Язикознавство¹)

Минулий 1927 рік в обсязі язикознавства українською мовою був не що врожайним: кілька невеличких моноґрафій, трохи підручників для вищої школи, де-що з словників — ото увесь дорібок минулого року. Певний інтерес у педагогічних сферах збуджувала справа урегулювання нашого правопису.

Лінгвістичні роботи зосереджувалися головно в Києві, далі в Харкові і вже менше в инших осередках, де є Інститути Народньої Освіти, і містилися переважно в органах цих інституцій — „Записках".

З царини лексикографії треба вітати вихід III тому Російсько-українського словника, що видає Укр. Ак. Наук. На жаль, словник цей уложено тею самою застарілою методою, що й словник М. Левченка 1874 р. і словник Уманця і Сп. 1893 — 1900. В рецензії на словник Уманця („Зап. Наук. Тов. ім. Шевченка“ т. VIII) ми вже вказували на хибність ції методи. Зміст її тім, що словник у своїй істоті залишається українсько-російським, тільки слова в нім у зворотнім порядку (див. передмову до 1-го тому ст. IX): російські попереду, а за ними українські, і вживання російських слів не поясняється, як треба б, російськими фразами, а українських — українськими. Нагадаємо ще раз, що „російсько-український“ словник з принціпу свого перед усім повинен бути російським, себ-то служити на удання російських понять у формах українського язика. Треба не спускати з ока, що в українсько-російськім словнику ми тлумачимо для Росіян російськими синонімами значіння українського слова що воно їх має в певнім українськім мовнім оточенні, в певних типах його сполучення з іншими словами; в російсько-українськім словнику — навпаки: тлумачимо Українцям українськими синонімами значіння російського слова в певнім російськім мовнім оточенні. Значить укладаючи рос.-укр. словник, треба виходити з аналізи перекладаного рос. слова в його російських сполученнях. Це єдина поправна метода, вже давно твердо вироблена в укладанні межинародних словників. І справді, навіть Росіянин, що користується з рос.-укр словника, шукає довідатися, як буде по українськи слово, що відповідає російському в потрібних йому російських сполученнях, а не українських. Отже мусить бути ясно, що „перевернений" словник ще далеко не „російсько-український“, він у багатьох випадках не дасть доброго тлумачення російського слова: або дасть хибне, недостатне, дасть опріч того багато однозначних українських слів і сплутає їх відрізнення від синонімічних і т. д., бо таке тлумачення російських слів витягнено не з російського мовного оточення, а з українського. На разі ми не маємо наміру рецензувати словник, це зробимо пізніше, а щоб унаочнити нашу думку, наведемо два-три приклади: рос. слово „долг“ в формах укр. язика має такі значіння: 1. повинність, обов’язок; 2. довг (платить долги); 3. (кредит) борг, віра (тільки в виразах, напр.: давать, брать в долг). В словнику У.А.Н. читаємо: 1. повинність, обовязок; 2. (заем) борг, позика, позичка, винне, винувате, (старий) залеглість (?!). Ото і все, далі йдуть переклади на укр. язик рівних рос. виразів зі словом „долг", здебільшого не „точні“. Отже на диво, не тільки нашого найзвичайнісінького „довг“ нема, а на його місці у зовсім невластивім значінні поставлено „борг“. В українській мові це німецьке слово вживалося тільки а формах в борг, на борг (а сучасній мові на-бір). в боргох, боргом, і значать всі ці вирази „на віру“, „на кредит“, „в позику“. Незалежного вживання в українськім це слово так само не має, як і в сучаснім німецькім (тільки aul Borg). У формі іменового відмінку ми його подибуємо тільки в персоніфікації в приповідці: „Борг (себ-то віра, кредит) умер, зачекай на живе". Словник „Грінченка" не дає приводу тлумачите „борг“ як „довг“, а фраза з Арх. Ю.З.Р. і. XI, 697 (1697 р.): „За заборгованые книги, которые он сам роздал на борг, долгу зл. 1735“ — виключає всяку можливість слово „борг“ дорівнювати укр. „довг“. Звідки ж виникло таке невластиве розуміння цього слова? Дуже просто; його абстраговано з виразу „брати, дати на борг“ в його рос. перекладі „брать, дать в долг“. Ця помилка є наслідок механічного „перевертання", без попередньої аналізи значінь рос. слова „долг“. Це потягло за собою ряд помилок (див. фразеольогію при Долг) і непотрібної кованини. Так, рос. „долговой“ перекладають „борговий", тим часом „борговий“ значить „взятый в долг“, „взятый на время“, себ-то „взятий на віру, на кредит"; далі маємо і новотвір „заборгованість"; цим новотвором перекладають рос. „задолженность" (обдовженість, обтяженість довгами), тим часом як „заборгований", як видко з приточеного прикладу, значить „даний на-бір", одже з даного новотвору важко зрозуміти, що значить російське слово. Або візьмім російське слово „военный": в словнику „Грінченка" укр. слова воєнний нема (це оден з численних огріхів цього словника), так що не було чого перевертати, а є в словнику слово військовий, між иншим, зі значенням рос. „военный“. Ото ж в переверненні вийшло: воєнний — військовий та й годі, а воєнний нема, і звідти усі сумні фразеольоґічні консеквенції, а тим часом слово воєнний в українськім існує з найдавніших памяток літератури аж до сьогодні і по всіх діялектах, з багатьма похідниками (напр. воєнно, воєнник, воєнливий). Вислідом механічного абстрагування від адвербіальних виразів в наслідок „перевернення" дасться пояснити і такі неможливі переклади рос. слова „образ": І. (вид, фигура, подобие, внешность) образ, подоба, постать, постава. 2. (способ) лад, спосіб, чин, роб, побит, побут. „Роб“, „чин“, „побит", а ми ще б додали і „звичай", „світ", „триб", можуть нам пояснити значіння рос. „образ" тільки в виразах „каким, таким, известным і т. д. образом". Незалежно від цього рос. „образ" не має вказаних значінь, помилка зайшла очевидно від перекладу: таким чином, робом, побитом = таким образом. Від вільного перекладу на російське „напрям думок" як „образ мислей" ми маємо і зворотний переклад: образ мыслей (спосіб думання) = напрям думок. Коментарії зайві. Ілюстрацій, до яких нісенітниць допроваджує ця хибна метода, можна навести безліч, але гадаємо, що і цих досить, щоб унаочнити її шкідливість в такім відповідальнім словнику, освяченім академічним престижем (idola theatri). Опріч того, як ми вже бачили, брак матеріялу на переклад де-яких слів Комісія надолужує власними новотворами. На нашу думку, такі російські слова перш над усе треба тлумачити описово, а потім того давати свій новотвір, якось його відзначаючи, бо новотвори Комісії, очевидно, не завжди бувають щасливі.

У кожнім разі можна тільки пожалкувати, що таким повільним темпом іде видання цього, без сумніву, цінного і великого матеріялу до колишнього справжнього російсько-українського словника, і що Комісія все ще не може взятися до свого безпосередного завдання: уложення українського „тлумачного" словника, що мусів би нам дати разом і історію, розвитку лексики укр. літературного язика за XIX вік.

З термінольоґічних словників Інституту Наук. Мови вийшов: Словник зоольоґічної номенклятури, що уложили М. Шарлемань і К. Татарко. Про словники Ін. Наук. Мови можна сказати те саме, що й про словник „Комісії Сл. Жив. Мови" Укр. Академії Наук: Інститутові доводиться, що само від себе зрозуміло, часом удаватися до витворення нових термінів вузько спеціяльного характеру на віддання по українськи відповідних російських. Одже годилобся такі новотвори відзначати якимось значком, щоб той, хто вживає такого словника-проєкту, знав, чи слово витворено в лабораторії Інституту, чи його вжито вже у якого автора, чи його записано в народі. Це має інтерес не тільки для історії розвитку наукового язика, це річ важна і для того, хто удається до такого словника, бо не всі проектовані слова можуть задоволити спеціяліста, а такими можуть здатися йому і суто-людові слова, коли новотвори не відзначено.

Опріч цих видань треба занотувати вихід 2-х випусків доповненого видання словника, що свого часу вийшов під ред. Б. Грінченка, а тепер під ред. С. Єфремова і А. Ніковського. Нові редакторі намагаються затримати той самий характер словника, але доповнити його новим матеріялом. Це можна тільки вітати, але треба не спускати з ока, що по ідеї В. П. Науменка і його однодумців, словник мав бути немовби „паспортом" української мови, себ-то містити в собі слова виключно людові і старих етнографічних письменників до 1876 р., себ-то таких, що найменше вживали ново-літературних слів. Цього принціпу не видержано в першім виданні, але годилобся консеквентніше його перевести в другім, залишивши суто-людовий матеріял старого словника (з потрібними корективами що до наголосу фором геніт. і ин.) і збільшити його докладнішим новим вибором слів з старого і нового фолькльорного матеріалу і свіжими записами. Тоді б ми мали дуже цінний словник людової мови, словник виразного типу, величезної наукової ваги для студіювання словотворення, наголосу, ґеоґрафічного поширення слів і т. д. На жаль так не вийшло, але й таке нове видання, без сумніву, річ корисна. Треба вже Укр. Академії Наук організувати збирання матеріалу до краєвих словників, як це роблять Білоруси („Смоленскій словарь" Добровольского, „Вицебскі краєвы словнік" Каспяровіча) але в спосіб дещо науковіший.

З царини діялектольогії опубліковано теж не багато: в Записках У.А.Н. (т. X, XII—XIV) закінчена друком монографія І. Галюна: Як досліджувано українські дифтонґи, що дає зведення усього, що досі писано на цю тему. В „Наукових Зап. Харк. наук. досл. катедри“ уміщено Б. Ткаченка: Де-які морфольогічні інновації в лівобережних південних говорах, де автор звертає увагу на говіркове поширення кінцівки -ній в прикметниках і на втрату форми 1-ї особи множ. вол. сп.; М. Йогансен там- таки в „Фонетичних етюдах" дає характеристику звуків м. Шишак.

З царини складні занотуємо цікавий шкіц М. Сулими: Дещо за форми бути в Шевченковому „Кобзарі" („Наук. Зап. Харк. н.-д. кат. мовозн.") і З. Веселовської: Мова Хв. Квітки-Основяненка (ibid.), останній інтересний самим матеріялом. До студіювання складні наших письменників належить і розправа М. Семенова: Уживання прийменника над у Котляревського („Зап. Одес. І.Н.О.", 1927). Праця М. Мироненка: Українська фразеольогія (Прийменники та їх роля в реченні), Київ 1927, має практичне значіння.

В Камянці вийшло окремою книжкою „Сучасноязикознавче висвітлення coine“ І. Любарського.

З артикулів язикознавчого характеру, уміщених в періодичних виданнях, занотуємо в „Зап. Харк. Інституту Нар. Освіти": Проблема мовного розвитку Л. Булаховського; в „Зап. Одеськ. Інст. Нар. Осв.“: Проблема т. зв. „скорочених слів" в українській та російській мові О. Дложевського; в „Зап. Київ. Інст. Нар. Осв.:“ Німецькі позичені слова в українській мові І. Шаровольського (початок у 1926 р.), цінна розвідка з царини історичної лексикольогії; там - таки: А. Семенцова: Уваги до української хемічної термінольогії. „Наукові Записки Харк. наук.-досл. катедри мовознавства" 1927 р. майже цілком присвячені язиковим темам. Ми там знаходимо, опріч зазначених вище, Л. Булаховського: Чеська часокількість; К. Німчинова: До етимольогії та правопису укр. присл. „ледві"; А. Зарецького: Про порядок слів у Шолом Алейхема; О. Патокова: До історії розвитку присудкового інструменталю в російській літературній мові. В „Записках Укр. Академії Наук": П. Бузука: Про мову найдавнішої української євангелії (т. XII); це власне уваги до язика Архангельської євангелії. Том XIIІ—XIV „Записок" приніс досить багато дрібненьких розвідок: А. Томсона: Dіе Erweichung und Erhärtung der Labiale im Ukrainischen — автор зі становища фізіольоґії звуків пояснює процеси палаталізації і диспаляталізації в українськім, і привертається до висновку, що в XI—XII віці ще залишалися напів-мякі склади не, лі, пе, ві і ин., або почасти вже говірково твердли, тим часом в російськім говірково того часу вони вже спалися з старими мякими шелестівками. Цікавий артикул проф. А. Томсона потрібує ширшого обговорення. О. Синявського: Фонетична контроверса — автор так само торкається проблеми палаталізації шелестівок в укр. мові, і дає історію цього питання, головно спиняючись і аналізуючи погляди Шахматова, і бачить причину палаталізації і навпаки, диспаляталізації в тенденції укр. мови до паляталізування шелестівок перед тими голосівками, що еволюціонують у напрямі лябіо-веляризації від е, і навпаки до диспаляталізування, коли голосівки еволюціонують у напрямі передньо-язиковости. П. Бузука: 3 лінгвістичних розкопин на Білорусі — автор робить білорусько - українські зіставлення переважно в царині лексики. І. Шаровольського: Прийдучий час на -му — автор дає докладний огляд історії ції форми в українськім і вбачав в спряженні інфінітив му вплив румунський. Гадаємо, що це приписувати румунському впливові нема потреби, тим більше, що в сусідзтві з Румунами ми маємо власне зворотний порядок му + інфінітив, невідомий на східній Україні. Л. Булаховського: Наголос українських прикметників—автор доповнює розділ О. Белича про наголос в українських прикметниках (Акценатске студиjе, сс. 139 — 144), уложений на підставі материялу з словника Желеховського, граматик Огоновського і Тимченка та студій Ганкевича і Верхрацького, матеріялом з словника Грінченка, і робить відповідні корективи і доповнення до праці Белича; у шкіці Булаховського бачимо перший спробунок українською мовою наукового трактування українського наголосу. З. Веселовської: Мова лексикону П. Беринди, цінний причинок до історії українського язика.

До 1927 року увага міродайних сфер переважно була скерована в бік середньої школи, і її потреби на підручники більш-менш найшли заспокоїння, тепер на дневному порядку таке саме заспокоїння потреб вищої школи. Досі хоч виклади йдуть офіціально і по-українськи, а підручники і лабораторна робота з ними провадиться по-російськи. Очевидно, що при таких умовах не то що поступів в розвитку української культури не могло бути, а навпаки психіка самого студента раз у раз у стані роздвоєння, думка його раз у раз мусить перескакувати з одного психічного русла в друге і від таких перескоків та шарпання гальмуватися і дезорганізуватися, а не розвиватися правильно. Дехто з викладачів уже звернули увагу на гостру ненормальність такого стану в вищій школі і пішли на зустріч потребам життя, почавши видавати підручники потрібного типу і для лінгвістичного циклю. Першими ластівками були підручники Бузука, Булаховського, Німчинова. Минулого року наша педагогічна література збільшилася другим виданням „Короткої історії української мови" П. Бузука під титулом: Нарис історії української мови²). Автор цілком переробив свою першу книжку і зрікся виводити укр. мову з „праруської", але його власна концепція історичного процесу в розвитку українського язика не зовсім виразна.

Л. Булаховський випустив літографований курс: Вступ до порівняної граматики словянських мов. Автор спеціялізувався на словянській акцентольогії, і це відбилося почасти негативно на його вступі: акцентуації і при тому не в систематичнім, а принагіднім викладі віддається багато місця, більш як потрібно у вступі, де б краще обмежитися на те невеличке, але більш-менш певне, що ми за неї знаємо, як це зробили в своїх підручниках, напр., Гуєр (Uvod do dějin jazyka českégo, 1924) і навіть Розвадовський (Gram. jęz. polsk., 1923), бо сама наука ця ще майже in statu nascendi, і непедагогічно захаращувати книжку багатьма гипотетичними і спірними наголосними питаннями, що абсолютно не до засвоєння на початках, та й непотрібно.

„Курс історії українського язика" Є. Тимченка (надто конспективний) збудований в иншім пляні як „Нарис" П. Бузука. Автор по вступі дає нарис загальної фізіольоґії звуків, зокрема української, і не уділяє зовсім місця проблемі уґрупування східно - словянських язиків, подаючи тільки відповідну літературу на це питання, хоч сам так само виходить не з поняття праруського язика, а з поняття східно-словянської групи, найближче ґенетично з собою звязаної, і це не тим, як дотепно догадується оден рецензент³), що він іде за Ст. Смаль-Стоцьким, а тим, що на його думку без певного напяття не дасться звести східно-словянської групи на оден синхронічно говір, значить в інтересах методольоґічних. Коли ж він уживає термінів прасловянський і праіндоевропейський язик (хоч без них теж можна обійтись, говорячи про і.-е. або словянські празвуки і праформи), то тільки як граничні поняття, чисті абстракції, потрібні нам, щоб упорядкувати наш науковий досвід, клясуючи і описуючи язикові явища в їх історії; це ідеальні говори, де звуки не реальні звуки, а звукові поняття, — ми з них виходячи можемо простіше і ясніше, як без цих понять, уявити собі „етапи" (черги) язикового розвитку. І тут так само, на його думку, хто припускає в прасловянськім, а тим більше в індоєвропейськім говори, той впадає в методольоґічну помилку, бо проїцірує свій конструкт, свою абстракцію, що вказує не на факти, а тільки на наше розуміння фактів, в реальність, якої ми не знаємо і знати не можемо; будувати ж „третю абстракцію", праруський язик, в тому ж розумінні як перших дві, очевидно нема потреби, і ми можемо обмежитися на поняття східно-словянської, південно- і північно-української ґрупи говорів і т. д., коли ми розуміємо реальність, але та ґрупа, що сталася підкладом історичних східно-словянських язиків, вже в добі прасловянській становила певну цілість. Одже ж треба твердо памятати, що реальний язик і його науковий опис—річі різні.

Як і 1926 року, справа впорядкування українського правопису живо цікавила суспільство і розпаляла пристрасти. Визначалося, як і тоді, дві головні течії: одну можна назвати обєктивно-науковою, що бажала заложити правописні правила на певних обєктивних критеріях, другу субєктивно-емоціональною, що базуючися на особистих уподобаннях і рутині засвоєних звичок, та й то не українських, а російських, апелювала більше до темпераменту. На те заноситься, що цього року правописна справа розвяжетьса компромісово.

Грунський. М. Український правопис (Зап. Укр. Ак. Наук, X).

Демянчук, В. До правопису словянських прізвищ (ib.. X.).

Кримський, А. Д-р Смаль-Стоцький. Правописна справа —Про правописну конференцію ib., XII),

Смаль-Стоцький, С. Уваги до проєкту українського правопису. („Україна" 1927, 1—2),

Савченко, Ф. Всеукраїнська конференція в справі упорядкування українського правопису (ib., № 3).

Тимченко, Є. До проекту українського правопису (ibidem).

Євген Тимченко.

___________________________________

¹) На бажання автора, друкуємо цю замітку без жодних змін правопису. (Ред.)

²) Книжка П. Бузука викликала однобічно-негативну рецензію В. Демянчука („Зап. УАН", XV), автор рецензії не звернув уваги на позитивні сторони „Нарису".

³) На жаль книжка друкована в своїй другій частині і випущена в світ за відсутности автора, через те залишилися деякі недогляди і досить численні друкарські огріхи не спростовані. Так, напр., треба: „ступінь назалювання може бути більшим або меншим залежно від більшого або меншого опущення мякого піднебіння“, а надруковано „незалежно“ § 37,1; „а замкнених напруга зветься змиканням", треба „наступ зветься... § 49,1; „на законі мізкової енерґії“, треба „інерції“ § 63; „голосівка на прикінці слова асимілюється з голосівкою першого складу“, треба „голосівка одного складу асимілюється з голосівкою другого“ § 81в; „інтонація коротких голосівок акутова“, треба „циркумфлексова" § 107 — ці, правда, дуже прикрі недогляди і ще деякі дрібніші, що їх не пощастило спростувати, для не дилетанта очевидні, дали привід до різних кривосудів двох рецензентів Грунського і Булиховського (рецензії знайшли гостинний притулок у „Зап. УАН.“т. XV). Очевидно полемізувати в ними зайва річ: ніяково доводити, напр., Гр., такі науково-елементарні правди, що язик одно, в мова друге; що зміни фонетичні можуть бути нерегулярні і ненормальні (див. Roudet, Eléments de phonétique générale, § 162—167); що без терміну „фонетичний закон“ можна обійтися, що термін аґлютинація уживаний і в фонетиці (див. Roudet, с. 332) що cлово „зіво“ не штучне (див. Чуб. Труди... I, 85); що не вільно судити про українську ґрафіку XVII віку, не познайомившися з нею хоч би в Ком. Істор. Словаря і т.д. (про инші питання і ріжницю між поглядами науки і Грунського див. рецензію пр. С. Кульбакина на його „Лекціи по церк.-сл. языку“: Русск. Филол. Вѣстн. 1910 №1 і 1911 № 1), або Бул-му. що фф. блоха, сльоза під упливом фором блох, сльоз (авжеж не сліз — форма навіть не фонетична—як зрозумів Б.) див. Шахматов, Очерк., § 382 прим.: що його увага до jягода непотрібна; що е треба розуміти як Гірт (Indog. Gram II. § 109), що те, що заник ь, ъ споводував здовження усіх попередніх голосівок „таємниця" тільки для Б., (див Шахматов, Оч. § 163); що північно-в. руські памятки не спідчать про історію укр. звуків і покликатися на них — річ більш як хибна і т. д. Амльомб рецензентів не затушкує від читача правдивої вартости і характеру їх рецензій.

[Україна, 1928, ч.3, c.128—134]