По гривні за текст

Олександр Бойченко: «Хочеш бути оригінальним – не бреши»

Якраз оце тепер Бойченко презентує по Україні свою нову книжку «50 відсотків рації». І, звісно, де він, там завжди багато жартів. Бойченко не був би сам собою, якби не пожартував і про деталі власної операції в Німеччині. Революція, війна, всі українські президенти і сюжети з власного життя – про це книжка. Автор каже, нічого не вигадував.

– Я не  пишу, щоби було смішно, – розповідає Олександр Бойченко. – Я так розмовляю вдома, зі знайомими – це мій такий спосіб мислення. А смішно виходить тому, що правдиво. Коли я їхав до Німеччини на операцію, то взяв із собою комп'ютер, вклав до однієї папки всі тексти (мої авторські колонки в одному з видань). А людина перед операцією, знаєте, не має багато розваг…. Вона доведена до такого стану, що власні тексти може перечитувати, чим я там і займався якийсь час. І укладав цю книжку. 50  текстів, 50 відсотків рації по 50 гривень. По гривні за текст. Самі тексти – це сюжетна публіцистика. Мої герої на 50 відсотків є реальними, а на 50 – вигаданими. Те саме з розказаними тут історіями: на 50 відсотків вони є літературними, а на 50 – журналістськими. Це не з якоїсь скромності не хочу визнати їх як чисту літературу. Хоча ніби там є сюжет, персонажі мають свої характеристики, між ними щось відбувається. Так, як в оповіданні чи, радше, в новелі. Але все ж таки це тексти,  писані для журналів. Я не хотів їх зовсім переробляти. Хоча з того би можна було, як каже Тарас Прохасько, зробити оповідання. Але тоді треба би було викинути все те, що там є «журналістське». Бо журнали, преса не хочуть брати тексти, в яких зовсім не зрозуміло, про що вони. А в літературі так має бути: трохи незрозуміло. Щоби кожен собі вирішував, про що воно. Тут в текстах є мої пояснення, які, я вважаю, у літературі неприпустимі. Але це не означає, що їх там немає. У 99 відсотків нашої літератури це є. Тому я й вважаю, що 99 відсотків нашої літератури нею, власне, не є. Це по-перше. По-друге, визначень літератури є багато. І чим далі, тим більше. І чим більше, то гірше. А я вважаю, що ніхто нічого нового не придумав, ніж ті давні індуси за добру тисячу років до Різдва Христового. Вони зробили поділ дуже просто. Літературний текст – це текст, який означає не те, що тут написано. Тобто, якщо текст означає лише те, що ви прочитали, то це контракт, газетна стаття, виклад засідання суду, але не література. В літературі завжди є інше дно – друге, третє.

Бойченко зізнається, що історії у його книжці – це все одно автобіографічні тексти, навіть якщо там є вигадки. І пригадує, як Андрій Любка пропонував назвати книжку «Воістину воскрес»:

– Але які вигадки? Я міг риси одного мого знайомого надати другому і кинути його у ситуацію, яка відбувається із третім. Так, як це робиться у літературі. Але це більш-менш правдиві історії, і вони розташовані згідно з життєвою хронологією. Починаю від того, що згадую прадіда, події ще до мого народження, і завершую текстом про теперішню ситуацію на Сході. Виходить коло – від  Другої світової війни до теперішньої. Тексти між собою конфліктують, дискутують. І тому,  власне, така назва – «50 відсотків рації». Бо я намагаюся показувати, що ми не знаємо всієї правди. Я знав, що так цю книжку назву, навіть коли вона ще не була дописана. І підганяв тексти під цю назву. Але коли зібрав її, то двоє спеціалістів з маркетингу – Василь Дроняк (він видавець і його можна зрозуміти) та  Андрій Любка (для чого йому це, не знаю),  почали мені говорити, що це погана назва, некомерційна. Ніби попередні назви моїх книжок – «Аби книжка», «Більше-менше» – були комерційними, рвали, що називається, шоу-бізнес... Василь пропонував назвати «Прощання із Кримом», за назвою одного з текстів. В книжці є один текст про Крим. Тим часом Любка казав назвати «Воістину воскрес», мовляв, ти ж приїхав після операції. Нинішнє покоління літераторів, бачите, воно таке, щоби на три примірники більше розійшлося, маму рідну готову продати. Я їх намагався переконати, і мені вдалося. До речі, про Крим. Коли я ще кілька років тому у своїй колонці написав: «З різних причин ні Європа, ні Туреччина, ні Крим нашій родині цього літа не світили. Залишалась Україна. Тобто, Затока», то редактор із тієї фрази Україну викинув. Певно, вирішив, що натяк на неприналежність Криму до України є надто радикальним жартом. Мовляв, як це так: Крим – це ж Україна! На що я відповів: «Ну, ну, почекаємо…».

Насправді я жартую набагато рідше, ніж ви смієтеся. Один мудрий класик казав: «Мій спосіб жартувати – це говорити правду». А оскільки ми живемо у наскрізь брехливій країні, і ніякі революції не можуть нічого змінити, то, коли ти говориш правду, кажуть: ой, як закрутив! Але якщо хочеш бути оригінальним – просто не бреши.

Зараз, зізнався Олександр Бойченко, він взяв творчу паузу і не писатиме колонки. Займатиметься перекладами, редагуванням і просто читатиме хороші книжки. Мовляв, нині в країні така ситуація, що все, що відбувається навколо, треба добре «переварити» у голові:

– У мене був подібний період після Помаранчевої революції. Перед тим я дуже багато писав. Типу «Банду геть!», але іншими словами. А після революції я виїхав на півроку на навчання по стипендії за кордон, і коли повернувся восени 2005 року, то лише одного дня перебування вдома було достатньо, аби зрозуміти: ні, нічого не дала революція. Так само і тепер. Я на 99, а не на 50 відсотків  впевнений, що нічого не вдалося. І не знаю, що далі робити. І в такий період розгубленості треба трохи почекати. Я тоді чекав рік і тоді почав «мочити» Ющенка. Тепер я бачу, що Петро Олексійович за «миздобульством» Ющенка вже догнав. І на очах бринить сльоза, і стопроцентна брехня у кожному виступі…. Парламент і уряд не здатні вивести країну з кризи. А міняти це поки що немає як. Залишається почекати, а потім взятися їх «мочити». Але для цього треба зорієнтуватися. Бо тепер абсолютно не зрозуміло, де перемога, де правда, хто кому і що…? Так що я чекаю. І це добрий період, щоби поробити якісь роботи. Я редагував кілька книжок, і взявся за один переклад. Цей переклад з польської – моя давня мрія, якщо все вдасться, то буду щасливий. В якості редактора я працював з перекладом  Андрія Любки роману «Комо» серба Срджана Валяревича. А ще редагував книжку Ришарда  Капусцінського  «Ще день життя»: революція, війна, іноземне вторгнення – актуальна книга. А ще оповідання Каті Бабкіної. І ще відредагував збірку віршів Іри Цілик. До слова, від усієї душі рекомендую її прозу, яка виходила минулого року, це збірка оповідань. Як на мене, найкраща прозова книжка минулого року.

Ще згадав одне читання. Коли прокинувся після операції у Німеччині, і почав приходити до тями, то першою книжкою,  яку мені підсунула рідна жінка (не знаю, на що вона натякала) був твір Григорія  Чхартішвілі «Письменник і самогубство». Книжка про те, що, якщо у тебе велика біда, то завжди є вихід. І автор пише там, як вішатися, стрілятися тощо. Словом, всі цікавляться, чи є гумор у нас в  родині? Та скільки хочеш! Ось вам приклад.

PS. У вівторок, 12 квітня, в залі з роялем арт-кав'ярні «Квартира 35» (2-й поверх «Дзиґи», вул. Вірменська, 35, Львів) відбудеться презентація нової книжки українського публіциста, літературного критика та перекладача Олександра Бойченка «50 відсотків рації», яка вийшла друком у чернівецькому видавництві «ХХІ книги». 

Початок презентації — о 19:00. Вхід — вільний.