпро, що вливаєть ся до Чорного моря й природний вихід котрого Дарданелї. А хто думає, що Росія, не зважаючи на ввесь дуже швидкий розвиток Сибірі, задоволить ся Перським заливом яко пристаню для вивозу, той веде полїтику, на засягаючи ради ґеоґрафічної карти. 75% вивозу, які йшли досї через Дарданелї, не можуть найти своєї дороги до Перського заливу." Тепер сподїваєть ся Росія добути те, чого не осягнула в XIX в., хоч два рази стояли її війська перед Царгородом. "Нашим військам, що саме здобули Трапезунт, — писав Меншіков по здобуттю сього турецького міста, — лежить тепер на серцї зробити те, що наслїдком природного ходу подїй повинно бyло стати ся вже перед 100 до 160 лїтами."
А одиноку раду на російську небезпеку находить Шмідт таку: "Російська історія дає на то ясну відповідь, що не тільки в минувшинї мала значнінє, але й для нинїшнього дня й будуччини не стратила своєї вартости. Росія стала великою державою, коли від Польщі здобула Україну, а рівночасно польська держава стратила через те характер великої держави. Тому й Карло XII ударив на Росію на Українї: а й Фридрих Великий справедливо оцїнив цїле значіннє української справи для розгрому Росії. Не Польща, не надбалтійські провінції забезпечують Росії характер великої держави, але одиноко й тільки Україна. Не тільки тому, що має 30 мїлїонів населення, але й тому, що як ми бачили, вона є шпихлїром збіжя, руди й вугля Росії. Правда, через утрату Польщі, надбалтійських провінцій і Фінляндії стала-б Росія азійською державою, але все-таки лишила ся-б великою державою. Щойно через утрату України спала б вона з пєдесталу світової могутньої держави. Тому й кинула ся Росія зразу на Галичину, щоб, здобувши український піємонт, як називають східну Галичину, здушити в зародку українська відродженнє. Поки на Українї не повстане великий провал, що віддїлюватиме Росію, вона не дасть спокою."
"Коли Росія уважає своєю місією панувати над Европою й Азією, — хай буде, ми уважаємо місією Нїмеччини оберегти Европу й Азію перед сим пануваннєм Московщини — таку відповідь дав проф. Дельбрік проф. Мітрофанову. В російсько-нїмецькім конфлїктї за Царгород нема нїякої можливости погодження. Із російського боку говорив же бесїдник кадетів Маклаков, з приводу бенкету на честь анґлїйського посла в Москві про непереєднане противенство між інтересами Росії й Нїмеччини, виводючи, що або Нїмеччина мусить виректи ся своїх плянів або Росія мусить забути свою мрію про Царгород і пристати на те, що на Кaвказї межуватиме з Нїмеччиною.
Сама царська держава, заплутавши ся в японську авантуру, опинила ся в дуже скрутнім положенню. Російське самодержавє стояло вже під знаком грядущої революції. Її червоний привид змусив царський "старий режім" до деяких тимчасових уступок.
В Росії повіяло лїберальною "весною". Подмух сеї "весни" принїс незначне полекшеннє також і злощасної долї Фінляндії, яка кінець кінцїв скинула з себе кайдани царизму в часї бурхливих революційних подїй 1905—1906 рр. Зрештою не надовго.
"Конституційна" Росія століпінівського видання при помочи Думи закувала незабаром Фінляндію в такі пута, в яких вона нїколи не була за весь час свого життя під царським пануваннєм.
На другий рік після столїтнього ювилею прилучення Фінляндії до Росії "парляментським" шляхом позбавлено її конституціоналізму. Грізний "лютовий" привид з 1899 р. став ся фактом у 1910 р.
Про се все говоритимемо вже в останнїм уступі сих нарисїв.
(Конець буде).
[Вістник Союза визволення України, 20.08.1941]
20.08.1916