Якось почув по радіо, як один комуністичний екс-функціонер, потім медведчуківський соціал-демократ, а на той момент, можливо, кандидат у якусь місцеву раду дискутував із ведучим про корупцію. Він пригадав момент, коли наші міністри-реформісти публічно зажадали – задля зменшення корупційної мотивації високих посадовців – підвищити зарплатню державним чиновникам. «А чому лише чиновникам? – запитав той політик. – А чого не підвищити також лікарям, вчителям, журналістам? Бо чиновник бере та-а-акі суми, і йому – нічого, а бідний учитель за отриману коробку цукерок стільки наслухається!».
З погляду кандидата в депутати логіка – бездоганна. Але, по суті, це лише початок чергової дискусії на тему: що перше – курка чи яйце?
Для мене цієї дилеми давно не існує, бо розв'язати її допомогли колись добрі люди. Уявить собі, таксисти. Точніше – одна таксистка.
Роки зо три тому певна львівська квазіінтелектуальна «тусовка» зробила собі виїзне засідання в одній із сусідніх областей. Добиралися туди й назад заорендованими таксівками. Ми троє – львівський краєзнавець, львівська письменниця і я – потрапили до машини з водієм-жінкою. Кобіта на вигляд була нестара, самостійна, вольова й небагатомовна.
Що мало би робити таке товариство, затиснуте (протягом кількох годин в один бік і стільки ж – у зворотний) в обмеженому просторі й позбавлене доступу до будь-яких джерел інформації, крім себе, коханих? Зрозуміло – спілкуватися між собою на довільні теми. А про що можуть спілкуватися між собою краєзнавець, письменниця й журналіст? Звісно, не про ціни на базарі.
Чого ми лишень не обговорили протягом кількох годин шляху туди та стількох же – назад! Наша водійка їхала мовчки, у наші теревені не встрявала.
На зворотному шляху мої супутники вийшли на околиці Львова, а я мав проїхати ще пару кілометрів.
Ми лишилися в автівці вдвох. Рушивши далі, вона раптом перервала багатогодинну мовчанку: «Слухала я вас і жахнулася: це ж скільки є речей у світі, повз які я в житті пройшла і навіть не знала, що вони існують. Звичайно, намагаєшся щось читати, стежити, але…». Я заспокоїв засмучену жінку, мовляв, якраз без ЦИХ речей у нас можна прожити життя пречудово і без втрат.
Тим часом наше таксі проминуло на перехресті зграйку ДАІшників (були тоді ще такі).
- О, стоять, «олені»! – з неприхованою ненавистю промовила вона.
- Жодної копійки ще їм не дала, – додала, трохи помовчавши.
- Як це Вам вдалося?! – вигукнув я з неприхованим здивуванням.
- Я ПДР напам'ять знаю, а вони – ні. Свої посади за гроші купили. Підвалить до мене з претензіями, а я йому починаю Правила цитувати. Він і відвалить. А решта наших баранів – платять. Бо теж права за гроші купили.
Таке.
Ну, я не знаю, чи потрібне тут якесь мораліте. Хіба що «учітеся, брати мої, думайте, читайте».
Або й так: праця єдина з неволі нас вирве.
P.S. За дивним збігом, життя через кілька років повернуло мене до теми львівських таксистів і львівської корупції. Виступаючи на семінарі в УКУ, дніпропетровський історик Ігор Щупак сказав дослівно таке: «Спасибі велике за честь бути тут, в Українському Католицькому Університеті, який здобув славу одного з кращих наукових і навчальних центрів України. І це я дізнався не тільки від науковців, а й від таксистів, тому що їхав таксівкою. Людина каже: "Зараз хочу свою дочку влаштувати в університет, але там так просто не влаштуєш". Я питаю, чого? "Та хабарів не беруть". Я кажу: "Може, це УКУ?". "А звідки Ви знаєте?"».
22.03.2016