Т.Шевченко. Автопортрет (1853–1857).
У березневі дні пригадується епізод із біографії Тараса Шевченка, пов’язаний із Катериною Піуновою – 16-річною актрисою ниже-городського театру. Повертаючись із заслання, Шевченко познайомився з нею та планував одружитися. Історія точно, в датах і прізвищах, описана біографами поета, до якої нашому сучасникові, в принципі, додати нічого. Хіба що зробити спробу оцінки моральної собівартості цього моменту в житті поета. А те, що ціна з боку колишнього арештанта-вигнанця була висока, свідчать його твори, написані в Нижньому, – окрім поем «Неофіти» та «Юродивий», російськомовної повісті «Матрос», що її тут завершив, був ще триптих-шедевр «Доля. Муза. Слава», алюзіями до якого могли бути живі постаті жінок, з якими зустрічався чи листувався в той час. Треба згадати той факт, що триптих – перший за 10 попередніх років яскравий спалах його поетичного генія.
Отже, в Нижньому Новгороді Шевченко опинився на початку осені 1857 року дорогою з заслання. Прибув на пароплаві Волгою. Тут його наздогнала депеша: мовляв, слід повертатися негайно в Оренбург, тобто, назад, на місце покарання – доки не прийде офіційний дозвіл на звільнення. Сталася, мовляв, помилка: чи то замість Оренбург начальство прочитало Петербург і завчасно відпустило в’язня на волю, чи просто проіґнорувало оте «до височайшего» не відпускати... Словом, наказ повернути Шевченка назад у неволю наздогнав поета, щойно він ступив на берег у Нижньому.
Тамтешній губернатор Олексій Муравйов (на щастя, людина благородна й однаково добра до всіх незалежно від майнового й соціального стану) допоміг поетові прикинутися хворим. Влаштували огляд лікаря й до одужання відтермінували повернення поета за Урал. А у цей час шанувальники Шевченка в Петербурзі домагалися дозволу на його в’їзд до обох столиць – Москви та Петербурга. Так трапилося, що того дозволу довелося чекати аж до березня 1858 року, тобто, Шевченко в Нижньому залишався більше як півроку.
Що становив собою Нижній Новгород у той час? Російську глибинку, з дерев’яними православними храмами, відсутністю доріг, вічним болотом під ногами (особливо в дощові дні), відсутністю готелів, публічної бібліотеки та публічних місць харчування. Усі свої враження поет описував у «Щоденнику» та листах до приятелів.
Але Нижній був пристановиськом учорашніх політичних засланців і їхніх прихильників, які створювали тут атмосферу вільнодумства та лібералізму – те, що ніколи й нікуди не зникає. Адже хто його знає, чи випадково саме в Нижньому наприкінці минулого – на початку нашого століття був губернатором критик Путіна Борис Нємцов, убитий рік тому... Хто його знає, чи немає заслуги самого Шевченка в тому, що до нині новгородці на виборах до Держдуми поводяться непередбачувано?
Шевченко, опинившись у цьому місті без засобів до існування, без жодної певності в своєму майбутньому, але трохи оговтавшись, починає коротати тут дні, тижні, місяці. Безмежна Шевченкова доброта й людяність (а також слава засланця-поета) приковують до нього увагу нижегородців. Серед них виявилися знайомі Шевченка з Київського університету – як-от Костянтин Шрейдерс, чиновник з особливих доручень при місцевому губернаторі. У нього Шевченко квартирував від січня 1858 року. К.Шрейдерс залишив нам спогад про перше враження від Шевченка після появи того в кабінеті губернатора О.Муравйова (одразу ж по прибутті до Нижнього): «На его лице лежала печать глубокого страдания, большие серые глаза светились необыкновенной теплотой, темно-русые жидкие волосы были зачесаны на одну сторону; длинные большие усы своеобразно были опущены вниз. Вообще незнакомец олицетворял настоящий тип хохла» ¹. Шевченко був узутий у довгі чоботи й одягнений в якийсь подертий кожушок.
З жовтня в місцевому театрі розпочинався сезон. Шевченко в товаристві інтелігентних знайомих став бувати на спектаклях. У спогадах актриси Катерини Піунової-Шмідтгоф, до якої згодом сватався поет, також знаходимо опис Шевченка: «Сапоги смазные, дегтярные, тулуп чуть не нагольный, шапка барашковая самая простая, и в патетические минуты Тараса Григорьевича хлопающаяся на пол в день по сотне раз, так что если бы она была стеклянная, то часто бы разбивалась».
Невдовзі на Шевченка накочується гостре відчуття свободи, і він неначе намагається надолужити згаяне під час заслання. Його дні вщерть заповнені зустрічами та знайомствами. Ледь не щодня поет запрошений на обід до когось із нижегородців. Врешті, щоби хоч якось поправити матеріальний свій стан, він починає створювати графічні портрети знайомих. Архітектура міста вражає (не без критицизму) Шевченка своєю давниною й унікальністю, і він також рисує собори та церкви.
Т.Шевченко. Архангельський собор у Нижньому Новгороді. 1857.
У Нижньому Новгороді, де би не бував поет, його оточують жінки. Надзвичайно різні за своїм становищем й однакові у вмінні відчитати й відчути вразливу душу поета – кажуть, більше жіночу, ніж чоловічу. Тут і дівчата з «неблагородних» (з такими Шевченко знався всюди й завжди – і в Академії вони йому позували, і на засланні були частиною його світу, врешті, в останньому вірші він звертається до якоїсь жінки: «Чи не покинуть нам, небого, моя сусідонько убога...» – хто ж ця сусідонька? Маріетта Шагінян стверджує, що то могла бути дівчина «вільної професії», яку поет пускав переночувати); тут і Марія Олександрівна Дорохова (дівоче прізвище – Плещеєва), вдова Руфіна Дорохова, героя Кавказької війни, знайомого Лермонтова, родичка декабристів (очолювала в Нижньому Інститут благородних дівчат, де неодноразово бував Шевченко).
Катерина Піунова
Тут і згадана Катерина Піунова, молоденька акторка, яка полонила серце поета своєю юною красою й інспірувала його фантазії на тему майбутнього одруження. Дівчина була з бідної акторської сім’ї (згадувала, що за обід сідало 14 осіб, «щи да каша»), і на її вдале одруження покладали надію щодо покращення матеріального стану всієї родини. Залицяння поета-засланця сприйняли як непорозуміння. Він звернувся до Марії Дорохової, яка мала скласти листа до Піунової з проханням дати відповідь на пропозицію руки й серця від Шевченка. Так цей лист і зберігся – написаний рукою Марії Дорохової. Відповіді від Піунової не було, натомість актриса стала уникати зустрічей з поетом. Остаточний розрив трапився наприкінці лютого 1858 року.
Шевченко важко переживав крах надій на щасливе родинне життя. Складність ситуації полягала ще й у тому, що актриса не дотримала домовленостей про перехід до Харківського театру, про який клопотався сам Михайло Щепкін (Піунова під час приїзду Щепкіна до Нижнього у грудні 1857 року блискуче грала роль Тетяни в «Москалі-чарівнику» й була партнеркою актора). Шевченко написав у своєму «Щоденнику» 24 лютого 1858 року: «Я скорее бы ей простил самое бойкое кокетство, нежели эту мелкую несамостоятельность, которая меня, а главное моего старого знаменитого друга, поставила в самое неприличное положение. Дрянь госпожа Пиунова! От ноготка до волоска дрянь!».
Актриса сниться йому: «Сегодня представилась мне она грязною, безобразною, оборванною, полунагою и все-таки в малороссийской свитке, но не в белой, как прежде, а в серой, разорванной и грязью запачканной. Со слезами просила у меня и милостыни, и извинения за свою невежливость по случаю «Фауста» Губера. Я, разумеется, простил ее и, в знак примирения, хотел поцеловать, но она исчезла» («Щоденник», 22 лютого 1858 року). Сон, описаний у «Щоденнику» 5 лютого 1858 року: «Я видел ее во сне. К добру ли это? Будто бы она слепая нищая, но такая молодая и хорошенькая! Стоит у какой-то ограды или забора и протягивает руку Христа-ради. Я хотел подойти с какою-то мелкою монетою, но она внезапно исчезла».
Марія Олександрівна Дорохова нагадувала Шевченкові Варвару Рєпніну, з якою не бачився 10 років і з якою зустрінеться лише в березні 1858 року в Москві (недовго чекати). Благородна й шляхетна Дорохова виховувала нешлюбну дочку декабриста Пущина, прижиту ним на засланні з якуткою. Шевченко безкомпромісно висловився з приводу цього в «Щоденнику», а з Анною (Ніною) Пущиною зустрічався у Дорохової і малював її портрет. Марія Дорохова була втіленням багатьох чеснот, а її дім у Нижньому називали домом декабризму. У «Щоденнику» від 31 жовтня 1857 року поет писав про неї: «Возвышенная, симпатическая женщина! Несмотря на свою аристократическую гнилую породу, в ней так много сохранилось простого, независимого человеческого чувства и наружной силы и достоинства, что я невольно сравнил с изображением Свободы Барбье...».
Анастасія Іванівна Іванова (Толстая) (1817–1889).
Була ще одна важлива жінка з Шевченком у цей момент, правда, тільки в листах, бо жила в Петербурзі, – це графиня Анастасія Іванівна Толстая, дружина колишнього президента Академії мистецтв графа Федора Толстого. Ця жінка належала до кіл, близьких до царської родини, тож намагалася через жіночі контакти пришвидшити «височайший» дозвіл на приїзд Шевченка до Петербурга. Шевченко називав її «моя святая заступница» і писав листи, сповнені захоплення та вдячності: «Друже мой благородный, лично незнаемый! Сестро моя, Богу милая, никогда мною не виденная! Чем воздам, чем заплачу тебе за радость, за счастье, которым ты обаяла, восхитила мою бедную тоскующую душу! Слезы! Слезы беспредельной благодарности приношу в твое возвышенное благородное сердце. Радуйся, несравненная, благороднейшая заступница моя! Радуйся, сестро моя сердечная!» (лист до А.І.Толстої від 9 січня 1857 року). Тон акафіста до Богородиці, чи не так?
«Голова незнайомої» Аполлона Мокрицького (1837).
А втім, існує інша версія, не визнана академічним шевченкознавством, що стосується Анастасії Толстої та Шевченка (зрештою, як і багатьох інших епізодів його біографії, пов’язаних із жінками). Стверджують (зокрема письменниця Рената Смирнова), нібито Шевченко знав графиню Анастасію ще 1834 року, що «Голова незнайомої» Аполлона Мокрицького 1837 року зображає якраз її, а Шевченко через Мокрицького теж міг із нею познайомитися. Що 1843 року, коли Шевченко перебував в Україні, Анастасія Толстая народила дочку Катерину (Катерину Юнге, яка залишила спогади про Шевченка, зокрема про повернення поета до Петербурга в березні 1858 року), що нібито Юнге – дочка Шевченка, що для картини «Катерина» Шевченкові позувала графиня, вагітна його дочкою.
Надзвичайно спокуслива версія, але якщо вона ґрунтується лише на репліці скульптора Михайла Микешина про якісь невияснені обставини з минулого, що змушують родину Толстих по-сімейному перейматися долею Шевченка, то навряд чи її достатньо для таких сміливих припущень.
Однак спогади цього художника, який був двадцятирічним парубком, коли познайомився з Шевченком, дають нам багато деталей про поета після заслання, особливо щодо його висловів про жінок. Мовляв, усі вони однаково аморальні й продажні, навіть Діва Марія не заслуговувала титулу святої. Шевченко часто бував напідпитку, часто пропускав нецензурне слівце навіть у товаристві юних дівчат у родині Толстих. Роки заслання зробили своє: поет підірвав здоров’я, особливо нерви, тому сльози лилися йому з очей від найменшого зворушення. Одне цікаво: поет ніколи не бував банальним, не підтримував балачок ні про що. Або проймався симпатією до співрозмовника й буквально припадав до нього, або дратувався, лаявся і йшов.
Але повернемося до триптиха «Доля. Муза. Слава». Три жінки, три втілення базових і невідворотних речей у його житті. Одна схожа на святу, інша – шляхетна, бо навчила жити по правді («у нас нема зерна неправди за собою»), ще інша – продажна, задрипанка-шинкарка. Шедевр на всі часи. Цікаво, як співвідносяться з геніальними рядками та образами живі постаті сучасниць поета.
ПРИМІТКИ
¹ Овсійчук В. Мистецька спадщина Тараса Шевченка у контексті європейської художньої культури / Володимир Овсійчук. – Львів : Інститут народознавства НАН України, 2008.– С. 345.
11.03.2016