Від десятника Українських Сїчових Стрільцїв, Антона Володимира Кузьмича, кандидата адвокатури, записав др. Осип Hазарук і подав у "Громадськім Голосї" ось що про подорож відпоручників Українських Сїч. Стрільцїв на зайняті українські території:
"Нас девятьох виїхало зі Львова дня 7 лютого 1916 р. на Волинь з припоручення команди в цїли вербовання тамошнїх Українцїв до Сїчових Стрільцїв. З офіцерів були: сотник Дмитро Вітовський, четарь Микола Саєвич і четарь Михайло Гаврилко (два перші галицькі Українцї, третій родом з російської України). Крім того було нас 6 стрільцїв: я, десятник Романюк (матурист) і стрільцї: Романків (студ. прав), Вовк (молодий селянин) і ще два, молоді селянські хлопцї, назвищ котрих не знаю. Виїхали ми о год. 10½ перед полуднем зі Львова й, нїде не стаючи, приїхали до Володимира Волинського того самого дня о год. 10½ у ночи, значить їхали рівно 12 годин. Тут я, Романюк і Романків висїли й удали ся до етапної команди, а наші товариші поїхали до Луцька.
Місто Володимир знищене тільки в ринку й то частиною, а саме в найкращім місцї. Спалили ту часть козаки. Були-б і решту спалили, але люде, як оповідали нам Жиди, викупили ся готівкою. В містї рух значний, освітленнє добре, ґазове. В містї є такі церкви: Успенська (катедральна), основана ще в 1160 р., дуже гарна й велика, її хрест звернений в напрямі на Київ, монастир Василіян з приходською церквою (де тепер мають помістити польську школу), церква Василівська, основана, як нас інформували, на спомин ослїпленого теребовельського князя Василька, та церква св. Миколая. З духовенства лишив ся тільки батюшка Мойсеєвич. Вулицї широкі, є готелї й цукорнї, один готель ("Брістоль") цїлком порядний. Населеннє говорить по українськи, навіть Жиди знають дуже добре нашу мову й дивували ся тільки, що ми, інтелїґенти, говоримо "простою мовою". Чути також мову жидівську, а декуди московську й польську. Ми переночували в кватирунковім урядї. В етапній командї були вже поінформовані про наш приїзд і заявили, що дістали припорученнє помагати нам, і розглядають ся вже за більшим приміщеннєм для новобранцїв У. С. С. Офіцери Поляки. Ми при помочи їх уряду вишукали кватиру з 4 більших покоїв у домі якогось чиновника Новака, при вул. Лубенській (чисел на домах звичайно нема, зате є імя властителя). Дім був цїлком порожнїй, уладженнє одержали ми від кватерункового уряду. Першого дня відвідали ми бурмістра м. Володимира, галицького Українця, ґімн. учителя з Рогатина, д. Гната Мартинця; надпоручника армії. Він прийняв нас у себе вдома дуже чемно й радо та поінформував нас про місцеві обставини. Увечері того самого дня прийшов до нас галицький Українець др. Пеленський, автор відомої працї про старинний Галич. Про наш приїзд довідав ся він від тамошнього Жида Якова Ґольдфарба, бухгальтера, котрого ми передтим зустріли коло маґістрату з "Українським Словом", яке він розпродував. Ґольдфарб зараз звернув нам увагу, що є вже оповіщеннє маґістрату в українській мові. Др. Пеленський поінформував нас, що в місті є тамошнї дуже свідомі міщане, багатші люде, котрі дуже цїкавлять ся українськими справами. Ми пішли з ним до одного такого міщанина (назвищ навмисне не подаю) та застали в нього українські книжки галицьких видань, часописи й загалом усе, що тепер у нас виходить, як також готове поданнє в справі основання української школи; на се поданнє зібрано опісля багато підписів; дозвіл на відкриттє школи вже прийшов; школа буде на передмістю Риловичі (але дуже близько ринку). Як ми ще сидїли в того поважного міщанина, котрий приймав нас гарно, ввійшли в хату дві інтелїґентні жінки й один мущина, також інтелїґент, уже сивий, і привитали нас з порога словами: "Ще не вмерла Україна!" Розмова йшла виключно про українські справи, особливо інтересували ся вони Українськими Сїчовими Стрільцями. "Не думайте, що наш нарід тут спить, казали вони, дайте йому надїю, що Москалї не вернуть, то до Сїчових Стрільцїв зголосять ся зараз сотки". З дуже приємними вражіннями розійшли ся ми по тій розмові.
Тимчасом дня 11 лютого рано приїхав з Луцька наш четарь М.Саєвич, де зголосив ся в командї. Від того дня сидить він постійно в Володимирі як начальник нашого комісаріяту. Сотник Вітовський має місце осїдку в Ковлї при вул. Луцькій, а четарь Гаврилко в Луцьку (вулицї ще не подав нам). Четаря Саєвича прийняли в етапній командї офіцери дуже прихильно. Мене й Романкова приділено Саєвичеви, а Романюка Гаврилкови. До роботи українського сїчового комісаріяту відносять ся тамошнї австроугорські офіцери прихильно.
Перший раз виїхав в округу четарь Саєвич зі мною дня 13 лютого, а саме до містечка Любомлї. Містечко се подібне напр. до Косова, досить знищене пожежою, багато в нїм Жидів, бурмістр Поляк (капітан). Школа польська, є й польський священик. Зустріли ми там галицького Українця, котрий поінформував нас про відносини, де можна сподївати ся лїпшого вербунку. Христіянське населеннє міста говорить чисто по українськи та симпатично згадує Мартинця. Ми були в селах: Кузнище, Головно, Нудижі, Мшанець, Городно, Скрипицї. Ми їхали возом, форшпанами з села до села. Села не знищені, дороги дуже кепські, рідкі й далеко від сїл. Села досить порожні (в Городнї, Нудижах і в Головнї досить людей, а в Мшанцї всї лишили ся). Попів нема нїде. Ті люде, що лишили ся, оповідали нам, що козаки силою їх виганяли. Околиця лїсиста й мочаровата, земля зла, пісковата та потребує багато гною. Людей з тих сїл називають полудневі сусїди "Полїщуками". Ходять вони в личаках з лика. Хлїба мають досить, величезний бохонець коштує 34 сотики, яйця по 6 сотиків. Багато мочарів і неужитків. — У Скрипицях гостили нас мужики медом і иншими добрими річами. Так само в Головнї. Побачивши інтелїґента, починають говорити дуже ломаною польщиною, щойно опісля говорять по українськи. Називають себе "Малорусами", а нашу мову "простою". Знають, що їх край забрали колись Москалї. Неграмотних дуже багато, а й ті, що вміють читати не розуміють звичайно перечитаного, коли самі читають, тому, що перейшли російську школу та добачують у друкованім слові російщину. Але як перечитати їм з добрим українським виговором, то розуміють і тїшать ся. Церкви такі, як у нас (з банями), та гарні, як писанки. Тепер богослужень нема, але люде за дозволом самі сходять ся до церков і спільно молять ся. Нарід скрізь домагаєть ся школи. Наша пісня живе ще в устах народу зовсїм чиста. Тільки в солдатських піснях мішають уже московські слова. Про Галичину не знають нїчого крім того, що тут переслїдують наш нарід. Коли ми їм кажемо, що се неправда, що наш нарід має в Галичинї свої школи, депутатів до думи (послів) і волю, то дуже дивують ся та радо про се слухають тим більше, як говорить ся до них по українськи. Нарід знає про Володимира Великого, про Богдана Хмельницького та про Шевченка, а декуди і про Мазепу як українського гетьмана. Можна їх дуже скоро цїлком освідомити. Такі поїздки українських стрільцїв мають знаменитий успіх.
Дня 22 лютого виїхали ми до Калусова й околицї. Ся околиця під українським національним оглядом значно свідомійша. Тут мужики уживають навіть слова "Українцї", "Україна". Лучають ся дуже свідомі місцеві інтелїґенти. Мають українські книжки, на память знають дещо з Шевченка, інтересують ся цїлим українським рухом, інтелїґентнїйші очікують визволення України зпід російської кормиги. Одначе думають, що в Галичинї Українцї мають меншу волю нїж у Росії та що тут нема українського руху, а є тільки в Полтавщинї й Харківщинї. Дивують ся, коли їм сказати про український рух у Галичинї. Знають там співати "Ще не вмерла Україна". В сїй околицї були ми в селах: Будятичі, Лїшня Стара й Нова; в Новій є галицькі мужики зі Сокальщини, що зайшли там перед 25 лїтами; добре їм там поводить ся; вони дуже цїкавили ся нашими оповіданнями про Галичину й дуже кепсько згадували "правибори" та тішили ся, що правибори вже скасовані. Цїкавили ся й самі запитували про права української мови в Галичинї, навіть жінки. Коло Калусова є також польські кольонїсти, а чеські мужики віднедавна. Дальше були ми в Черняхові, Осмиловичах, Морозовичах, Русовичах і Литовижі (вже на границї Галичини), Молникові, Божанцї, Верхневі, Руснові і Бискупичах Шляхотських. В тих селах земля гарна й добра, люде заможні. В деяких селах казали люде: "Колиб прийшли наші війська з вашого боку й з нашого тай разом зійшли ся, то ми дали-б собі раду".
[Вістник Союза визволення України]
26.03.1916