XXII. Ukraina irredenta.

Украінське питанє переходить в новійших часах дивні фази розвитку. Від коли при кінці XVI віку унія з Польщею, з разу політична, а далі й обрядова силою натуральноі реакціі кинула між Украінців сильний фермент і збудила перші проблиски національного почутя, першу свідомість національних інтересів відрубних від інтересів польських (почутє відрубности від Московщизни збудило ся і виступило досить різко вже в другій половині XVII віку), бачимо серед украіньского народу і серед украінськоі суспільности певне аналогічне, хоч не паралельне хвилюванє тоі свідомости і того почутя. Серед інтеліґенціі (головно духовноі і міщанськоі) після гарних розмахів кінця XVI і першоі половини XVII віку бачимо певний відплив сил і духа, певне ослабінє в другій половині XVII віку; боротьба з польськими геґемонійними замахами скінчила ся остаточно побідою украінського елементу, та для боротьби з такимиж замахами московськими у Украінців не стало вже сили ані політичноі далекоглядности. Історія украінськоі інтелігенціі в XVIII віці, то історія єі ассіміляціі з московською. Правда, почутє окрешімности, навіть деякого льокального патріотизму не вигасло, навіть Мазепинські традиціі тліли подекуди, та почутє безсильности і анахронічности тих традицій було загальне.

В ту пору і украінське простолюдє дійшло до тоі самоі мети, хоч троха іншою дорогою. Часи між люблінською унією а роком 1648 були добою найтяжшого ярма, найгіршого заневоленя украінського народа. Польський державний і суспільний лад, особливо на украінській землі, розвив ся тоді з повною силою, а характеристикою єго було власне продукованє шляхетського пишноцвіту на основі мужицького поневоленя. Було би хибно уявляти собі тодішню господарку як чисто патріархальну; господарка на таких колосальних маєтностях, як ті, що на Украіні належали до Конецьпольських, Вишневецьких, Острожських і др. з самого свойого заложеня не могла бути ані чисто рільничою ані патріархальною. Нагромадженє сирих плодів у одних руках мусіло вироджувати початки промислу, тай сама продукція рільнича обчислена була не на домашню консумцію, а на вивіз. В загалі треба пригадати, що історія украінського торгу вивозового трохи чи не старша від писаноі історіі украінського політичного житя; про сей торг ми маємо звістки вже у арабських писателів IX і X віку, в договорах Олега і Игоря з Візантією, в походах Святославових, в цілій історіі Великого Новгорода і т. д. В першій половині XVII віку сей торг обнимав не тілько сирі продукти рільничі, такі як пшеницю, шкури, мід, дерево, віск, але і вироби промислові, такі як деготь, мід до питя і спірт. Гріш золотий і срібний не був рідким гостем не тілько в панськім замку, але і в мужицькій хаті, — про се свідчить безліч золотих і срібних скарбів позакопуваних в украінській землі, свідчать інвентаріі, де визначувано повинности не тілько натурою (панщиною і продуктами), але й грішми. Нема сумніву, що значна часть сих домашніх промислів на Руси, яких решти доживають ще нині свого віку, як ось кошикарство, гончарство, колодійство, шаповальство, дегтярство, гонтярство, малярство і т. д. коли не почала ся, то власне розвила ся в ту пору до того ступня, в котрім нинішні знавці бачуть признаки доброго старого стилю і доброі староі техніки. Можна сказати сміло, що Украіна — правда, під шляхетською нагайкою — починала тоді входити на шлях загально-європейськоі цівілізаціі і як би не сусідство Татар і не Хмельниччина, то певно, що нині була би що найменше йшла поруч з економічним розвоєм найпоступовійших німецьких провінцій.

Обставини зложили ся інакше. В хвили, коли для Німіччини скінчила ся страшна 30-літня війна, розпочала ся Вкраіні 60-літня, далеко страшнійша руіна, почала ся тріумфами про Жовтих Водах, Корсуні та Пилавцях, а скінчила ся побоіщем при Полтаві. В тій страшній огняній пробі украінська свідомість народня у перве проявила ся в масах народніх — і се був цілий історичний плюс тих війн. Та на лихо, економічні і культурні підстави, на котрих ся свідомість могла б була скріпнути і розвити ся, були до тла зруйновані війнами, край зубожів, вилюднив ся, опустів, а закінченє війни не принесло масам народнім майже ніякоі полекші, а тілько дало йім інших, і не можна сказати щоб ліпших панів. Історія XVIII віку для украінських мас народніх, то постепенне ослаблюванє свобідного козацького елементу, ширенє кріпацтва а рівночасно обкроюванє і притлумлюванє автономіі, початків просвіти народньоі і всіх прав украінськоі окремішности. Московська „плеть“ була так само дошкульна, як польська нагайка, та тілько гнала украінську націю не на шлях поступу і цівілізаціі, а в безодню темноти і застою. От тим то не диво, що свідомість національна і політична серед мас украінського народа падає, що обсяг єго інтересів звужує ся до границі власноі хати, власноі громади, що розумінє державного устрою стає ся так само мітологічне як реліґія, як прімітівне розумінє природи.

Та от при кінці XVIII віку Польща падає, часть украінського народа входить в склад одноі з великих держав європейських, в склад держави по зверхньому вигляду німецькоі, та зложеноі з ріжних народностей, переважно ненімецьких. Політичне значінє сего факту де в чому, перецінено нашими істориками — мабуть на те, щоб допекти Полякам. Австрія на разі, через пів столітя, ні в чім не поліпшила політичного стану нашого народа, не дала йому ані одноі такоі свободи, якоі б він не мав за часів Польщі хоч би в формі прівілейів (нпр. Ставропігія). Вона навіть не дала йому тривких підвалин просвіти на національнім грунті — на се треба було чекати аж до 1848 року. Те саме треба сказати й про соціальне значінє захопленя Гааличини Австрією. Се ще велике питанє, чи мужик зискав щонебудь від опіки австрійських цісарів, від йіх нераз гуманних та майже завсігди паперових патентів. Одно можна сказати: панщинні тягарі, що давнійше регулювали ся звичаєм, нераз добровільними загодами між паном і громадою, нераз були хвилево побільшувані, то знов зменшувались, тепер були списані і сістемізовані, так що мужик міг надіяти ся йіх побільшеня, проти котрого цісарські патенти були слабою охороною, але йіх зменшеня не міг надіяти ся ні в якім разі. Правда, мужик одержав девяту воду на кісілі правноі охорони, та за те мусів давати рекрута і оплачувати бюрократичну машину, імпортовану, ворожу інтересам краю, здирливу і зарозумілу на свою нібито цівілізаторську місію. Досить прочитати описи подорожів по Галичині тодішніх німецьких учених і публіцістів, як Краттера, Гакета і др., щоб переконати ся, з якою погордою відносили ся вони до людности, єі способу житя і традицій. Тож не диво, що ті цівілізатори касуючи наші манастирі, возами продавали жидам на завиванє масла старі книги та рукописі, перетоплювали старі памятки золотництва, марнували все те, чого вартости не вміли оцінити.

І дармо було б думати, що Галичина зискала що небудь, чи то культурно через зближенє до таких крайів, як Чехія та Ракуси, чи економічно через зближенє до великих центрів європейського торгу. Не забуваймо, що майже до самого 1848 року, а то й геть іще по за той рік Австрія сістематично душила і руйнувала в Галичині початки промислу і фабрик, так, що в р. 1772 було йіх у нас більше, ніж в 1848. Австрія свідомо спиняла розвій економічноі самодіяльности в Галичині, щоби мати місце відбуту для фабричних продуктів інших провінцій; на се давно вказують польські писателі, та наші історики, заняті переважно питанями національними, на сей бік справи не звертають уваги. В усякім разі важно те, що за 50 літ житя під „європейською“ Австрією руський народ, беручи загально, не зробив ані кроку наперед в цівілізаціі, не підняв ся до зрозуміня того, хто він і які єго інтереси, не вийшов по за глухе відчуванє своєі кривди, по за глуху ненависть до своіх гнобителів-панів, мандаторів (се були на половину цісарські урядники!) та економів. Русини застелювали своіми трупами всі побоєвища австрійські в наполеонських війнах — чи лишила ся хоч одна згадка в пісні народній про ті війни? І як би не оповіданє „Сави із Підгіря,“ звіршоване Могильницьким, то люде не обзнайомлені зі спеціальною історією австрійськоі арміі і поодиноких єі полків, моглиб і не знати, чи воювали Русини в тих війнах. Що й інтелігенція руська, нечисленна, вбога, вихована по бюрократичному, в ту пору або зрікала ся своєі руськости і робила ся Німцями та Поляками, або хитала ся в поглядах на суть своєі національности не знаючи, куди похилити ся, се показав д. Коцовський в свойій книжці про Шашкевича, хоча єго увагам треба би більше сістематичного порядку, тай сам матеріал тепер можна би значно поповнити новими даними.

Тілько з 1848 роком починає ся нова доба в житю галицькоі Руси; те, що було доси, то були в найліпшім разі проби відродженя, були мріі, бажаня, була по троха й агітація. Тілько знесенє панщини і наданє політичноі свободи дало можність дійсного житя для націі, котроі ядром були мужики. І ми бачимо, що й у історіі свідомости народньоі сей рік становить епоху. Знесенє панщини, війна з Кошутом, похід Москалів на Угорщину — се живі теми пісень і оповідань народніх і доси. І ся свідомість народна від 1848 року вже не перериває ся, а противно, дужшає, хоч, звісно, дуже помалу. Від тогож року починає ся й серед руськоі інтелігенціі ширше духове житє, і по десяти літах хитаня та непевности чільна часть руськоі інтелігенціі вияснює для себе питанє про те, до якоі національности ми належимо; ще цілих 10 літ треба було до виясненя питаня, що властиво становить суть тоі народности і яку властиво ціль має русько-украінське відродженє; коли ще по 1848 році Зубрицький з погордою писав про „язик пастухов“, до котрого він не хоче знижувати своіх благородних уст, то молоді Украінці 70-тих років признали власне тих „пастухов,“ т. є. мужиків, головною основою націі, прокламували голосно думку, що і язик, література і цівілізація не на що, а на те, щоб служити тим пастухам, допомогти йім здобути собі свобідне людське житє на рівні з другими людьми, і що інакше всі ті гарні речі будуть пустою забавкою або мертвою мумією а не чимсь таким, що би варто було праці і заходів розумного чоловіка. Від тоді справа русько-украінського відродженя в Галичині стала твердо і безповоротно на ясній і широкій дорозі. Приложенє утілітарного прінціпу до всіх здобутків цівілізаціі змусило молоду інтелігенцію замісць давнійшого широко скачучого ділеттантства сконцентрувати увагу на те, чого поперед усего потрібно для народа, значить, і на просвіту народню, на пізнанє економічного, соціального і духового стану народа, на освідомлюванє того народа в єго національних, політичних і горожанських правах.

Можна сміло сказати, що всі оті ідеі і напрями були би на галицькій Руси виросли й самі, без ніяких посторонніх впливів; та не менше певне й те, що при загальній слабосилости галицько-руського розвою на йіх зріст потрібно би було не 50, а зі 100 літ, як би не сильний прилив оживляючих ідей з Украіни що під Россією. Ми можемо розріжнити три фази, три ступні тих впливів, відповідні до розвою Украінства в Россіі. Перша фаза починає ся з 20-тих років і тягне ся до початку 50-тих. До Галичини доходять в тім часі писаня Котляревського, Квітки, Максимовича і др., йіх мова подобаєть ся Галичанам, йіх твори переписують, перероблюють; талановитійші Галичине пробують і собіж складати твори на подобу украінських, та ніхто з них, з виємкою Шашкевича, та може ще Моха і Кобринського (автора книжечки: „Спосöбъ борзо выучити читати“ 1842 р.) не здає собі докладно справи з того, для кого має служити та література, яка має бути остаточно єі мета. Народ робив панщину і був темний, духовенство руське в переважній масі було сполонізоване і жило в добрій приязни з мандаторами панських маєтків та іншими офіціалістами (гл. Спомини о. Гладиловича з р. 1846, в Записках наук тов. ім. Шевченка), а хіба де в кого з Русинів будило ся почутє національноі відрубности в першій лініі на тлі ненависти до Поляків (головно під впливом писань Зубрицького „Rys dziejów narodu ruskiego“ 1839 і Kronika miasta Lwowa). Та ані у Зубрицького ані у Головацького ані загалом ні у кого з Русинів до 1848 р. ми не находимо нічого, що би можна назвати виразною суспільно-політичною програмою, бо така програма можлива тілько там, де люде свідомі своєі духовоі і матеріальноі сили, свідомі того, що можуть щось зробити, що йіх голос має у других якусь вагу. Такоі свідомости у жадного галицького Русина до 1848 року не могло бути, і для того навіть найсмілійша політична маніфестація, на яку здобув ся гал. Русин перед скасованєм панщини, памфлет Головацького „Zustände der Russinen“, по за рекрімінаціі та побожні бажаня не підносить ся до сформулованя якоі небудь програми діяльности Русинів хоч би в найблизшій будущині. З кождоі стрічки сего інтересного твору віє на нас сумовите почутє, що автор єго пише сам, думає сам, злить ся сам і з всім тим навіть мусить крити ся, а в такім разі щож і думати про яку небудь програму? І для кого? І с ким?

І 1848 рік не богато поправив діло. Правда, народна маса віддихнула свобіднійше, народна свідомість підняла ся висше, та витворений попередніми літами розділ між мужиком і інтелігенцією руською не зменшив ся. Характер усего руху, що не виріс на нашім грунті органічно, а звіяв ся над Галичиною мов західній вихор, мав те до себе, що на галицькій Руси на якийсь час витворив іллюзію якоісь єрократичноі суспільности, іллюзію націі-попівства з прищіпкою — мужицтвом. Ся іллюзія має в історіі свою назву — святоюрства. Була се каррикатура польськоі шляхетчини, польський шляхетський дух прищеплений на руську дичку; там шляхта вважала себе цілою нацією, а тут духовенство, котрому в 1848 році вдало ся в Галичині відіграти певну, в єго очах дуже тонко-політичну, а в очах історіі далеко непочесну ролю. Ся єрократична іллюзія помимо всеі своєі дивовижности пережила у нас звиш 20 літ і навіть доси не загибла до решти. Не диво, що і в 1848 р. і в найблизших по нім роках ані з Украіни ані ні відки інде не могли до нас дійти ніякі такі впливи, що були по до вподоби тій — бачилось, всевладній єрократіі, тій володарці над тілом і душею народа. Не диво, що до нас не дійшли ідеі Кирило-Мефодіівського брацтва, що імя Шевченка тілько раз принагідно згадане було на зйізді руських „учених“ 1848, а поезіі єго аж до 1859 р. не були в Галичині нікому звісні. В 50-тих роках із творів другого геніального Украінця Гоголя тілько один „Тарас Бульба“ приняв ся в Галичині, був перекладений, тай то не здобув собі ширшоі популярности, лежав десятками літ на складі в книгарні Ставропігійській. В 50-тих роках Галичане цофнули ся в зад навіть по за літературну школу Котляревського, а то навіть по за Захарію Копистенського та Івана Вишенського (порівнай нпр. теологічні та історичні трактати Малиновського та Петрушевича з погляду на мову, на живість та ясність викладу, а навіть на методичність і уклад цілости з Палінодією, з Треносом Смотрицького або з Апокрізісом Бронського!)

На Украіні тимчасом розвій ішов троха відмінною дорогою. Від часу Петровоі реформи Россія війшла в більше безпосередні і живі зносини з найпоступовійшими краями Европи Німеччиною, Голандією і Францією, ніж йіх коли небудь мала Украіна. Коли в XVIII віці на Украіні помалу йішло і збільшувало ся закріпощуванє і отемнюванє широких мас народніх, то укр. інтелігенція, русіфікуючись, все таки набирала рівночасно й европейськоі освіти і європейських поступових ідей. Часи Катерини II — часи галломаніі, та разом з тим часи вольтерянства і мартінізму, т. є. вільнодумства не тілько релігійного, а й соціального та політичного. І коли при Наполеоні Французи зустріли ся з Россіянами на побоєвищах, а далі 1812 р. зложили йім памятну візиту в йіх власній хаті, то найшли народ зовсім неподібний до свойого, але генералів і полководців — майже таких самих Французів, як і вони самі (згадаймо Чічагова, що вмер „англійським горожанином“ Багратіона, Ростопчина і др.). Було б дуже не мудро думати, що Россіяне брали від Французів тілько стройі, манери, мову; брали й дещо більше, обік смішного й гидкого брали чимало й здорового та світлого. В часі Наполеонівських війн, а може й ще перед ними прийшло до Россіі вільномулярство з єго чудернацькими обрядами, та живим почутєм міжнародньоі спільности людей звязаних одною гуманною ідеєю. Та обік вільномулярських лож і в звязку з ними швидко повстає думка про волю політичну, про основний перестрій внутрішній Россіі, повстає „Общество Соединенныхъ Славянъ“ а далі велика конспірація Пестеля, Рилєєва, Бестужева та Муравєва Апостола. Ті товариства і змови захапували широкі круги інтелігенціі і находили особливо податний грунт на Вкраіні, найпаче лівобережній, де найбільше ще живі були традиціі козацькоі автономіі. Цікавим документом того, як амальґамували ся ті ідеі одні з другими і витворили особливий погляд на украінську минувшину, є „Історія Руссов“, написана Украінцем Полетикою. Упадок конспіраціі 1825 р. і Миколайівська реакція не могли вбити того нового, європейського духа, прищепленого на россійський грунт. Він проблискував у творах Грибоєдова, Пушкіна, Гоголя, Лєрмонтова, Іскандера-Герцена, в критиках Бєлінського, в наукових працях Боткіна, Грановського і товаришів кружка Станкевича, а в 40-вих роках ожив з новою силою в цілій плеяді великих писателів та поетів таких як Тургенев, Гончаров, Григорович, Достоєвський, Некрасов, за котрими пішли далі Толстой, Островський, Щедрин і др. В діяльности тих великих писателів, особливо „людей сорокових років“ треба мати на увазі не саму тілько літературну школу, але більш або менш укриту політичну думку, котра кермувала ними при виборі тем і напряму праці, котра піддала Тургеневу ідею „Записок охотинка“, ярко відбила ся в Герценових Листах із за границі, а остаточно повела Герцена, Огарьова, Бакуніна, а на половину й Тургенева на житє за границею Россіі. Правда, політичні ідеали у сих людей не ставили ся і не формулували ся досить ясно, та за те ідеали особистоі волі і гуманности були для них святі і дорогі над усе.

Цікаве явище. Коли давнійше, від часів Катерини, в кождім гурті писателів і діячів россійських між найпоступовійшими бачимо родовитих Украінців (згадаймо Капніста автора „Ябеди“, Каразина основателя Харківського універсітету, повістярів Погорільського і Наріжного, поета Гнідича, а нарешті Гоголя), то між плеядою росс. писателів 40-вих років виднійших Украінців нема. Натомісць ціла плеяда украінських писателів і діячів (без огляду на те, чи вони пишуть по украінськи чи по россійськи) формує ся довкола Шевченка і служить місцевим украінським справам (найдемо там і Великоруса Срезневського). І серед сеі групи будить ся думка політична і находить вираз в програмі Кирило-Мефодіівського брацтва. Цікаво, що в порівнаню до думок россійських лібералів і радікалів думки братчиків про волю людини, особливо про визвіл кріпаків були не менше радікальні і виразні, та обік сего ми знаходимо тут далеко виразнійшу думку політичну про волю національности і про федеральний звязок усеі Словянщини, думку подібну до тоі, яку в р 1848 піднімав на словянськім зйізді в Празі Бакунін, та від якоі і сам він і інші радікали россійські в пізнійших роках геть відбігли. Правда, сей перший проблиск широкоі самосвідомости мусіли Украінці відплатити дуже тяжко і урядові репресаліі не тілько заглушили дальший розвій думок братчиків на довгі літа, але, що сумнійше, у самих братчиків, навіть таких як Костомаров, викликали певну внутрішню реакцію, так що думки ті в значній мірі полишили ся в сфері теоріі і не зробила ся живою народньою програмою украінського народа або хоч би тілько невеличкоі меншости украінськоі інтелігенціі. От тим то й на Галичину вони не мали впливу безпосереднього і то власне в ту пору, коли тут люде мусіли оглядати ся за програмою національною.

Та про те думки Кир. М. Бр. мали вплив на Галичину і то вплив великий, хоч о більше як 10 літ спізнений. Вони дійшли до нас в тій формі, яку йім дав у своіх творах Шевченко, в формі поетичній і, що ще гірше, разом з такими творами Шевченка, де виказували ся думки відмінні, менче повні і менче ясні. Правда, майже рівночасно з творами Шевченка до нас дійшли й інші, пізнійші писаня братчиків: історичні монографіі Костомарова, Записки о Южной Руси Куліша, Основа, твори Марка Вовчка. Та основні думки КМБ. в тих писанях хоч були, без сумніву, але були сховані доволі глибоко, а що найгірше, політичні думки КМБ. в них зовсім не виказували ся, а й соціальні думки, особливо по фактичнім знесеню кріпацтва, виходили на якусь не дуже виразну філантропію, починали ся і кінчили ся словами Шевченковими: „Обнімітеж, брати моі, найменшого брата“. Слова гарні, коли в них вложити свідомість цілоі програми праці для добра того найменшого брата, та без такоі свідомости зовсім пуста фраза.

Ідеі КМБ., проціджені крізь твори Шевченка, Основу та пізнійші беллетристичні, історичні та етнографічні писаня братчиків — от се зміст тоі другоі фази впливу украінськоі інтелігенціі на галицьку, що характеризує у нас 60-ті роки і дала початок сторонництву народовців у Галичині. Двигачем украінського впливу в Галичині в ту пору був Куліш, людина великоі спосібности, великоі праці і заслуги, та не тверда власне в тім, чого найбільше треба було для Галичан, в поглядах на суть національности і на суть цівілізаціі. Особисті вподоби дуже часто затемнювали у него програмові справи, абстрактні думки заставляли його забувати про живих людей і йіх живі потреби. Доктрінер з виглядом реального політика, ділетант-поет з виглядом практичного діяча, ділетант учений з величезним самолюбєм був Куліш менш усего спосібний до провадженя таких прімітівних, у всякім розвою запізнених людей, якими були інтелігентні Галичане. От тим то й не диво, що в зносинах з Галичиною він не здобув нічого крім довгого ряду розчаровань, а те, що за той час успів передати Галичинам із свого ідейного арсеналу, остаточно ті самі Галичане обернули против него самого. Та про те ся фаза принесла й деякі і то не маловажні користи для Галичини, посунула розвій галицько руськоі інтелігенціі значно наперед Уже одно те, що вона безповоротно рішила побіду народньоі мови над старим галицьким макаронізмом, що значні ряди світськоі інтелігенціі привернула до украінсько-руськоі національности і тим зробила значний матеріальний підрив у арістократичній святоюрскій іллюзіі. Та по за тими основними фактами не хибло й інших: молода інтелігенція, власне йдучи за покликом Шевченка, почала сяк чи так вияснювати собі програму діяльности, вияснювати своі відносини до святоюрства, до Поляків, до власного народа і єго потреб. Було в тих пробах чимало непевности, хитаня та „безпрограмовости“, як колись називав йійі Е. Левіцький, та було дещо й такого, що не хитало ся і не похитне ся так швидко, що лягло в основу й дальшого розвитку. Безсторонній історик мусить се признати, хоча 60-ті роки нашого розвою ждуть ще і довго ждатимуть на свойого історика.

„Основа“ і ті украінофільські виданя, що групували ся довкола неі, в Россіі по своім ідеям були запізнені о півтора десятка літ, йім треба б було появити ся в 40-вих роках. Тоді, коли вони появили ся, россійська, а з нею разом і чільна украінська інтелігенція пішла вже значно наперед і з погляду на ідеі і з погляду на літературну школу. Не диво, що „Основа“ могла бути національним „откровенієм“ для Галичини, але не була ним для Украіни, не збудила в ній такого ентузіазму, як би треба було надіяти ся і швидко впала. Те, що наступило по єі упадку, належить до найсумнійших карт в історіі нашого національного розвою. Чільна часть укр. інтелігенціі, особливо молодіж, разом з молодіжю російською, рвала ся наперед до ширшоі політичноі діяльности, переходила ріжні фази соціалізму, бунтарства, ходженя між народ, пропаганди політичноі революціі, а за той час старші поколіня Украінців, навіть бувші братчики КМБ, ідейно йшли в зад та в зад, поки не дійшли до ідей безполітичноі культури та абстрактного украінофільства.

Роки 70-ті і 80-ті в історіі украінськоі свідомости були і на завсігди лишать ся часом переважного впливу М. П. Драгоманова. Для тих 20-ти літ він є характеристикою, хоча, звісно, вплив єго праці і думок трівати ме далеко довше і війде в великій части як основа всякого будущого програму роботи на украінськім грунті. Натура виємково суцільна, многостороння та енергічна, він пройшовши в молодих літах усю ту ідейну школу, яку проходила россійська молодіж від Бєлінського до „Колокола“ вчасно почав шукати для себе практичноі діяльности такоі, котра б лучила в собі ті поступові ідеі з національним украінським грунтом При россійських порядках таке шуканє мусіло довести до трагічного кінця. Всею душею поступовий Европеєць, чоловік, котрого нпр. бомбардованє Парижа зворушувало до гірких сліз, Драгоманов був заразом щирим Украінцем, що відчував вельми живо свій кровний звязок з Украіною, знав єі всю від краю до краю, любив єі не як абстракцію, не як термін географічний, не як ефектний полик в роді Кулішівського „від Кубана до Есмані“, а любив у єі конкретних житєвих проявах, любив єі народ починаючи від своіх Полтавців а кінчачи „пораненим братом“, бідним, занедбаним угорським Русином. В особі Драгоманова побачили ми, побачила Европа перший раз новий тип — свідомого Европейця і не менше свідомого Украінця. Можна сказати, що головна часть писань Драгоманова, а особливо єго знамениті критично-публіцістичні статті такі як „Историческая Польша і великорусская демократія“, „Вільна спілка“, „Чудацькі думки“, „Листи на наддніпріянську Украіну“ були не чим, як мотівованєм, вияснюванєм сеі сінтези — свідомого, поступового европейства і разом з тим свідомого украінства. Здобутком тих єго праць був рух украінськоі молодіжи в 70-тих і 80-тих роках а остаточно повстанє русько-украінськоі радікальноі партіі.

Для того, хто колись буде займати ся оцінкою діяльности Драгоманова, інтересно буде прослідити повільну та консеквентну еволюцію єго поглядів на украінську національну самостійність. Як писатель політичний і критик Драгоманов виступив з окликом: література великоруська для Великорусів, украінська для Украінців, а россійська спільна інтелігентним верствам обох, націй. В основі сеі думки богато правди, та толкуючи єі як категоричній імператів доходить ся до абсурдів. От тим то Драгоманов з часом, під впливом нових фактів, звільна обмежував єі з одного боку на боротьбу против усякоі національноі ексклюзівности, против ширеня національноі ненависти і шовінізму, а з другого боку признавав, що інтелігентна література на украінській мові залежить від натуральноі еволюціі укр. націі і мусить повстати тоді, коли в ній настане потреба (як ось теперь у Галичині), та поки що основою літературноі діяльности свідомих Украінців повинна бути література популярна, конечна для просвіти укр. мас народніх.

Аналогічну еволюцію переходили думки Драгоманова також що до питаня про політичну самостійність Украіни. В 70-тих, ба і в 90-тих роках він горячо протестував против тих, хто закидав россійським Украінцям політичний сепаратізм, протестував против „Моск. Вѣдомостей“ Каткова так само як і против укр. сепаратізму з австрофільською закраскою ширеного львівською „Правдою“ О. Барвінського. Він дорожив державною цілістю Россіі, вбачаючи в ній сильну запору против панґерманізмови, та з другого боку бажав такого внутрішнього перестрою Россіі, котрий би відповідав єго європейським ідеям про права людини, про самоуправу корпорацій, громад і кантонів. Виходячи з прінціпу утілітарности він в проекті всероссійськоі політичноі програми „Вільна спілка“ не клав надто великоі ваги на національність, а більшу вагу на культурні і економічні потреби громад і терріторій. В „Чудацьких думках“ і „Листах на Наддніпр. Украіну“ він і тут поробив значні концесіі розбудженому напорови національного почутя: коли почутє те стане силою, то воно здобуде собі стілько політичного грунту, скілько зможе, політична самостійність стане тоді питанєм часу; форма, в якій буде осягнена та самостійність, буде тілько питанєм політичного опортунізму.

Великий, елементарний вплив думок Драгоманова найліпше видно на таких людях, котрі на словах від него відхрещують ся, вважають його репрезентантом застарілих доктрін а себе далеко поступовійшими і консеквентнійшими від него. До таких належать „русько-украінські соціальдемократи та „консеквентні“ Марксісти. Йіх змаганя — погодити космополітичні доктріни соціальноі демократіі з украінським націоналізмом, марксівський „матеріалістичний світогляд“ з даними украінськоі історіі — се вельми займаючий образ ферментаціі, яку викликали у нас думки пропаговані Драгомановим. Бож не забуваймо, що й соціалістами ті люде поробили ся в значній части під впливом Драгоманова, і украінського націоналізму нассали ся обік Шевченка головно з єго писань.

В остатніх роках вийшли дві брошури, котрих автори занимають ся украінським національним питанєм з погляду доктрін соціальноі демократіі. Одна брошура написана по россійськи, видана в Липську і присвячена автором „другому зйіздови русько украінськоі радікальноі партіі“, має титул „О безвыходности украинскаго соціализма“, друга ж написана членом тоі самоі русько-украінськоі радікальноі партіі Юліяном Бачинським, має титул „Ukraina irredenta (по поводу еміґраціі). Суспільно політичний скіц“. Автор „Безвыходности“ опираючи ся на даних економічного розвою і соціальдемократичнім толкованю тих даних доказує з незвичайним жаром, що украінська нація не істнує, не може і не повинна істнувати, що всі заходи украінофілів і націоналістів, щоби єі витворити — пуста і з поступового погляду шкідлива, ретроградна забавка. Ю. Бачинський опираючи ся на тих самих даних і на тій самій філософіі доказує, що Украіна не тілько істнує, але мусить швидше чи пізнійше стати ся самостійною державою, витворити свою літературу і штуку, зукраінщити всі ріжнородні елементи на свойій теріторіі а бодай скупити йіх довкола спеціальних украінських інтересів економічних. Після автора „Безвыходности“ украінський народ нічого так горячо не бажає, як зілляти ся з Москалями в одну народність і через те присвоіти собі від разу всі здобутки московськоі просвіти; після Ю. Бачинського, по вибореню політичноі волі власне Украіна буде найбільшим ворогом єдности з Россією, бо єі економічні інтереси будуть на тій єдности найбільше терпіти; за то Польща, що нині явно і тайно рве ся геть від Россіі, тоді в імя економічних інтересів буде головною підпорою росс. єдности і росс. централізму.

Як бачимо, вийшовши з одноі і тоі самоі точки і йдучи одною стежкою, оба автори розійшли ся в діаметрально противні напрями і дійшли до зовсім противних виводів: що у одного біле, те у другого чорне і на оборот.

Я не буду тут докопувати ся причини сеі; може ще прийде коли нагода до докладнійшоі розмови на ту тему. Тут суперечности тілько замічу загально, що така повна і ярка суперечність у здобутках осягнених при однаковім методі праці і спільній вихідній точці повинна би у обох авторів зміцнити почутє скромности, збільшити скептичний погляд на ті доктріни і ті методи, що доводять до таких суперечних здобутків. А поки що скажу кілька слів про саму брошуру Ю. Бачинського. Брошура написана з безперечним талантом і свідчить про те, що автор чимало думав, не до одного й додумав ся, хоча думанє єго більш абстрактно-логічне, ніж еволюційно-історичне. Він щасливий, бо бачить перед собою „прості факти“ (стр. 123) і може з них сміло висновувати прості внески; історик-еволюціоніст знає добре, що ніяких простих фактів нема, що кождий факт — се здобуток неозначеного числа інших фактів і всякий внесок з минувших фактів на будущі факти є заключуванє з мало звісного на менше звісне.

Коли вірити авторови, то метою єго праці було (гл. стор. 120 до 123) „подати властиву причину еміграціі і відслонити будучність, яка жде украінську націю“. Для сеі ціли він мусів „насампеперед розслідити фактичний стан теперішноі Украіни і віднайти дорогу, по котрій піде єі дальший розвій“. В одній половині автор виповнив своє завданє — припускаю, що дуже добре. Се є власне та половина, що відслонює будущину Украіни і дороги, якими піде єі розвій. Припускаю, що ся часть авторовоі праці виповнена дуже добре; міні особисто вона дуже подобаєсь, бо на лихо собі я не можу тут ані крихіточки нічого сконтролювати. Будущину Украіни, Польщі, Россіі, Австріі і т. д. автор знає дуже добре, та за то минувшину і теперішній стан тих крайів знає далеко слабше, а то й зовсім слабо. Коли у автора є претенсія, що він виповнив і першу часть свого завданя, т. є. пізнанє фактичного стану Украіни, а навіть пізнанє того явища, про яке він узяв ся говорити, т. є. галицько-руськоі еміграціі, то він дуже помиляє ся. Над еміграцією він навіть не застановлюєть ся близше, се для него „простий факт“, котрий значить не більше і не менше, як те, що наш „мужик упав, спролетарізував ся і не маючи у себе дома захисту тікає далеко в чужі світи“. Як жеж далеко сим словам до фактичноі правди! Правда, якась часть мужиків-пролетаріів в 1893 році бігла до Россіі, та се був тілько один момент в історіі нашоі еміграціі і то момент без тривких наслідків. А загалом можна сказати, що мужик- пролетарій як де інде, так і у нас майже не емігрує, а емігрує середній або і заможнійший троха господар, не такий, що вже не має захисту дома, а такий, що ще його має, але рівночасно має дітей і бажає запевнити йім ліпшу долю. Автор дивить ся — знов абстрактно-логічним способом на галицьку еміграцію як на щось таке, що є тілько в Галичині і чому нема аналогій в других краях, де емігрує зарівно мужик як і фабричний робітник, ремісник, купець, інтелігент. Автор без ніякоі майже оговорки оперує соціальдемократичними термінами „буржуазія“, „пролетаріат“, так немов би ті соціальні типи в Галичині виступали так чисто, як у Марксовім „Капіталі“. За проводом Енгельса та Кауцкого автор викладає „матеріалістичний світогляд“, в котрім находять ся готові формули для виясненя найсложнійших явищ історичних: релігія — се витвір буржуазіі, національність — се витвір буржуазіі, національна держава — се витвір буржуазіі і т. д. А все се залежить від форми продукціі, є тілько єі виразом. Бодай то мати такий делікатний світогляд! Кілька формулок — і чоловік кований на всі чотири ноги, по просту бери тай мудрість ложкою черпай. А що найціннійше, так се те, що при помочи сего світогляду вся будущина відкрита перед тобою мов на долоні. Приємно поговорити з таким чоловіком. Тілько не треба занадто запускати ся з ним у історичні та статистичні діскусіі, а то нема-нема, тай почуєш від него такі твердженя, як те, що „хронічний голод розбив у Россіі мужицтво“ (стор. 64), або що Конгресова Польща, Московщина і Украіна „плекають як раз одні і ті самі галузи продукціі, а до того продукція йіх не стоіть на однаковім степеня розвою, найсильнійше розвинений промисл польський... найслабше украінський“ (стор. 73). Не бійте ся, автор ані словом не заікнув ся, які се ті „одні і ті самі галузи промислу“ плекає Конгресівка, Московщина і Украіна; для него досить сконстатувати „простий факт“, хоча би сей простий факт був і простою нісенітницею. Аджеж цукроварство, так могучо розвите на Украіні; що може рівняти ся з чільними цукроварними краями в західній Европі, не стоіть так високо ані в Конгресівці ані в центральній Россіі власне для того, що украінський грунт і клімат йому сприяє, а в тамтих краях ні. Так само Конгресівка і Московщина не можуть конкурувати з Украіною на полі шовководства, добуваня камяного вугля, рибних промислів, годівлі тонкорунних овець і суконництва; се остатнє поки що переважає ще в Конгресівці завдяки німецьким капіталам, та нема ніякого сумніву, що Украіна (беручи сей термін географічно) переможе в конкуренційній боротьбі, бо має до сего більші шанси в своім кліматі, в богацтві і доброті камяного вугля і безмірних степах пригожих для випасу величезних стад овець. Як бачимо „промисл“ так само як і все інше в економічному житю не є „простим фактом“, а вимагає детального досліду, поки можна щось сказати про „дороги, якими піде єго розвій“.

Я не думаю входити в подрібний розбір брошури Ю. Бачинського. Для мене вона важна як факт нашого політичного житя, як прояв національного почутя і національноі свідомости, хоч прояв сей і прибраний на разі в доктрінерську тоґу. Будь що будь, є се перша на галицько-руськім грунті проба сінтези певних поглядів і наукового обставленя того, що автор відчув яко потребу свого розуму і своєі душі. Може прогрішу ся против матеріалістичного світогляду, коли скажу, що такі потреби так само як і потреби житя матеріального родять великі історичні подіі. А раз відчута буде — у кого з національних, у кого з економічних причин — потреба політичноі самостійности Украіни, то справа ся війде на порядок дневний політичного житя Европи і не зійде з него, поки не осущить ся. Звісно, термін „політична самостійність“ не треба розуміти зараз як цілковитий сепаратізм від Россіі, як конечність сотвореня окремоі украінськоі держави. Політична самостійність можлива і в звязку з Россією, при федеральнім єі устрою. До такого устрою пруть власне факти економічного житя, от хоч би те, чого не хотів добачити Ю. Бачинський, що промисли ріжних терріторій Россіі доповнюють себе взаімно, а коли між ними де в яких галузях іде боротьба, то головно між промислами Конгресівки і Московщини, а далеко менше між сими двома і Украіною. Власне задля того, що вважаю брошуру Ю. Бачинського більше проявом національноі свідомости украінськоі, ніж науковим викладом порушених в ній питань, я й попробував у придовгім вступі до єі обговореня подати від себе коротенький і певно недостаточний нарис еволюціі нашоі національноі свідомости, особливо в Галичині. В історіі тоі еволюціі брошура Ю. Бачинського певно займе видне місце. До автора єі нехай міні буде вільно обернути ся з бажанєм, щоб він не покидав праці в тім напрямі. Я не сумніваю ся, що сам він швидко виросте з соціальдемократичного, простолінійного доктрінерства, що вдасть ся в стараннійші студіі над конкретними фактами. При безсумнівнім таланті, який видно в тій першій єго пробі, при бистроті обсерваціі і звичці окидати оком широкі горізонти думок і житя (се безсумнівна користь соціалістичноі школи) ми можемо від него надіяти ся що раз ціннійших і дозрільших праць.           

Ів. Франко.

[Житє і слово, 1895, т. IV, ч. 6, с. 471—483]