Був раз такий трафунок. Сиджу си в «Вавілоні». Епоха «Весняних ігор». Сиджу сам і цмулю собі вино, цмулю та й цмулю, бо мав півдня судовий процес, і так він мене висмоктав, що я вже, як чайовий пакетик. В голові нема ані краплі заварки, сама пустота.
Але ту підсідає до мене Славцьо, сумний і похнюплений. І питає, чи можу його вгостити, бо йому тєжко.
А чо би ні? Йому тєжко, мені тєжко, а як вже обидвом тєжко, то якось легше. Тим більше, що він студент, а я хлоп при касі.
Ну, налив я йому, та й чекаю, не кваплю, бо бачу, жи хлоп в пурєдних тарапатах. Може, навіть більших, ніж у мене.
Врешті він після третої вповідає за свою біду, жи го дівка лишила. А йому лише двадцять два. Ну, і їй двадцят два. А я йому, як тато. Або вуйко. І він в мені шукає розради чи поради.
То я вирішив його заспокоїти. І не знайшов іншого способу, як потішити його таким чином, що треба дивитися в майбутнє. От ви, кажу, однолітки. Ти високий, стрункий, фіґуровий. А Віруньця, бо я її такой знав, така трохи повненька. А з віком вона буде повнішати, повнішати і так років під сорок глядь – а вона вже тумбочка, а ти й далі стрункий і рівний, як шпала.
Славцьо киває, а в очах йому бринять сльози. Видно, пройняло. Але я далі тисну. Не журися, кажу, подумай, яке у вас життя буде. Вона розповзеться, народить тобі купу дітей, буде лежати на канапі і дивитися телевізор, а ти будеш гарувати. А потім одного разу поглянеш на неї критичним оком і займешся своєю секретаркою. Ну, нє?
А тоді новий клопіт. Секретарка, подарунки, хованки від жінки, манжети в помаді, майтки навиворіт, а одного разу ти назвеш її «Леся», а вона тобі дасть по писку, і хтозна, чим це скінчиться.
Нащо тобі зараз переживати? Тобі ще рано женитися. В тебе все ще попереду. А вона в свої двадцять два мус вискочити заміж, бо от-от закінчить універ і випаде з контексту.
Я так і сказав: з контексту. І мені це сподобалося.
Одне слово, я його заспокоїв. А ту якраз з’явилися дві юні мавки, я їх відразу смикнув до нашого столика, а потім їдній шепнув, аби взяла Славця на видельце, бо в нього криза. Ну і вона послухалася, а за хвилю дивлюся – а вже Славцьо сміється, жартує, і крутиться на кріслі так, гейби го там зі споду шось припікало.
Ну, і з почуттям чудово виконаної місії поперся я домів.
З тих пір минуло – дай Боже пам’яті – добрих двадцять років. Славцьо пішов у бізнес, десь го закрутило, що я його довго не видів. І та його пасія теж ми щезла з вока. Файна дівка була, лиш трохи пухкенька. Ну, то на чий смак.
І от недавно так сі стало, що перетнувся я з ними обома, хоч і нарізно. Йду си центрами, ніц нікому, в голові шпаки співають, бо вже на обійстя до мене прилетіли, коли мене якесь бурмило спиняє, хапає, обнімає і тисне до свого пуза. Я вже перелякався.
А то Славцьо. Я б го нігди не пізнав. Товстий, грубий і пузатий. Ну, шафа натуральна, тілько жи не горіхова. І починає мені пригадувати, як я його зі стресу рятував, і, виявляється, таки вирятував, і він мені страшно вдячний, а тепер тягне мене до ресторації. Ну, і ми пішли, і тепер вже він мені ставив любе і розповідав, яке в нього чудове життя і все завдяки мені, бо інакше він уже був готовий скочити з левандівського мосту просто на товарняк з вуглям.
Але минає буквально тиждень. Йду я знову центрами, а тут мене хап попід руку якась кубіта – така звинна, фіґурова, хупава, тендітна, як ліана. Ов! Та то Вірунька!
– Матко рідна, кажу, то ти?
– Та я, – регоче.
– Та шо сі з тобов стало? Та ти була колись трохи теє…
– Грубенька?
– Нє, я би так не сказав. Ти була якраз в моєму смаку.
– Не свисти. Знаю я, що ти Славцьові плів. Але я тобі дуже вдячна, бо не могла більше витримувати його діставання. Щодня мене переслідував і не хотів вірити, що між нами кінець. Аж після того, як ти його опрацював, відчепився.
– Але видиш, як я помилився? Ти мала бути тумбочкою, а сталося навпаки.
І так ото я остаточно переконався, що ніколи з тими кобітами ніц не вгадаєш.
01.03.2016