26 лютого світ побачив останню книгу Умберто Еко «Pape Satan Aleppe: хроніки плинного суспільства», яку планували видати у травні і яку Еко здав до друку буквально за декілька днів перед своїм відходом. У цьому виданні, під назвою-заклинанням, запозиченою з дантівської «Божественної комедії» (Пекло, VII, 1), яка буквально означає, що нічого не означає (вигадана фраза, над тлумаченням якої й досі сперечаються дослідники), зібрані усі авторські колонки Еко Bustine di Minerva («Вкладки до Мінерви») для видання L’Espresso. «Мінерва» — так називалася марка сірників, запакованих у коробку, всередині білої обгортки якої можна було лишати записи. У першому есеї, який передує іншим, розбитим на розділи есеям, Еко намагається пояснити читачеві феномен «плинного суспільства», у якому, за словами автора, ми всі зараз живемо. Текст написаний 2015 року, можемо вважати його певною мірою заповітом, або ж настановою Маестро Еко на майбутнє.
Ярина Груша
Плинне суспільство
Ідеєю «плинного суспільства», яка визначає нашу з вами реальність, ми завдячуємо польсько-британському філософу Зиґмунту Бауману. Для тих, хто хоче більше дізнатися про ширше застосування цього концепту, корисним буде видання «Кризова держава» (2014), де Бауман і Карло Бордоні (італійський журналіст, соціолог. — Z) сперечаються про ці та інші проблеми.
«Плинне суспільство» починає окреслюватися водночас із розвитком течії, так званого постмодернізму, або іншими словами «парасольки», під якою не завжди у логічний спосіб поєднуються різні дисципліни — від архітектури до філософії та літератури. З'ява постмодернізму сиґналізувала про кризу «великих наративних форм», які намагалися упорядкувати цей світ згідно з певною моделлю, вдаючись до іронічної та ігрової інтерпретації минулого та перетинаючись з нігілістичними настроями у той чи інший спосіб. Але Карло Бордоні вважає, що і постмодернізм наближається до періоду свого занепаду. Його епоха стала проміжною ланкою, певним переходом, який ми пережили, самі того не усвідомивши, і одного дня вивчатимемо його у школі — як зараз вивчаємо, наприклад, «проторомантизм». Постмодернізм задовольнив потребу визначити те, що відбувалося навколо, назвати якось місток, прокладений від епохи модернізму до сьогодення без імені.
Серед характеристик нашого сьогодення у процесі свого зародження Бауман особливо виділяє кризу Держави. Яка свобода вибору лишається національним державам поруч з всесильними супернаціональними гігантами? Поступово зникають інститути, які ґарантують одноосібникам можливість розв'язати різні проблеми нашого часу в однаковий для всіх спосіб. Ця криза своєю чергою породила кризу ідеології, а отже, партійну кризу зокрема і кризу цінностей загалом, тих цінностей, які дозволяли кожному відчувати себе частиною чогось, що окремо задовольняло його потреби.
Разом з кризою суспільства народжується і феномен нестримного індивідуалізму, коли той, хто поруч, більше не є твоїм спільником, а навпаки — суперником, від якого треба триматися подалі. Цей «суб'єктивізм» підірвав основи сучасності, зробив її слабкою, створив ситуацію, в якій індивідууму нема на що опиратися і все довкола нього перетворюється на плинність. Зникає віра у правосуддя, судові органи перетворюються на ворога, а єдиним шансом для індивідуума, позбавленого опорних точок, лишається показовість (показати себе за будь-яку ціну). Показовість та споживацтво стають новими цінностями, цими феноменами я особливо опікувався у своїх «Вкладках до Мінерви». Та мова мовиться не про споживацтво як задоволення своїх бажань, а про бажання, які щойно народившись, одразу ж виходять з моди. Індивідуум стрибає від бажання до бажання, заражений патологічним голодом без будь-якої мети — новий телефон задовольняє нас не більше, ніж старий, але старий треба обов'язково утилізувати, аби не випасти з процесу оргії бажань.
Повертаючись до кризи ідеології та партій, хтось сказав, що сьогодні партії нагадують таксі, на борт якого сідає народний очільник або керманич, контролюючи дорогою народні голоси і нахабно підтасовуючи їх відповідно до актуальних ситуацій. І вже феномен ренеґатства не виглядає таким незрозумілим і таким скандальним. Не лише кожна людина окремо, а й ціле суспільство перебуває у постійному процесі дестабілізації.
Що може прийти на зміну цієї плинності? Ми самі й досі не знаємо, і цей проміжний етап може тривати ще досить довго. Бауман спостерігає за тим, як кінець віри у спасіння, яке йде зверху від Держави чи приходить після Революції, породжує на цих проміжних етапах рухи невдоволених мас. Ці маси знають точно, чого вони НЕ хочуть, але ще не з'ясували для себе, чого хочуть. І я хотів би нагадати, що однією з найпомітніших проблем тих, хто нині відповідає за громадський порядок, є абсолютна неспроможність дати якусь назву чи приклеїти штамп учасникам руху Black Bloc (найбільш радикальний рух серед антиґлобалістів, які виступають, прикриваючи обличчя. — Z), як колись зробили з анархістами, фашистами і Червоними Бриґадами. Black Bloc існує, і ніхто не може передбачити їхню реакцію, куди і на що вона буде спрямована. Ніхто, навіть вони самі.
Чи є спосіб вижити у цій плинності? Є. Спочатку варто усвідомити, що ми живемо саме у плинному суспільстві, яке для свого осмислення та проживання вимагає нових інструментів. Але біда у тому, що політика і велика частина інтеліґенції до кінця ще не усвідомили значимість цього феномену. Бауман і досі лишається vox clamantis in deserto — голосом волаючого в пустелі.
2015
Переклад: Ярина Груша
