Орвелл: українська історія

Олексій Жупанський: «Такі і подібні їм книжки саме для того, щоб хоча б спробувати розірвати це причинне коло, по якому ми досі бездумно гасаємо».

Авторка виросла у США: її родина емігрувала в Америку після ІІ Світової, пройшовши крізь табори для переселенців. Дідусь із братом були біженцями, й крізь роки збрегли уривки пам'яті про своє походження. А ще сусідом Андреа довгий час був Ігор Шевченко (його батько був членом уряду УНР), автор першого у світі перекладу книжки Орвелла «Колгосп тварин» українською мовою (1946 р.), який поширювали серед українських біженців у німецьких таборах для тимчасово переміщених осіб. Ця книга стала наскрізною ниткою історії, яку розповідає пані Халупа. Адже писати вона почала після того, як один із рідкісних примірників перекладу Орвела, які розкидали із літаків над територіями, де тримали українців (аби люди читали, дізнавались правду про тоталітаризм і не повертались до Радянського Союзу), оцей пожовклий примірник книжки їй несподівано передав дядько. «Колгосп тварин», успадкований від батька, усі ці роки лежав у нього на столику біля ліжка, як нагадування і реліквія. Андреа Халупа вирішила скласти всі уривки історії, мемуари дідуся із Донеччини, спогади його брата та історію перекладу «Колгоспу тварин» для людей «без країни» в однин текст. А видавництво Жупанського його переклало.

Олексій Жупанський про твір американки, що походить із Донбасу, Андреа Халупи «Орвелл та біженці: Невідома історія "Колгоспу тварин"». 

– Звідки Ви дізнались про книгу?

– Власне, коли познайомився з пані Андреа. Один спільний знайомий по фейсбук звернувся на сторінку видавництва і розповів про Андреа та її книжку. Сказав, що Андреа якраз зараз в Україні і хотіла б зі мною познайомитися та зустрітися. У нашому видавництві якраз тоді вийшли дві книжки Орвелла – «1984» та «Колгосп тварин», і вона хотіла поговорити про можливість українського видання своєї книжки «Орвелл та біженці: Невідома історія "Колгоспу тварин"». Ми зустрілися, переговорили і вже тоді більш-менш про все домовилися.

– Якою була співпраця, скільки часу витратили?

– Все відбувалося легко та невимушено. Після нашої зустрічі Андреа повернулася до США, де продовжила свою активну діяльність по ознайомленню людей Північної Америки та Канади зі складною історією України у ХХ сторіччі. Всі робочі моменти ми вирішували електронним листуванням. Оскільки об'єм книжки невеликий, то увесь процес підготовки до видання забрав десь два місяці.

– Чим ця книжка важлива для українців?

– ЇЇ важливість перш за все полягає у тому, що тут до нас промовляє жива історія нашого народу, розказана безпосередніми свідками та учасниками тих подій. Мається на увазі голодомор ‘30-х років, Друга світова війна, німецькі табори переміщених осіб, оптимізм після поразки Третього рейху та відчай після рішення повернути українців з таборів переміщених осіб назад до Радянського Союзу, де на них гарантовано чекали тортури та смерть. А ще розуміння та усвідомлення, яке приходять під час читання «Орвелла та біженців...», що нашого українського люду – по всьому світу. І вони там, в інших країнах, бережуть пам'ять про свою Батьківщину, яку багато хто з них і не бачив, а лише чув з розповідей батьків, чи бабусь і дідусів. Але, разом з тим, вони переживають за Україну, вболівають за нас із вами, дуже переймаються тією загрозою, з якою вкотре зіштовхнулася Україна, і намагаються нам допомагати усім, чим можуть. Це дуже важливе усвідомлення, особливо на фоні байдуже-бидлячих висловлювань деяких «співгромадян», які живуть поруч, тут і зараз, та інколи говорять щось на кшталт «а что мнє єта Украина дала, чтоби я йєйо любіл?»... Тим людям у далеких країнах Україна вже точно нічого не давала. Та вони й не мислять такими категоріями, а повсякчас самі намагаються допомогти своїй далекій батьківщині, якої багато з них ніколи й не бачили, але поколіннями зберігають пам'ять свого роду.

– Які епізоди з книжки Вас вразили?

– Там багато вражаючих моментів, особливо беручи до уваги те, що книжка переважно базується на свідченнях і спогадах людей, яким у своєму життя довелося через багато-що пройшли. Але, мабуть, найбільш вражаючий епізод – це розповідь про те, як військова поліція союзників після підписання угоди з Радянським Союзом про повернення його колишніх громадян назад, на територію Союзу, почала повертати українців. І як було багато випадків, коли люди сприймали це як вірну смерть і накладали на себе руки. Уявляєте – 1946 рік, для всього світу щойно скінчилася найкровопролитніша війна за всю історію людства, звільнені з таборів в'язні ще не встигли остаточно повірити у свій щасливий порятунок, а люди накладають на себе руки, тому що їх намагаються повернути назад, до «Колгоспу тварин», що вони сприймали як смертний вирок. У мене це в голові не вкладається, як і у західних військових виконавців, які, побачивши таке, все ж вирішили припинити це примусове переміщення.

– Як сприймаються посилання на Орвела та, в принципі, загалом його місце у тексті?

– Для нас перш за все цікавим є той факт, що перший переклад іноземною мовою цього всесвітньовідомого твору Орвелла вийшов саме українською мовою. І зробив його Ігор Шевченко, звернувшись перед тим безпосередньо до самого Орвелла з проханням дозволити перекласти і видати його твір українською мовою. У той час ніхто з видавців взагалі не хотів видавати цей твір, щоб не зіпсувати стосунки з радянськими союзниками, і тому Орвелл був щиро здивований з такої пропозиції. Потім між молодим перекладачем та автором зав'язалася переписка і Орвелл дізнався, що ця книжка призначається саме безпосереднім учасникам подій, описаних ним у «Колгоспі тварин». Це його так здивувало і розчулило, що він навіть написав передмову спеціально для українського видання «Колгоспу тварин».

– Чим є історія та яке її значення, коли йде війна?

– Історія, мається на увазі справжня історія, допомагає розставити всі точки над «і» та зрозуміти, чому ми зараз опинилися у тій ситуації, в який опинилися, і що робити у подальшому, аби такого більше не траплялося. Як відомо, під час війни, особливо під час війни, ворог вдається до історичних маніпуляцій, як це ми можемо бачити на прикладі Росії. І власне, багато в чому вона досягла значних успіхів, адже, як виявилося, та ж Росія війну з Україною почала не сьогодні і не вчора, і навіть не у 2014 році, коли відшматувала собі частину наших територій. Війна розпочалася, відколи російські медійні горлопани почали розповідати про те, що «не існує ніякої України і ніяких українців», а всі ми насправді «один народ» – росіяни. Так що важко переоцінювати значення і важливість історії, особливо у часи, коли іде війна. І можливо, саме тому наша країна і наш народ зараз опинився у такій ситуації, що, на жаль, у нас була коротка пам'ять і перебрехана не нами наша квазі-історія.

– Яку візію має видавництво Жупанського щодо отаких «складних» текстів, тих, які потребують осмислення, іноді абсолютно нішевих, чому вони потрібні?

– Я сприймаю такі тексти одночасно у двох площинах – як «ідейні» і водночас «іміджеві». Якщо говорити конкретно про «Орвелл та біженці: Невідома історія "Колгоспу тварин"», то це, безумовно, саме така книжка, оскільки багато на ній не заробиш і з її виданнями ми практично вийдемо «в ноль»... за рік чи два продажів. Але, не зважаючи на ці меркантильні моменти, від яких, на жаль, нікуди не дітися, такі речі все одно потрібно і важливо видавати. Потрібно доносити людям подібні «Історії "Колгоспів тварин"», наші історії, історії нашого народу та історії нас із вами, хоча б для того, щоб у майбутньому уникати у нашій історії нових «колгоспів» і нових «тварин». Бо інакше ми завжди будемо приречені гасати по одному й тому ж осоружному колу, коли після чергового збурення і скидання ярма до влади у нашому «колгоспі» постійно приходитимуть все нові і нові «свині», а люди чомусь не приходитимуть. І ми знову будемо репетувати, що ж таке, чому ж так сталося, що знову, знову у нас у колгоспі свині, і знову те саме! Такі і подібні їм книжки саме для того, щоб хоча б спробувати розірвати це причинне коло, по якому ми досі бездумно гасаємо.

Книжку «Орвелл та біженці: Невідома історія "Колгоспу тварин"» видано на початку березня невеликим накладом. Це один з чергових кроків на довгому шляху відновлення української пам’яті.

Андреа Халупа, розповідаючи про теми війни, біженців та Голодомору, з якими вона працювала у процесі створення книжки, згадує свого дідуся Олексія, його сміливість та долю. А ще каже, що, на жаль, люди на Заході мало чули про Голодомор 1932-33 років, тому її дослідження і його екранізація, над якою вона вже працює, стали платформою для озвучення багатьох серйозних тем, пов’язаних з цим історичним періодом. Перекладача Ігоря Шевченка журналістка вважає значущим у рівній мірі із Джорджем Оруелом, бо він пережив війну і був біженцем у таборі в Німеччині, та коли зміг розпочати вільне життя, не полишав тих, хто там залишився. Потім став одним із співзасновників Гарвардського Інституту Українських досліджень, у своїх наукових студіях про Візантію популяризував Київську Русь. Працюючи над твором, Андреа не підозрювала, що її життя так зміниться: вона зустріла свого чоловіка і багатьох друзів. Занурившись у історію, вона зрозуміла, що прагнення й жага до життя, навіть у найскладніші моменти історії можуть перемогти смерть. Життя сильніше. Ця книга про те, що кожен має силу голосу, про яку часто забуває. І про реальний «колгосп тварин» через мемуари чоловіка з Донбасу, що демонструють трансформації регіону методами Сталіна в час, коли там знову боротьба. Авторка, що живе у Нью-Йорку, емоційно переживає разом із українцями, коли Гугл позначає села та міста, які вона знала з мемуарів дідуся як окуповані і коли читає новини про жертви. Сучасна Російська Федерація відтворює методи Сталіна, тепер це методи Путіна, тож історії Оруелла про сталінську Росію звучать так, наче він їх написав учора. Але головне, що надія є завжди, і як би самотньо ви не почувалися, маєте використовувати свій голос, не мовчати, бо ніколи не знаєте, хто вас може почути. Насправді це досить вражаюче – ми куди сильніші, аніж собі уявляємо.