У пятім воєннім зошитї мюнхенських "Нochschul-Nachrichten" з квітня знаходимо пятий огляд "Нїмецької культурної пpaцї за границею" (Deutsche Kulturarbeit im Auslaud), а саме пера проф. д-ра Павла Сальвісберґа, з частиною котрого познайомлюємо наших читачів.
Може менше значіннє для нашої культури (передтим була мова про флямандський унїверситет у Ґентї. Ред.), але тим більше полїтичне значіннє має відкриттє варшавських вищих шкіл, що так само стоїть під нїмецьким знаком. Коли в Ґентї брано під увагу правно-державний бік справи з огляду на істнуваннє держави, хоч і хвилево її зайняли нїмецькі армїї, то в Варшаві ходить про приверненнє до давнього стану унїверситету та країни. Тут Росія не має вже чого хотїти. В сїм змислї розпорядили нїмецькі власти переміну дотеперішнього московського унїверситету на польський. Російські професори або креатури завчасу повтїкали й хочуть відчинити свій храм культури в Ростові, далеко поза фронтом над Доном і Азовським морем. А хоч ущасливлене сим місто дало до розпорядимости на се шмат ґрунту, як і на папері вторгувало на заснуваннє два мілїони рублїв, не стало ся над Доном нїщо більше, тільки приміщено евакуований унїверситет наразї в малім дімку й розпочато заходи в справі "рекрутаційної области" будучих студентів і потреби факультетів.
Инакше довершено цїлої роботи в Варшаві. Серед воєнної заверухи, під гуком гармат відкрив нїмецький ґенеральний ґубернатор Безелєр, завойовник Антверпії й Новоґеорґієвська, дня 15 падолиста унїверситет і в додатку до сього свята вищу технїчну школу. Обидві вищі школи мають, як підчеркнув ректор унїверситету др. мед. Брудзїньский у своїй інавґураційній промові, "повернути молодїж країни від неспокою й дармування в тяжкім часї війни наново на шлях мирної та плодотворної духової дїяльности." До того значно причинить ся також загальний шкільний обовязок, який рівночасно заведено. Так панують "варвари" в зайнятім краю, хоч і сей факт, як запримічують з польського боку скептично, але справедливо, в нїякім разї не подиктований сентиментальністю, тільки холодним полїтичним розважанєм. Про се справдї говоритиметь ся ще також з нїмецького боку.
Російські унїверситети та їх привилеї, що коливають ся між кнутом і Сибірю, надто добре відомі, щоб треба було протиставити їм нїмецький шкільний устрій, що ось тепер увійшов у Варшаві в життє: унїформовий примус і академічна свобода, домова контроля й зобовязаннє уживати на вулицї в товаристві тільки московської мови, замісць веселого карцеру ославлені каземати цитаделї або засланнє — се тільки декілька признак. Одначе російське насилуваннє устало, наново покликані до життя вищі школи одержали знову з своєю автономією також свою краєву мову, професорів покликуєть ся з огляду на їх знаннє та наукові заслуги, вже не відкомандеровуєть ся їх, а й для студентів нема вже жадних обмежень у приниманню анї щодо віри, анї щодо походження, але зате щодо вимаганої попередньої освіти.
Унїверситет з провізоричним статутом на нїмецький зразок має в печатцї й гербі польського вірла з написю кругом: "Варшавський унїверситет 1915." Він обіймає наразї правничий, медичний, фільософічний і математично-природничий факультет. На сих факультетах відбувають ся покищо виклади на низших курсах і з пропедевтичних дисциплїн. За науку платить ся 4 марки від години, до того приходить 20 марок іматрикуляційних належитостей. До кінця 1915 р. заіматрикульовано вже 1148 студентів, а саме 534 медиків, 226 на природничім факультетї, 215 правників і з обсягу державности та 81 на фільософічнім факультетї. Крім того 92 слухачів на фармацевтичних курсах. У святї відкриття брало участь між иншим також трьох професорів колишнього польського унїверситету, властиво так званої головної школи (1862-69). При кінцї марта раховано вже понад 2000 студентів.
Роблять ся переговори з римською курією за посередництвом нунція, щоб додати католицько-теольоґічний факультет. Не маєть ся тим зробити саме "дарунку" ватиканови, як свого часу говорили злі язики про Штрасбурґ, хоч добре знали, що так не є, але що курія все має слово, чи коли розходить ся, щоб признати missio саnоnіса вчительським силам, котрі покликуєть ся з клиру, чи про відповідне уладженнє науки, — потрібне також тут порозуміннє з курією, щоб студії відбували ся порядно. Плян варшавського архиепископа змагає до того, щоб по скінченню ґімназії перейшли кандидати поперед усього час приготування в духовній семинарії, аби опісля на унїверситетї могли лекше зайняти ся своєю дальшою освітою також в инших царинах знання.
У вищій технїчній школї, якій проводить яко перший ректор елєктротехнїк др. інж. Страшенич, відбувають ся виклади з поля інжінєрства, про електротехнїку, з хемії й архитектури. Тут мають бути річні курси з оплатою 100— 150 рублїв.
Практичне переведеннє сеї справи вищих шкіл повірено зокрема, як доносять "Берлїнські Академічні Новини" (Berliner Akademische Nachrichten), шефови управи при ґенеральнім ґубернаторовм, ексцелєнції Крізови, управителеви віддїлу для шкільництва краєвому радникови Таерови, та проф. Пашковскому, котрий рішає у справах вищих шкіл, з боку пруського мінїстерства просвіти тайному радникови Ельстерови. Куратором є граф Гуттен-Чапский, каштелян Познаня.
Відповідно до провізоричного характеру обставин, як велїла повідомити себе з Берлїна "Нова Вільна Преса" (Neue Freie Presse), не іменовано професорів нормально, але радше поручено їм викладати протягом одного року, а саме в великій більшости відомим з наукової дїяльности особистостям з Варшави, побіч котрих виступить якесь число вчителїв вищих шкіл з Нїмеччини й Австрії. І так розпоряджають умови, до яких дійшло в груднї мин. року між обома монархіями, м. ин. ось що:
Арт. VII. Як тільки обставини позволять на те, щоб могли відбувати ся вищі шкільні курси в польській мові на унїверситетї або в технїцї у Варшаві, порозумієть ся нїмецький ґенеральний ґубернатор з ц. і к. правительством у справі того, щоб притягнути польських учених з австро-угорської монархії та з австро-угорської зайнятої території для уладження викладів наукового характеру з виключеннєм полїтики.
Проф. унїв. Колесса, котрого так само прийняв мінїстер, указав у своїй промові на діткливі страти, які понесла українська культура, наукові й просвітні товариства в часї московської інвазії. Одначе головною потребою українського народу є безпроволочне заснуваннє українського унїверситету, врочисте приреченнє котрого послїдувало ще надовго перед вибухом війни.
Хто слїдить уважно всї ті подїї та спочуває з ними, не може оборонити ся від вражіння, що головно в области унїверситетської полїтики наважують дуже для Австрії два занедбання: відволїканнє італїйського факультету та справа з українським унїверситетом, полагодженню якої ставили все нові перешкоди замотані полїтичні обставини. Перша справа не тільки мала дуже некорисний вплив на відносини з Італїєю, але також недостаточними пропозиціями надолуження та тимчасовими проєктами так впливала на заінтересованих сею справою тирольських Італїйців і инших горожан італїйської народности, що се було тільки на руку ірредентї й партіям і напрямам, які здавна працювали на шкоду монархії. В Галичинї знов навпаки так само недоцїльно надто радо рахували ся з російським опором против українського унїверситету та відбудови насильно здавленої української культури, як також з нї історично нї річево неусправедливленими аспіраціями неменш ворожих Українцям Поляків. А тимчасом українська державна думка має для нової орієнтації европейської полїтики, а зокрема для дальшого економічного розвитку й забезпечення центральних держав таке велике значіннє, що її не можна ставити в якусь таку залежність від польського питання, не зважаючи на його шумну рекляму. Тому ми не повинні виходити з обставин, — у кождім разї вони нї не корисні нї не нормальні, — серед яких Українцї в Галичинї борють ся за полїтичну й державно-правну рівноправність з Поляками. Перед нашими очима стоїть Україна в цїлім своїм ґеоґрафічнім просторі й економічнім значінню яко найголовнїйший склад руди й вугля, яко властивий шпихлїр соли, збіжа й иншої поживи, а також, найбільше джерело податків великої російської імперії, Україна з 30-мілїоновим населеннєм, ворожим до Московщини. Сумно, що в Австрії досї не було для сього зрозуміння, — аж до часу замордованого архикнязя наступника престола. Він пізнав своїм бистрим оком усю далекосяглість сеї справи. "Істнувала можливість — так говорить тюбінґенський історик, проф. І. Галлєр, у 1 зош. нової часописи "Osteuropäische Zukunft" (Мюнхен, Лєман) — можливість, що з східної Галичини була-б національно-українська держава. Та се було б для Росії безпосередньою небезпекою. — І так зачав Львів переймати на себе провід українства. Коли се йшло так далеко, треба було бути приготованим на багато. Вже денунціювала петербурзька преса архикнязя-наслїдника престола яко потайного троюдника відпаду України; а коли раз була мова про заснуваннє українського унїверситету у Львові, заявило "Новое Время", що виконаннє сього пляну означало-б для Росії причину війни.
Росія бояла ся за посїданнє України, вона бояла ся тим самим за своє істнуваннє як европейської великої держави".
Подїї й досвіди, які наступили від того часу, показали, що виконаний сербськими убійниками смертний присуд на австрійськім наступникови престола видано в Петербурзї. Австрія, котру, як здаєть ся, обставини покликали продовжати дїло, яке замордований ставив собі за цїль свого життя, та приготовити поневолений український народ до національного відродження, не повинна забувати сього за дуже виразною полїтикою привилеїв, яка досї не принесла найменших полїтичних, культурних або економічних користей. З ерою пропущених можливостей треба-б покінчити, бо ся війна, що перевертає світ і системи, вимагає нових державних правил і тільки поступуваннє відповідно до них дає запоруку бажаного тривкого мира. Тому "неподїлена" Галичина не може входити в рахубу польських фантасмаґорій так само, як Познанщина й західна Прусія; зате мусить вона стати піємонтом для відродження України, а побіч вільної Польщі, що відповідала-б новочасним вимогам і відносинам, є не менше місця для незалежної України, зверненої лицем до центральних держав. Не пора тепер навіть на папері воскрешати тих боротьб, які в минулім часї в Галичинї, особливо у Львові доходили аж до крівавих буч, що пригадують повстаннє, але впертість, з якою Поляки держать ся своєї, на нїчім неопертої фікції про польські історичні права до тамошнього унїверситету, пробиваєть ся з приміткою комізму з чолобитної телєґрами, яку вони вислали до цїсаря в імени "унїверситету короля Яна Казимира" з приводу увільнення Львова від російської інвазії. Що правда, король Ян Казимир заложив у Львові в 1661 р. "єзуїтський унїверситет", який в 1784 р. означила держава тим, чим він віддавна був, ліцеєм. Одначе аж під Габсбурґами повстав у 1816 р. властивий унїверситет, хоч зразу й без медичного факультету, а він від 100 лїт носить почесну назву "ц. к. унїверситет Франца". Тому треба дуже великої смілости, щоб унукови властивого основника унїверситету сунути перед очі Яна Казимира. Подяку цїсаря заадресовано до унїверситету цїсаря Франца І. Одначе не зважаючи на сю цїсарську коректуру, Поляки швидко потім святкували замісць столїття унїверситету Франца 225-лїттє заложення "унїверситету Яна Казимира" й таким робом хочуть у "неподїленій" Галичинї, як говорить одна з новійших заяв, "погодити свої змагання з полїтикою центральних держав і з становищем Австро-Угорщини". Одначе ті тенденційно-уфризовані історичні ремінісценції нам зовсїм не смакують, ми ведемо найтверезійшу реальну полїтику.
Від Балтійського аж до Чорного моря, від старо-нїмецького краю хрестоносцїв до численних нїмецьких кольонїй на Волинї й Бесарабії, коло Херсону й Одеси, живуть постійно народи, які, що правда поневолені Московщиною, одначе нїколи не були й не є Москалями.* Ходить про те, щоб сей великий простір полїтично та стратеґічно зізолювати; наша сьогобічна безпечність залежить від тогобічної свободи. Відповідно до сього ми не маємо рішуче нїякого інтересу в великодержавній, "неподїленій" Польщі, щодо якої нїколи не можна бути певним, чи вона в рішаючій хвилї йде з Росією проти нас чи з нами проти Росії (от хочби промова польського члена Думи Гарусевича при дебатї над буджетом мінїстерства внутрішніх справ у сїчнї с. р.), але ми потребуємо на Сходї такого покриття з боку чи з заду, щоб на нього можна було зовсїм здати ся, а яке можна мати, — як читаємо в "Голосах з України", — на необмежений час при кождій полїтичній комбінації, зверненій проти Росії. Чим солїдарнїйший той союзник, тим міцнїйший вал і тривкійший мир.
В сїм змислї маємо всї причини рухливим Українцям, які тепер висилають своїх послів і речників до нас до Нїмеччини й Австрії, бажати тільки щастя в їх починах і підпирати їх, де і як тільки можна. Сподїваємо ся, що чейже швидко настане день, коли наше військо в Галичинї вимете залїзною мітлою останнього Москаля й наново промостить шлях свободї в серце кольоса, ворожого культурі.
А для наших вищих шкіл і їх заграничної місії відкриваєть ся широке та вдячне поле дїяльности, бо саме Україна, яка щиро зближаєть ся до нас без упередження до нашої культури, дає, — як говорить один з найбільше відомих провідників, посол до австрійської Державної Ради др. Евген Левицький у "Полїтичних летючих листках" (Politische Flugsschriften, 33 зош., Die Ukraine der Lebensnerv Russlauds, стор. 24, Deutsche Verlagsanstalt, Stuttgart), — "дуже пригожий ґрунт для наукової й продуктивної дїяльности назверх, якої вона при дотеперішнім занедбанню її так дуже потребує та яка швидко поставила-б її на високий ступінь культурного й економічного розвитку".
Завести се довірє, яке покладають на нас, значило б поступати проти наших власних інтересів.
* Мусить се особливо впадати в очі, коли серед таких обставин один з професорів берлїнського унїверситету просто остентаційно не тільки відкидає й іґнорує історично усправедливлені права Українцїв на власну національність, але також заступає якось дорогу їм, як також Литовцям, котрі по більше симпатичні для нього, в користь Польщі. Маю на думцї виклад проф. Олександра Брікнера про світову війну та Славян, який мав він яко "нїмецьку промову" 5 марта 1915; сей виклад появив ся на книжнім ринку в збipцї "Нїмецькі промови в тяжкім часї" (Deutsche Reden in schwerer Zeit. Karl Нeуmanns Verlag, Berlin). Відомий славянскій фільольоґ і член петербурзької Академії Наук попадає при сїм навіть у конфлїкт з дослїдами своїх товаришів з Академії. Відчуваєть ся також досить його польське походженнє. В кождім разї виголосив він свою промову трохи завчасно й мабуть під вражіннєм пригноблення задля того, що тодї ввійшли Москалї в наші границї. Тому і його бажаннє, яким він при кінцї бажає центральним державам побіди в інтересї цивілізації, не гармонїзують з рештою його передчувань і виводів. Cї останнї не виявляють крім того особливого зрозуміння, а ще менше симпатій до народів, поневолених і знасилуваних Москалями, а якийсь час також Поляками. Що вони повинні чи навіть мусять так спати, як собі нїби-то постелили, се історичний фаталїзм, більше зрозумілий в Поляка, нїж у вченого. Сей особливий принцип має також закрити менше науковий спосіб, яким бесїдник упорав ся з "Малоросами", навмисне іґноруючи Україну. Добра частина промови стала на щacтє безпредметовою наслїдком воєнних подїй, що зайшли від того часу, й автор може став більше бадьорим, але все-таки треба вважати його заяву далеко швидше польською нїж нїмецькою промовою.
[Вістник Союза визволення України]
14.05.1916