Із значної кількості музичних концертів останніх місяців, так би мовити, стали подіями авторські вечори композиторів Льва Ревуцького, Райнгольда Глієра і Станислава Людкевича. Правда, ці вечори могли охопити тільки невелику частину творів згаданих композиторів. Все ж програми, присвячені їх творчості, дали можливість слухачам простежити за основним характером їх музичної мови, за основними рисами їх мистецького профілю. Ці вечори довели величезну цінність авторських концертів, і філармонії слід практикувати їх частіше.
Ім’я композитора Л. Ревуцького було відоме і шановане в Західній Україні, зокрема у Львові, ще за часів панської Польщі. Відомими були не тільки його дрібні фортепіанні твори, пісні, хори, але і "Друга симфонія" композитора, яка вперше виконувалась у Львові в 1933 році на концерті в честь Івана Франка. Виконання цієї симфонії у Харкові в 1928 році на відкритті концертного сезону у філармонії (саме в час моєї концертної подорожі на Радянську Україну) справила на мене виключно глибоке враження. Це була перша симфонія українського композитора, яку довелося мені на той час почути. Це було народження першої, за своїм змістом, характером, своєю музичною мовою, української симфонії. Не зважаючи на те, що в 1927 році на жовтневому конкурсі ця симфонія одержала першу премію, не зважаючи на надзвичайний успіх твору в усьому Радянському Союзі, Л. Ревуцький уперто працював над другою редакцією симфонії. І на авторському вечорі у Львові симфонія вже виконувалась в новій редакції.
При всій майстерній складності композиторської техніки, симфонія має ту цінну особливість, що поруч із професіональними музикантами, які помічають і високо оцінюють засоби творчої виразності, що їх застосовує композитор, симфонію легко сприймає також масовій слухач, любитель музики. Ця невловима сила інтуіції, з якою широкі маси слухають і повністю розуміють зміст симфонії, лежить саме в майстерному, а водночас природному сполученні незрівняної краси народного мелосу, примітиву народної пісні з високими мистецьким формами. Так, наприклад, друга частина симфонії — це просто блискучий зразок зберігання усього аромату українських народних пісень. Це зразок мистецького оформлення народної музичної мови. Це, безперечно, одна з найкращих, я б сказав, одна з оригінальніших частин, яку знає світова симфонічна література.
Більш складною є фактура музичної мови другого великого твору програми вечора — фортепіанного концерту. Основною рисою цього твору є наближення характеру його музичного змісту до рис справжньої симфонії. Симфонічній характер цього концерту позначається не тільки у самостійних симфонічних партіях концерту, але й у всьому творі. Фортепіанна партія тісно в'яжеться у цьому творі з загальнооркестровими засобами і ефектами, і важко було б говорити про цю фортепіанну партію відірвано від оркестру.
Зміст і виразність музичної мови Ревуцького у концерті відмінні і значно складніші, ніж у симфонії. Тут композитор шукає нових засобів і звукових ефектів, включно до зацікавлення проблемами джазових інтонацій, які, однак, Ревуцький пропускає крізь фільтр своєї сильної творчої індивідуальності. І навіть серед тих, давалося б, далеких українському мелосові ритмів і звукових сполук, все ж золотою ниткою проходить український колорит якоїсь фрази чи мотиву, що у третій, наприклад, частині концерту виявляється в широко розвинених мелодійних лініях та тонко шліфованих звукових ефектах. Мелодійні звороти народної пісні "Гей у Львові" лягли навіть у відповідній творчій трансформації в основу четвертої частини концерту, знову таки насичену динамічною і ритмічною напруженістю. Взагалі фортепіанний концерт Ревуцького треба визвати надзвичайно цінним і оригінальним твором, який носить в собі чіткий характер твору українською композитора.
Музично-мистецьке оформлення програми концерту було в руках висококваліфікованого диригента М. Каперштейна. Любов і повага, з якими підійшов цей диригент до змісту кожного виконуваного твору, включно до тонких його деталей, передалися і оркестрові. Симфонічний оркестр Львівської філармонії з піднесенням виконав всю програму. Професор А. Луфер все своє уміння, багатющий досвід віддав на яскраве, глибоке розкриття суті твору. Піаніст Луфер грав не тільки з надзвичайною емоціональною напруженістю, сталевою ритмікою, максимальною контрастовістю динамічних акцентів, але і з незрівняним почуттям барв у всіх, навіть найтонших нюансах звукового оформлення топу. В ділянці виразності і колоритності піаніст успішно змагався з багатою палітрою барв оркестру.
Загалом концерт приніс величезний, виключний успіх композиторові Л. Ревуцькому.
Подією не меншої музичної ваги і значення треба вважати авторський вечір Станислава Людкевича — найвидатнішого представника старшого покоління галицьких композиторів і одного з найбільш заслужених діячів української музичної культури взагалі.
У вступному слові доцент консерваторії В. Витвицький, вірш охарактеризував композитора С. Людкевича, як справжнього каменяра музичної культури, який ще дасть не один твір, який збагатить наше радянське мистецтво.
Найбільшим твором Людкевича, твором, який зосереджує в собі усі найкращі, найбільш знаменні творчі риси композитора, є чотиричастинна симфонія — кантата на поему Шевченка "Кавказ". Це був не тільки основний твір програми авторського вечора Станислава Людкевича, але також центральний твір урочистих концертів, присвячених 80-річчю з дня смерті Тараса Григоровича Шевченка.
Є твори, які стають основним змістом усього творчого життя даного автора, твори, в яких творча індивідуальність автора розпалюється найбільш інтенсивним вогнем. Таким твором у Людкевича треба вважати його "Кавказ". Можливо, що в деяких інших своїх творах Людкевич досяг більшої суцільності форми, виявив у деталях цінніші звукові ефекти, багатшу гармонію, більш рафіновану оркестровку, виявив менше сторонніх впливів і т. п. Але в жодному іншому творі Людкевич не перевершив висот творчої інспірації, тих великих розмірів площин, що дають можливість розпізнати якнайширше градаційну лінію емоціонального напруження, тієї безпосередньої стихійної сили і виразу, що ми їх зустрічаємо в "Кавказі". І хоч цей твір писався протягом багатьох років, під час яких творча індивідуальність композитора була ще в стадії розвитку, і скоріше могла піддаватися якимсь зовнішнім впливам, проте він від першої до останньої ноти писаний кипучою кров'ю палкого серця, писаний з молодечою пристрастю, з серцем, яке переживало і відчувало всі топко-ніжні і могутні акорди чародійної арфи Тараса, що з таким співчуттям відкликалась на сльози і людську недолю, що з такою непереможною силою бунту і гніву реагувала на поневолення і гніт народів.
Інші твори Людкевича, як "Вічний революціонер", "Останній бій", "Хор підземних ковалів", "Каменярі" вказують на те, що Людкевича завжди притягала та сфера творчого виразу, в якій він міг відбити ті демократично-прогресивні погляди, ті революційні течії, що так яскраво відбивалися у творчості Шевченка і Франка. В основу музичної інтерпретації твору "Кавказ" лягла ледве одна третина поеми, але та частина, в якій найбільш могутніми тонами могли зазвучати акорди бунту проти гніту і віра в перемогу. І цей невеликий уривок поеми композитор Людкевич розмежував ще на чотири частини.
Зате — тим глибше, тим ширше розкриває Людкевич зміст і суть внутрішнього виразу того чи іншого речення, слова, і то не тільки в музиці, зв'язаній із словом, але і в широких інструментальних партіях твору. Чи то в монументальних лініях, що передають музичною мовою понуру величавість хмарою повитих, засіяних горем, кров'ю политих гір, чи в уривчастих мотивах або фразах, що передають муки та гордість титана Прометея, чи в прекрасній майстерній фузі, що завершує першу частину кантати словами: "Не скує душі живої і слова живого" — скрізь відчуваємо, що текст поеми Шевченка наближається до наших почувань, переживань, неначе ми читаємо його нашою душею крізь якесь велетенських розмірів побільшуюче і приближуюче скло.
Найбільш суцільними під оглядом єдності виразу і форми являються дві середущі частини твору.
Найбільшої виразності Шевченкового тексту в усій безмежній його ширині і контрастовості, у ліричній, драматичній, іронічно-демонічній сфері, як і в сфері стихійної напруги, досягнув композитор у третій кантаті. Хоч Людкевич у "Кавказі" виявляє багато рис своєї музичної мови, зближених до інтонацій народної пісні, та одним з найкращих зразків мистецького українського стилю треба визнати чудовий оркестровий вступ і продовження з участю хору від слів: "І дівочих, пролитих тайно серед ночі...". У всій музичній літературі, не тільки українській, а може навіть світовій, рідко можна зустріти таку прекрасну могутню градацію, що в такий мистецький спосіб, починаючи з ніжної лірики: "дівочих сліз, матерних горячих сльоз" при "батькових старих, кривавих" зашаліла стихією "вогненного моря". Сміливо можна сказати, що музика третьої кантати — це конгеніальна інтерпретація тексту.
Хоч заключна частина з погляду формальної суцільності і вислову музичної думки не така досконала, як третя, все ж цілий твір Людкевича "Кавказ" треба вважати не тільки найбільш репрезентованим його твором і одночасно найбільшим розмірами хором на слова Шевченка, але й одним з найцінніших творів всієї української музичної літератури.
Оцінюючи високо твір "Кавказ", не можна зменшувати значення творів композитора "Веснянки" — для симфонічного оркестру, в якому мотиви веснянкових мелодій композитор опрацював і оформив у справжню симфонічну поему, в якій, відповідно до настроїв і їх пов'язання, відчуваємо навіть деяку, хоч неозначену програмність. В цьому творі виявив композитор значне багатство нових гармонічних зворотів з типовим йому хроматичним забарвленням, нові колоритні ефекти в інструментовці.
Виконання програми симфонічним оркестром Львівської філармонії та хором "Трембіта" (диригент Сорока), під мистецьким проводом диригента філармонії Миколи Колесси, було на справжній мистецькій висоті. Усю душу вклав талановитий диригент у виконання цих творів. І можна сказати, що він вперше розкрив усю велич, все багатство твору "Кавказ".
[Вільна Україна]
03.04.1941