Гадаю, є багато причини, чому Яцека Куроня в Україні пам’ятають виключно в контексті польсько-українських відносин. Він був одним із тих багатьох поляків, яких ми згадуємо 1-го листопада чи в інші важливі дні, коли говоримо про примирення, поєднання і прощення. Або коли згадуємо почесних громадян міста Львова. Загалом, мені завжди було приємно, що в цьому місті один з почесних жителів – лівий мрійник і водночас реаліст та християнин, щоправда, християнин без Бога (а в Польщі ця група людей – особливо продуктивна). Проте під тягарем примирення, а часом й прощення універсалізм думки Куроня губиться, випадає з контексту, потрапляє у тінь Ґедройця або Івана-Павла ІІ. І в цих обставинах Куронь повторює долю вже згадуваного Єжи Ґедройця, паризька «Культура» якого немов нічого іншого не робила, крім продукування текстів про Україну. Коли пишу, що випадає з контексту, то маю на увазі, що Куронь був доволі самостійний у своїх виборах й висновках. Приміром, він ще у 1958-59-их роках у серії репортажів¹ із Південно-Східної Польщі писав про українських селян, які залишились на своїй землі і до яких місцеве польське населення зневажливо ставилось, про учнів українського класу перемишльської школи, які були випхані поляками-однолітками в ґетто. Куронь, який був тоді комуністом, апелював до традицій інтернаціоналізму, а як вальтеровець² – до ідеї допомоги найслабшим. Йому не потрібно було читати тексти «Культури», щоб відчути важливість діалогу, він бачив на власні очі, як працює ненависть до людей бодай на тій підставі, що ці люди – українці. Врешті – Куронь lwowianin.
Не знаю, чи було з ким Куроню в Україні на початку 2000-их обмінятись думками про загрози соціальної нерівності, небезпеки неконтрольованого ринку чи права ЛГБТ. Відомо, що не завжди й у Польщі він мав достатньо однодумців, коли мова йшла про потреби контролювати ринок чи введення американських війсь в Ірак, що Куронь особливо засуджував. А з перспективи сьогоднішніх днів, коли частина Іраку знаходиться під контролем так званого ІДІЛ, тодішні закиди Куроню, мовляв, він не розуміє сутті Realpolitik, видаються особливо безглуздими.
Куронь весь час намагався боротися. Спершу за комуністичну владу, згодом – проти неї. За вільноринкові реформи й проти їхніх негативних наслідків. Проте у всіх його війнах, перемогах і поразках відчутний дух вальтеровця-педагога, який на ближніх дивиться, як на своїх вихованців – хто слабший, тому треба допомогти, а сильнішого навчити допомагати слабшим. У цьому він схожий на головного героя повісті Станіслава Бжозовського «Полум'я» – Міхала Каньовського. Як і Куронь, Каньовський провів все своє життя у боротьбі за світ, де для несправедливості буде вкрай мало місця. Проте, якщо Коньовський після «Парижської комуни», поневірянь в Італії, просвітницької діяльності – «ходіння в народ», вдалого замаху на імператора Олександра ІІ й років, проведених у в'язниці, попадає у стан цілковитої фрустрації (світ справедливим не став), Куронь наприкінці життя з усією йому притаманною впевненістю закликає до нових дій. Можливо тому молода польська лівиця обрала Куроня й Бжозовського собі за патронів.
Чи даний законодавчий акт допоможе збудувати краще суспільство або кращий світ? – на думку Тоні Джадта, це питання колись перебувало в політичній сфері.³ Для Куроня це питання було базовим у політичному процесі. А тому, як він гадав, не зовсім вдалі реформи «шокової терапії» – це також і його особиста відповідальність: «Треба було відразу будувати капіталізм із суспільним контролем, і тоді ми б уникнули багато з сьогоднішніх клопотів»⁴ – зізнається Куронь в одному із інтерв’ю. Гадаю, саме це питання спонукало Куроня придумати свою останню ідею – «Всесвітню едукаційну революцію».
Ідея полягала в тому, щоб найбагатші держави й корпорації за свій рахунок надавали освіту, але також і одяг, їжу, житло всім бідним дітям світу. На думку Куроня, це обов’язок Західних країн, адже колись саме вони витягували ресурси з цілого світу⁵. Ймовірно, ця адаптація «податку Тобіна» до педагогічних потреб Куроня може видатися дещо наївною, з відсутністю конкретних дієвих точних планів, описаних певною раціональною теорією. Проте, як слушно зауважив Девід Гребер: «Так наче невеличке коло візіонерів у ренесансній Флоренції, уявивши щось, що вони назвали "капіталізмом", мали б детально на майбутнє вимислити принцип роботи фондової біржі і заводів…»⁶.
Вчора минуло 12 років з дня смерті Куроня, але його постава і сьогодні вчить нас кидати виклик цинікам, допомагати слабшим й намагатися мислити універсальними категоріями. І навіть коли вихід із кризи видається неможливим – варити горохову зупу. Це теж добра позиція.
____________________________
¹Див.: Kuroń J. Ziemia wielkiej przygody // Na Przełaj. – 1958. - № 14. – S. 6-7; Walterowcy. Spotkanie z życiem // Na Przełaj. – 1958. - № 42. – S. 7-8; Kuroń J. Bez miedzy // Na Przełaj. – 1959. - № 2. – S. 6-7,
² Вальтеровці (Walterowcy) особлива структура в межах харцерської організації СПМ, а після 1956 року окремий харцерський гуфец (Hufiec – загін). Особливістю вальтеровських дружин було виховання в дусі інтернаціоналізму, відсутності поділу груп за статевою ознакою. Головним правилом було право наймолодшого, згідно з яким найменші дівчатка, а після них – найменші хлопці отримували найкомфортніші умови проживання у літніх і зимових таборах. Кожен і кожна мали право, але також і обов'язок бути головою групи протягом певного часу. Кадри, тобто офіційні керівники вальтеровців, були відповідальними виключно за контакти з харцерським керівництвом і безпеку всіх вальтеровців, а також займалися питаннями методичного виховання дітей. Право й обов`язок бути головою групи забезпечувалося вальтеровською конституцією, згідно з якою «вальтерівська дружина є дружиною, в якій інструкторські кадри на засаді добровільної умови з іншими вальтеровцями зрікається своїх законодавчих повноважень на користь зібрання всіх вальтеровців й Вальтеровської Ради (Rada Walterowska)». Див. Krąg Walterowski. Walterowcy. –Warszawa, 1959. – S. 130
³ Judt T. Ille fares the land. – New York, 2010. – S. 2
⁴Kuroń J. Polska, świat - transformacje // Nadzieja i rosczarowanie. Pisma polityczne 1989-2004 / Ред. M. Boguta, M. Kropiwnicki, M. Sutowski. – Warszawa, 2009. – S. 418
⁵ Див. Kuroń J. Rzeczpospolita dla moich wnukow // Nadzieja i rosczarowanie. Pisma polityczne 1989-2004 / Ред. M. Boguta, M. Kropiwnicki, M. Sutowski. – Warszawa, 2009. – S. 514-519
⁶ Ґребер Д. Проект Демократія: Історія. Криза. Рух. 2007 року переклад цієї книгу вийде у видавництві Медуза. Дякую перекладачу Євгену Гулевичу, що звернув увагу на дану цитату.
18.06.2016