Тест із деревом

Львів має історію. А так склалося, що історії в Україні вже майже ніхто не має.

Всі ті села та містечка, й міста, врешті, майже стерті радянським періодом. Стільки знищено, спалено, закопано й загублено, втрачено. Всілякі документи репресованих людей, викинуті на смітники новими мешканцями квартир. Щось вивезено в Москву, щось у Краків, щось навіть до Німеччини.

Метрики якого-небудь села під Львовом можуть або залишитися в тому селі, або потрапити у районний центр, або в обласний РАЦС, або у Польщу, або у Центральний історичний архів у Львові, або ще кудись. Тисячі справ втрачено. Велика частина досі лежить у сховищах неопрацьована, і ніхто достеменно не знає, про що конкретно там йдеться. А коли якийсь історик на щось натрапить, то буває, що тримає це все для себе, і якщо має можливість, нікого не підпускає, так, наче вся тема стає його власністю. Він може до кінця життя не дати собі з тим раду, однак хай воно краще пропаде й не повернеться у нашу пам'ять, аніж буде опубліковане кимось іншим.

Але то лише дрібка проблеми. Українці просто не надто дбають про пам'ять. Звісно, що на це можна знайти історичне пояснення й виправдання. Комуністичний період, страх, репресії, папір, який горить. А ще те, що якщо не твої предки будували (в широкому сенсі, тобто українці), а поляки, австріяки, вірмени чи євреї, якщо місто далося нам так просто, готовим, то ми це сприймаємо як належне, а не як цінність. І зважаючи, що твої предки будували місто лише частково, то ти і не цінуєш його вповні, а лиш тією мірою, якою воно є нашим.

Заштукатурена історія. Фото звідси

Попри те, Львів залишився «історичним». Тому тут можна знайти ґрунт і пустити свій корінець.

І Львів пропонує кілька варіантів, що зводяться до двох вимірів. Виміру пам'яті та виміру карт-бланшу.

Можна історії не мати, а тут її знайти. Приїхати до Львова звідкись, де ти не мав історії, і просякнути нею тут. Пустити корінець не по прямій лінії, не по лінії прадідів, а по лінії міщан, до яких приєднався.

Або мати історію, і так органічно перейнятися нею тут.

З іншого боку, можна своєї історії з різних причин не знати. І, приїхавши, наприклад, до Львова, не потребувати пускати свій корінець у розгалужену й глибоку пам'ять міста.

Напевно, буває і таке, коли людина, потрапляючи до міста, якраз свою історію пробує забути, але то, напевно-таки не про Львів.

Бо історія — обтяжує.

А відсутність історії — це карт-бланш.

І не знати, що краще.

У мене історія є.

Ти не стаєш кращим від того, що у роду були такі-то люди. Ти не стаєш гіршим від того, що у роду були сякі-то люди. Були вони. І є ти. Ти визначаєш, яким ти є. Але, звісно, кожен залежить від усього, що було перед ним.

Різниця лише у тому, що дехто знає свій рід далеко в минуле, а дехто — ні. Знання чи не знання не змінить генів, схильностей чи ще чогось. Ти є таким, яким є. Ти сам вибираєш, яким бути.

Але знання обтяжують.

Ти можеш по-різному ставитися до священиків. Але якщо в тебе у роду вони були, то хоч би ким ти був, не можеш не враховувати цього факту. Якщо ті твої предки розказані тобі у історіях як живі люди, якщо ти бачив їх на родинних фотографіях, то інколи, бодай десь підсвідомо, ти відчуваєш якісь очікування тих предків стосовно того, як ти особисто мав би ставитися до Церкви.

Це лише один приклад. А варіантів безліч. Хтось має у родині, наприклад, поляків чи росіян, і, попри всілякі історичні перипетії, не може не враховувати той факт, що у його родині були прості собі поляки чи росіяни, про яких слухав у дитинстві сімейні історії.

Але той факт, що ти враховуєш свою історію, це лише одна сторона питання. Адже обтяжувати чи підносити може не так інформація, як якась енергетика. У тому сенсі, як ти сам сприймаєш родинне минуле, під яким кутом на нього дивишся і які емоції у тебе внаслідок цього виникають: честь, слава, відповідальність, страх, провина? Який заряд? Адже крім героїв, наприклад Січових Стрільців, у твоєму роду могли бути ті, кого ти соромишся, хто нібито заплямував тебе, наприклад якісь енкаведисти.

Крім того, інформацію знову ж таки можна знищити. На нашій землі все дуже часто міняється, тут реґулярно відбуваються якісь перипетії. Хтось втікає, когось вивозять, папір'я записаної історії губиться. А залишається, власне, та енергетика. Часто вона не до кінця співпадає із реальністю і наближається, радше, до міфу. Можливо, те, що загубилося, заповнюється емоційним.

У цьому контексті просто фантастичним є те, як історія протягом століть зберігається у євреїв. Їхня традиція усна. Вона має один великий мінус і один великий плюс. Мінус — можна було б так подумати — це те, що потрібна постійна праця із пам'яттю. Адже записати все і покласти у архів — просто. Можна не тримати то все у голові. Не мучитися, а як комусь треба буде — хай піде до архіву. Але якщо прийдуть «воріженьки» і все спалять, то так можна дуже багато втратити.

Плюс усної традиції у тому, що всі архіви нероздільні з людьми. Їх не вкрадеш. Поки житиме останній єврей, поти пам'ятатиметься їхня історія.

А злочини, пов'язані із крадіжками історії, трапляються частіше, ніж здається. За якийсь час після Другої світової нащадки деяких власників помешкань захотіли подивитися, де жили їхні предки. Траплялося таке, що коли ті постукали у двері й попросили, щоб їм дозволили подивитися на помешкання їхніх батьків чи дідів, то нові власники дивувалися, мовляв, це ж вони живуть тут із діда-прадіда; і хоч це ніде не було записано, вони у це вірили. Бо відчуття провини, а можливо, факт «безземельності» й новонабутого дому були витіснені з пам'яті.

Це здається абсурдним, але хіба не абсурдно те, що Крим — це «ісконно русская зємля»? Не кажучи вже про намагання Росії цілковито привласнити собі історію Київської Русі. Прикладом присвоєння собі історії на особистісному рівні є драма дому Листовничого-Булгакова у Києві.

Тож архіви — не надійні, але й, здавалося б, неприступні для злодія усні джерела можуть бути податливими. Відтак історична пам'ять — річ обтяжлива. Як з майном: чим більше маєш, тим більше треба дбати.

Поки що у генеалогічному дереві, яке я склав із моєю бабцею, 471 особа. До лінії мами я на разі ще практично не брався. Вісім поколінь — це близько двох століть, які вирують навколо цікавих мені осіб із їхніми заплутаними життєвими сюжетами. Вся ця історія є чимось особливим, ти дійсно немовби маєш коріння, знаєш своє місце. Як у середньовіччі: коли найсуттєвішим правом на землю були твої слова і слова свідків, що «ця земля моя, бо вона належала моєму батькові, а перед тим — моєму дідові, а перед тим...».

З іншого боку, інколи хочеться скинути із себе цю брилу, адже є великий тягар того, що все це треба пам'ятати, берегти і передавати. І це інколи важко. А тут так само, як з історією України, яку важко читати. І зовсім не тому, що багато томів.

Історія і коріння схожі на смак, який ніколи не забувається, якщо вже раз скуштував. Історія завжди буде наздоганяти.

Коли ж немає історії, немає тягаря двох століть, а лише дідусь і бабця, які історією не є, адже ти їх, часто, знав особисто, тож набагато легше починати із нового аркуша. Творити свою долю, не зважаючи на те, які долі були до тебе. У такому сенсі легше не знати історії.

Але якщо не знаєш, то часто хочеш її знайти, бо тебе щось мучить. Дехто зважується історію вкрасти. Адже хтось почувається неповноцінним без історії, наче без коренів, наче перекотиполе.

Тож вся історія світу складається із боротьби пам'ятання і забування. Народи хочуть пам'ятати, народи хочуть забути.

Одні народи хочуть змусити інші народи пам'ятати (наприклад, євреї).

Інші народи хочуть змусити ще інші народи забути (наприклад, Росія–Україна).

Ми на приватному рівні такі ж. Хтось хоче забути, хтось хоче пам'ятати. Хтось не має що забути, хтось не має що пам'ятати.

І все знову зводиться до виміру пам'яті та виміру карт-бланшу. Нести брилу історії й казитися від того, що від неї відламуються й губляться шматки, думати, чи не викинути її. Але мати моцний фундамент, підоснову і бути впевненим, що твоя надбудова твердо стоїть на землі.

Чи почуватися безрідним, не мати корінчика, бути перекотиполем і легко та спокійно жити, не несучи ніяких брил і не страждати, коли від неї щось губиться, спробувати створити щось нове, адже це інколи набагато легше, ніж дбати про артефакти.

Якось мене вразила одна річ про тест із малюнком дерева, який мали виконати вояки, котрі вступали до елітного підрозділу. Після всіх перевірок і екзаменів їм давали аркуш паперу і просили намалювати дерево. Хто малював його без коріння — того приймали, а хто малював із корінням — того не приймали. Адже якщо твоє дерево із коренями, то ти дуже міцно прив'язаний до свого роду, до землі, до минулого, до близьких. І це завжди заважатиме тобі забути все і померти заради виконання якогось завдання.

А Львів — одне із найкращих міст для приватної історії. Це місто — історія. У ньому можливі всі перелічені варіанти. І, може, хто як поводиться зі Львовом, той так ставиться до власної історії.