Повиходили малярі на небо... Вітряними пензлями прибирають баранчиків над горою й бором у пишні кожушки. Перших, що йшли на верхівях бору багряними чередами, вгощали калин-дерева ягодою; голівку ясміновими пелюстками; примаївка. З далекого моря сизих хвиль голубим перком краску приносили. І хмаркам стелили стежку: квітчаним килимом фіялок, незабутьки, волошків... А тих, що розбрились у свої громадки поміж шпилями двох гірських копиць, у смарагдовій крівлі вглибивши присипали золотим пухом... Корабель на склоні гори, спинивши карміновим вітрилом бурвійне завзяття, внуряв кадовб у далеч темного бору. — Сизою зозулею виводили на квітчасту леваду небесні баранчики, павиним оком, лебединим пухом і райдушнім відблеском...
Сонце тоді хапалося гори. Пастухи гнали череду овець і молодого ялівнику з ліса в село. Повільно ступаючи стадо гірським вигоном, з одної ноги на другу, поколисуючись обережно, щоб не поковзнутись на камінчиках. Демків Ваньо їхав на сивій коняці, перевісив праву ногу через гриву коня та докінчував снувати соломяну крайку на церківний капелюшок. У селі на вечерю палили, а старенький Лемко на кобиці рубав дерево, щепки до підпалу. Демчиха докінчувала мядлити скіпки лену.
— За гору підемо сторожити засіви перед ликами. Бо там найбільші шкоди роблять.
На межі перед лісом, між двома конаристими буками побудували ми собі шаласи.
— Сторожити треба дуже часто в слітні дні, тоді в шаласі весело ночувати. Вогонь свавільно грається сухим ріщям, з бору добігають до шаласу дивні, таємні звуки; тиха молитва ночі в борі...
Микола, Михайло та Ваньо — ми всі чотири мали свої ланки бульби під лісом.
— Принеси, Миколь, дров із лісу, — бо ночі студені.
— Я жменю соломи й кресало. — Ваньо.
— І бульбу печи... Не вечеряв...
Так що вечора сходилися ми всі чотири в шаласі бульбу вартувати. Кожного вечора...
— І казки собі переповідували.
— Найрадше про лісові обичаї.
— Лиси виводяться за млакою на полянках ітому так мало зайців на наших полазках. Стара лисиця всіх визбировує для своїх малих. Кругло на одне лисиче гніздо паде жертвою щонайменше копа молоденьких зайчиків, продовж кожного року.
— Ех Ваньо, я би тих лисів у двох пальцях видусив.
— Смішок! Сильця, фузня. — Микола. Причунає зайчиха з чередою своєю під ялівником, піде в молоду конюшинну росички напитися з солодкими трилисточками; вернеться, — даремно шукає свої дітоньки! Лис їх подер. Або орел, що каменем із неба паде на молодого зайчика — й під хмари знявшись, — несе в дупло старої смереки сніданок своїм пташкам.
— Не говори під ніч! Ще про вовків бесіду собі заведе.
— Або ця нивка наша. Ціле літо без спання. Чи погода, чи дощ коли сіє... Дики найбільші шкідники наших гір. Цілими стадами вваляться в засіяне поле та вижмякають усе молочко із стеблин. Або переорють загони з бульбою.
— Без фузії. Лише вогонь остався на цю понань. І варування. Ані насіння не вернулось би, як дики перейдуть ріллю. І то такої ночі, як най. більший невидік і шарга в очі пере. Одного корчика кабани не лишають, лем зубатою мотичкою білі компери навимикають. — А пановля?!...
— Або го на його?! — Ґаздівське.
— Якби так на графськім, то цілий ліс вістріляли б...
— Добре, що видали ще заказ не вбивати сарен... У лісі було би, як на луці без квітів.
Серни живуть у зрубаннях, де високий борівник і перини моху.
— А я, вам, одного разу був би присягу склав, що за ліщинкою мале хлопя плаче. — Може го недобра матка в ліс занесла... Та де! Сернятко так за своєю матірю банувало, що його відішла на довшу хвилину.
— Гіршого гріху нема — серни на сильце ловити. Я такому руки на тріску!
— Закинь брате, не між нами такий.
— Кажеш брате, певно, що не є між нами такого, але тамті з долів, що до тартаків приходили й зайців у літі бють.
— Скінчиться!
— А, як лісу не стане?
— Новий ліс засадимо! Ще кращий!
— Остафієві вчора цілу гірку бульби дики переорали, бо не вийшов на варту. Тільки страшка серед загонів поставив. І страшка дики перевернули, а загони, як підлий наймит зорали.
— Ані собаки не бояться. Юрків пес з припону зірвався й до хати втік, коли диками гірка вкрилася.
— Повідав учора в місті Петро, як там на шахтах вовки снуються. В білий день. І між стадо овець. — Як до свого. Один вовк з псами дрочиться, підбігає до овець і до лісу втікає. Пси за ним, а другий тоді вівцю на хребет і двома стрибками вже в лісових нетрах. — І молоде теля деколи вовки завлечуть у дебрі. Людей не чіпаються.
— Гляди! Того небо красне і місячок у річці миється.
— Золото, срібло в річці розсипав...
— А ти Юльку, душу дав би за наші гори. Такий з тебе смішок. Ми про звірів, а йому місячок залицяється.
— Ха, ха, ха! А ти поміняв би ці наші гори?
— Котрий з нас міняв би?... Недочекання.
І піснею вкорочувалася тиха ніч.
Порахуй мі Янчик, кілько звізд на небі
Ей, як мі порахуєш, то піду за тебе.
На високій горі сніжок біліється
Де моя мила ей на зиму подіється?
Дай, Боже, добрий день, але не кожному,
Лем мому миленькому, що йде до дому...
[Львівські вісті]
20.08.1941