Снобський, снобський Львів

На питання «Чому Львів вважається доволі снобським містом?» спершу приходить думка, що певна частина львів'ян вважає: «Все, менше від Львова — село». Івано-Франківськ, наприклад, одна близька мені людина вважає «задуп'ям, у якому пукнеш, і про це все місто вже буде знати». Все це правда. З деякими поправками.

Львів, порівняно з Віднем, можна було б вважати селом. Відень, порівняно з Лондоном, наприклад, можна було б вважати селом. Лондон порівняно з Нью-Йорком, мабуть, теж село. Адже чим швидші, активніші й різноманітніші процеси відбуваються у місті, тим менше це місто сприймається як провінція. І будь-яка не-провінція, якщо порівнювати з на крок швидшим містом, стає провінційною. Тож про Львів можна було б сказати, що ті міщани, що є снобами у такому розумінні, бачать скалки у Івано-Франківську й інших «селах», але не бачать своєї скалки. Дивляться, так би мовити, лише вниз еволюційної драбини. До речі, можливо, саме у Біблії можна знайти перші згадки у нашій ері про такого роду снобізм. Адже запитання «А що доброго може бути з Назарету?» (Йо. 1:46) — хіба не снобізм такого типу? Тож снобізм — вигадка не суто львівська. Але повернімося таки до Львова.

Нехай у Львові пукнути доведеться не раз, аби про тебе все місто говорило. Але пукнеш два, або достатньо голосно — і ефект буде той самий. Насправді ж, більшість міста зовсім навіть про це не знатиме — ні Львова, ні Франківська. Це така ілюзія. Говоритиме середовище, у якому ти є. Середовище ж пропорційне до кількості містян. Тож у двох містах говоритиме про твій пук приблизно одна і та ж частка від населення.

Хоча, насправді, може таке бути, що у Львові про це говоритиме навіть більша частка населення. І хоч у Франківську — через меншу кількість потенційних провідників інформації — новина серед усього середовища пошириться скоріше, проте у Львові — глибше.

Якось довелося мені бути на одній практиці у Німеччині. Там були люди з Харкова, Одеси, Києва, Львова, Херсона, Чернівців. Ті, що були зі Львова, дивним чином були знайомі через своїх знайомих із іншими людьми зі Львова, які вчилися у Німеччині. Хлопець із Херсона пожартував щось про львівську мафію. Гадаю, що справа у тому, що Львів, через свою «меншу провінційність» має багато вузликів, на кшталт різних мистецьких об'єднань, студентських братств, ініціатив і такого іншого. Тож мешканці міста мають більше шансів бути залученими у кілька цих вузликів. У кожному з них людина має знайомих. Кожен знайомий є і в інших вузликах, і там має знайомих. Суспільні середовища більш взаємопроникні. Тому якщо хтось пукне, то хоч звук поширюватиметься довше, проте і відлуння довго не вщухатиме.

Справедливим зауваженням буде те, що Харків, Київ та Одеса більші міста, а учасників із Києва та Харкова було більше, ніж зі Львова. Проте чогось такого, як київська чи одеська мафія не було виявлено. Може, це збіг обставин. А, можливо, пропорція кількості населення та різних вузликів у Львові цьому сприяє. Може навіть бути, що Львів вважається культурною столицею України через добре співвідношення кількості населення та різних вузликів.

Львів, як не крути, є дуже статусним містом. Мабуть, різні люди сприймають цю статусність по-різному. Від «унікального урбаністико-історико-архітектурно-культурного місця» до «найбільшого міста у реґіоні». Інколи ця статусність — якесь вторинне, меншовартісне, снобістське замкнене коло. Наприклад, чому бібліотекарці, яка рік–два тому закінчила навчання і стала львів'янкою, дивитися на студентів-відвідувачів, у яких прописка у районі, зверхньо, мовляв, понаїжджали? Може бути, що на неї це тиснуло все життя. Коли вона приїхала до Львова вчитися, з неї могли сміятися, бо мало того, що вона не львівська, є ще ж ціла ґрадація районів області: який гірший від якого. І може бути, що у її селі чи містечку її готували до того, що до неї будуть погано ставитися у Львові. Готували рідні або ж вчителі. І це може тягнутися із покоління у покоління на рівні самонавіювання. «Там до нас ставитимуться погано». Так, очевидно, що хтось ставитиметься погано тільки тому, що ти приїхав з меншого містечка, що для декого само-собою означає гіршість. Проте, здебільшого, ніхто не звертає уваги на те, звідки ти приїхав, а коли звертає, то з цікавості. Коли ж зі зверхністю, то це особливо неприємно і особливо запам'ятовується. Тож інколи людина немовби очікує, що зараз хтось висуне претензії. Оскільки ніколи не відомо, хто їх висуне, і це може статися несподівано, то підозрюваним стає все середовище. Мовляв, «от снобський Львів». Хоча таких снобів тут може бути відсотків з десять.

Деякі мої друзі, коли на чиєсь запитання «А звідки ти?» я відповідаюю, що з Франківська, починають немовби виправдовувати мене й кажуть: «Та не прибідняйся, ти вже більше львів'янин, ніж франківець», «Не слухайте його, він більше львівський» і таке інше. І чи то вони так якось відчувають, що мені ж краще видати себе за львів'янина, чи то вже самі певною мірою просякли чуттям світу, побудованим на вірі у ґрадацію походження.

Нерідко на снобізм натрапляєш у громадському транспорті. Я найчастіше наштовхувався на це, коли був із торбою або наплечником. Знаходиться хтось, кому це заважає. «Порозставляли тут свої сумки» або «Беріть таксі зі своїми торбами». Або «Зніми рюкзак!». «Не можу, у мене у одній руці пакунок, а іншою я тримаюся». «То постав собі на голову!». Цікаво, що торби і рюкзаки — то атрибути «понаєхавших», або ж — львівський варіант — «доїжджєючих». Підозрюю, що торби й рюкзаки, насправді, не заважають. Муляють оті «доїжджєючі». Треба їх якось повчити, і нагадати, хто тут хто.

Якось ми з подругою з Івано-Франківська їхали у трамваї. У мене був за спиною невеликий рюкзак. Я пішов купити квитки, закомпостував їх і повертався до товаришки, аби, зрештою, передати їй про всяк випадок талон. Проте у не надто переповненому трамваї мені перегородили дорогу. Трохи старша жінка вирішила приміряти на себе роль чарівника Ґендальфа з «Володаря перснів» і заявила, що не пропустить мене, поки я не зніму рюкзак. Я сперечався, адже трамваєм хитало, наплечник важкий та незручний для рук, я у будь-який момент міг не втриматися і вдарити когось по ногах, що, врешті, і сталося. Жінка свого домоглася в ім'я моєї культурності й нібито заради поваги до пасажирів. Проте пасажири дістали від мене рюкзаком якраз тоді, коли я його зняв. Але це все раціональні арґументи-переарґументи, на які, насправді, ніхто не звертає увагу. У таких ситуаціях все відбувається на іншому рівні: я обурився зі своєї дзвіниці, мовляв, «чого мені дорогу перекривати і вказувати, як жити, якщо я нікому не заважаю, і взагалі я ж знав, що буде гірше, якщо послухаю, і взагалі — що це за неподобство!?»; вона, суто теоретично, могла подумати, «що за некультурний вискочка ходить по трамваю з наплечником за спиною, приїхав тут, хоче бути у Львові — хай вчиться нашої культури». І як то в українському суспільстві трапляється, якби ця ситуація була серйознішою й набула резонансу, люди б поділилися на два непримиренні табори й третіх, які вважали б, що всі дурні, а вони — мудрі.

Тож і я, ймовірно, трохи сноб. А це ж якщо я таке припускаю, то, переконаний, не одна людина може сприйняти якісь мої вчинки як снобські. Наприклад, я дуже дратуюся, коли люди керуються еґоцентричною підсвідомістю, а не свідомістю, й не бачать, що роблять. От наприклад: транспорт. Я стою. Моя зупинка. Я кажу: «Пропустіть, будь ласка», і тоді виходжу. І протилежне. Я стою. Чиясь зупинка. Його або її рука складається у лікті під кутом у дев'яносто градусів. Торкання зовнішньою стороною долоні до моєї руки. І відсування. Ви собі не уявляєте, як я закипаю від злості. Я що?! Мішок? Кущ? Куліси? Ну гаразд, треба пройти — це ще пів біди. А якось таким рухом руки мене просто нагло відсунув чоловік і поставив там свою доньку. Я розумію, донька і ... що це тут рухається? Інстинкти і все таке. Треба оберігати сім'ю. Але мені здається, що у тих обставинах ці дії — дикі. Це ж не боротьба за виживання. Відсутня загроза смерті. Як можна не помітити іншу людину, відсунути її? Тож роблю висновок, що людина не керується свідомістю. Підтвердженням цьому є ось що: коли мене вчергове відсунули, я зробив те саме. І на мене дивилися як на ідіота, зі щирим здивуванням. Тож це точно еґоїстична підсвідомість. Вона дбає про інтереси тіла, про інтереси якого і повинна дбати. Але хіба ж нема ще свідомості? Тож це мене злить. Ну, хіба я не сноб?

Врешті, кілька днів тому мене відштовхнула дівчина. Мав поганий настрій, тож коли виходив — зробив те саме. І раптом мене охопив сором. Дівчина не обурилася. Вона, бідна, звикла. Просто відійшла, ніби це нормально. Значить її так завжди посувають. І, що гірше, мені здалося, що вона — з якогось району. Що гірше, я подумав, що не дивно, що вона звикла, бо наше суспільство — і що більш провінційна місцевість, то більше — є дуже патріархальним, тож відштовхування дівчат — це нормально.

А потім думав, як би можна було інакше вчинити? Сказати дівчині, що негарно штовхатися? Це хіба не снобізм? Відсунути, як вона мене — снобізм. Показати, як «правильно», і, виходячи, сказати: «дозвольте, будь ласка» — снобізм. Мабуть, неснобізм — це проіґнорувати, не звернути уваги, забити. Ймовірно, так роблять у більших містах. Але не у Львові. Тому снобізм — це нормальна й дуже органічна для цього міста річ. У мене є підстави писати, що він ментально не міняється довгі століття (про це варто писати хіба що окремо). Тому скажу навіть, що Львів без снобізму — не Львів.

Завдяки ньому люди «знюхуються», знаходять спільників та однодумців, потрапляють у свої кола спілкування. Хтось обговорює свою найкращість, зібравшись у професійному колі й насміхаючись з більшості інших професій або ж дурості «колеґ по цеху» із конкурентної організації. Хтось компенсує те, чого не досяг, акцентуванням своєї львівськості, так солодко кращої від самбірськості, дрогобицькості, стрийськості й іншої «селюцькості». Хтось — міщанин у першому поколінні й, реалізуючи приповідку «з Івана в пана», радіє з торжества справедливості у зв'язку із своєю нововіднайденою кращістю. Комусь, от як мені, кортить, сидячи зі знайомими у кафе, понарікати на некультурних людей, які штовхаються у транспорті. Для когось інші — занадто дурні, хтось — занадто багатий, інші — занадто бідні, інші — занадто повні, інші — занадто худі, для декого некрасивими є руді. Для мене недалекими людьми з далекого середньовіччя є люди, які судять про красу за стереотипом, що всі руді — негарні. Мене це злить. Можу поговорити про це з тими, кого це також обурює, кого обурює такий примітивний підхід.

Врешті, попри всі симпатії та антипатії, переконання, стереотипи та упередження, коли хтось є виходець із району або ж товстий, або дурень, але якщо він начальник або на цій людині залежить, то весь снобізм ховається. Та й начальник не може надто прямо висловлювати свою зверхність та антипатію. Тож в ім'я субординації, суспільної етики та не ускладнювання собі життя заникне зверхність, і все закутається у двозначні щирі жарти, непевні натяки, масні анекдоти, зменшувально-пестливі слівця, шляхетську ґречність та інші компоненти дивної субстанції, знаної ще як «галицька ментальність».