Видавничий дім La Nave di Teseo, який заснували Умберто Еко й Елізабетта Зґарбі восени 2015 року, тепер щотижня випускає у світ стару-нову книжку Умберто Еко. До ТОП-40 бестселлерів Італії знову повернулися «Ім'я рози» та «Номер нуль», а шанувальники еківської есеїстики мають нагоду перечитати у новій комбінації його замітки, колонки, літературну критику та упорядковані енциклопедії. Серед цих запилених новинок — і книжка-інструкція «Як подорожувати з лососем». До неї увійшли різні настанови, поради, інструкції Еко щодо наших з вами щоденних клопотів: «Як інтеліґентно провести відпустку», «Як не заразитися заразними хворобами», «Як провести інвентаризацію», «Як купити ґаджет», «Як їсти в літаку», «Як користуватися таксистом», «Як почати і як закінчити» і що буває, коли вам раптом випадає нагода подорожувати з лососем.
Ярина Груша
Якщо почитати газети, то можна дізнатися про дві найдошкульніші проблеми нашого часу: нашестя комп'ютерів і стрімкий розвиток країн Третього світу. Це чистісінька правда, і знаю про це не тільки я один.
Днями я повернувся з коротенької подорожі: один день у Стокгольмі і три дні в Лондоні. У Стокгольмі в мене було трохи вільного часу і я купив собі великий шмат копченого лосося за просто смішні гроші. Він був дбайливо загорнутий у пластиковий пакет, і продавець, попри те що я подорожую, порадив мені тримати його у холоді. Легко сказати.
На щастя, мій видавець забронював мені у Лондоні шикарний номер, в якому був і холодильник з міні-баром. Та після мого прибуття дорогезний готель швидше нагадав мені Пекін під час їхетуа́нського повстання. Сім'ї з дітьми отаборолися прямо у холі, туристи, закутавшись у ковдри, спали тут-таки на своїх же валізах… Питаю у службовців готелю, — усі поголовно індіанці і один мальтієць, — що ж сталося? Мені повідомили, що буквально вчора у готелі встановили нову комп'ютерну систему, яка благополучно зависла вже через дві години після її запуску. Тепер неможливо було дізнатися, яка з кімнат була вільною, а яка зайнятою. Треба було почекати.
Ближче до вечора комп'ютер полагодили і мені вдалося потрапити до своєї кімнати. Весь у паніці через мого лосося, я витягнув його з валізи і почав шукати холодильник.
Зазвичай у готельних міні-барах можна зустріти скромний набір із двох пляшок пива, двох мінеральної води, маленьких пляшечок з алкоголем, фруктовий сік і солоні горішки. Міні-бар мого люксового готелю пропонував на вибір п'ятдесят пляшечок віскі і джину — Drambuie, Courvoisier, Grand Marnier, Calvados, вісім пляшечок води Perrier, дві пляшечки Vitteloise і дві Evian, три пляшки середнього розміру шампанського і різні баночки Stout, Pale Ale, голландського і німецького пива, італійське і французьке біле вино, горішки, солоні снеки, мигдаль, шоколадні цукерки і Алка-Зельтцер. От тільки для мого лосося там зовсім не було місця. Я відкрив дві шухляди у столі й переклав туди все те, що було у міні-барі, а потім засунув до холодильника лосося і нарешті зітхнув з полегшенням. Наступного дня, коли десь о четвертій по обіді я повернувся в номер, мій лосось лежав на столі, а міні-бар під зав'язку був набитий дорогоцінними напоями. Я відкрив шухляди і побачив, що все те, що я туди вчора запхнув, так і залишилося там лежати. Я подзвонив на ресепшн і сказав, щоб попередили прибиральницю, що мій міні-бар пустий не тому, що я все випив, а тому, що туди треба було запхнути мого лосося. Мені повідомили, що їм треба занести все в головний комп'ютер, бо персонал не розмовляє англійською і не може приймати голосові замовлення, а тільки ті, які видає їм Basic.
Я відкрив дві пусті шухляди, запакував туди усе начиння з міні-бару і знову засунув у нього лосося. Наступного дня о четвертій лосось був знову на столі, але тепер він випаровував не дуже приємний аромат. Холодильник вихвалявся пляшками і пляшечками, а чотири забиті шухляди нагадували сейфи Speak-Easy барів у часи Сухого закону. Я подзвонив на ресепшн і у відповідь почув, що комп'ютер знову завис. Я спустився вниз і спробував пояснити ситуацію хлопчику із зібраним у пучок на потилиці волоссям. Але він розмовляв лише діалектом, який практикували ще у Кефірістані за часів, коли Александр Македонський залицявся до Роксани. Як вже потім мене просвітив мій колеґа-антрополог. Наступного ранку мене попросили підписати мій рахунок. Мій захмарний рахунок. Отож, за їхнім підрахунком, за два з половиною дні я випив: декілька гектолітрів «Вдови Кліко», десять літрів різноманітного віскі, включно з рідкісними односолодовими сортами, вісім літрів джину, двадцять п'ять літрів води Perrier та Evian і ще декілька пляшечок San Pellegrino. Фруктових соків стільки, скільки б вистачило напоїти усіх хворих дітей, якими опікується Unicef. Таку кількість мигдалю, горіхів і горішків, що блював би й паталогоанатом персонажів із фільму «Великі ненажери». Я спробував пояснити, що трапилося насправді з моїм міні-баром, але працівник з почорнілими від бетелю зубами мене запевнив, що комп'ютер не міг помилитися. Я попросив адвоката, а натомість мені принесли манґо.
Мій розлючений видавець думає, що я якийсь паразит, лосось вже непридатний до вживання, а мої діти сказали, що мені час зав'язувати з алкоголем.
1986
переклад: Ярина Груша
16.03.2016