«Світовий порядок і світовий безлад принципово залежать від президента Сполучених Штатів, головнокомандувача військ: власне, він має більшу свободу аналізу і втручання за межами своєї країни, аніж всередині неї»
Подобається вам це чи ні, наступний президент Сполучених Штатів буде також вашим президентом, навіть якщо ви не є американськими громадянами. Особливо в часи війни, але також для того, аби стримати міжнародні загрози, які зачіпають нашу безпеку. Приклад: три роки тому, через годину після того, як Франсуа Олланд публічно оголосив про авіаційний удар супроти армії Башара аль-Асада, який би став масакрою сирійського народу, Обама проінформував французького президента, що американці не підтримають цю атаку; французька авіація, доволі потужна в європейському масштабі, виявилася неспроможна і далі наносити там удари без логістичної підтримки Сполучених Штатів. Ретирада Обами навстіж відчинила ворота Сирії для ІДІЛу і російської армії, які на даний момент спопелили Алеппо дотла. Та завдяки американському морському флотові світова торгівля функціонує без проблем, особливо завдяки VII Флотові, жандармові Тихого океану: без нього у вашій кишені би не було дешевого смартфону, який в безпечний спосіб прибув з Тайваню чи Південної Кореї. Світовий порядок і світовий безлад принципово залежать від президента Сполучених Штатів, головнокомандувача військ: власне, він має більшу свободу аналізу і втручання за межами своєї країни, аніж всередині неї. І парадокс: президент Сполучених Штатів є більше президентом світу, ніж президентом американців, оскільки в своїй країні – згідно з бажаннями батьків-засновників і авторів конституції – зв’язаний повноваженнями конгресу, штатів і верховного суду.
Парадокс у тому, що ці батьки-засновники не уявляли – через те, що їхня нація була крихітною, – що якраз американці призначатимуть особу, яка керуватиме світом. Тож нині ми є безсилими глядачами бентежного видовища: жменька громадян Нью-Гемпшира, після громадян Айови, які є мало представницькими для американського суспільства (ні негри, ні латиноси, а всі як один протестанти) катапультує у Білий дім ексцентричних персонажів: клоуна-мільярдера і адвоката-марксиста. Жоден з освічених оглядачів – ані в Сполучених Штатах, ані в Європі – не уявляв, що проект Дональда Трампа звести мур на кордоні з Мексикою, аби завадити «ґвалтівникам та вбивцям» (sic) потрапити до Сполучених Штатів, зможе здолати етап реаліті-шоу і перетворитися на президентську програму, щодо якої всі решта кандидати почуваються зобов’язаними займати якусь позицію. У перегонах республіканців пальму першості здобуде той, кому краще вдасться загальмувати імміграцію в країні, яка складається лише з іммігрантів. Успіх Берні Сандерса також ошелешує: відбирати в багатих, аби давати бідним. Щось по середині між Карлом Марксом і Робіном Гудом в країні, яка перетворилася завдяки капіталізмові на найбагатшу в світі, у місці, де «бідний» живе краще, ніж більшість європейського середнього класу; ця програма є такою самою парадоксальною, як програма Трампа. Та це не перешкоджає тому, аби Берні Сандерс змусив свого суперника, Гілларі Клінтон, забути про розсудливість і засудити бідність, яка буцімто плюндрує Сполучені Штати; єдина різниця: вона опирається на гомосексуалістів і чорношкірих, чию підтримку бачить ясніше.
Але треба бути розсудливими: навіть якщо припустити, що Трамп і Сандерс стануть фінальними кандидатами на президентських виборах в листопаді, їхній пишномовний театр ніколи не перетвориться на реальні програму: цьому завадять конгрес і дійсність. Ці попередні вибори найбільше показують протест виборців проти відформатованих професіоналів від політики, яким бракує уяви. Поза Трампом і Сандерсом американці шукають радше нового Рональда Рейгана, який змусить їх мріяти про щось краще, ніж ще одного Клінтона чи Буша.
У цьому спектаклі зовнішня політика є статистом. Сандерс, який є євреєм, захищатиме Ізраїль, але робити це зобов’язався би кожен американець. Трамп, який не відразу знайде Сирію на мапі, заявив, що бомбардуватиме терористів і здолає Путіна, лише глянувши йому у вічі. А Європа? Її не згадують, тому що для всіх кандидатів це лише місце для літнього відпочинку, гольфу для Трампа. Обама принаймні мав план, хоча він і полягав лише в тому, аби бути жандармом світу, не втягувати армію у війни на місцях, прославляти пацифізм як світову релігію і охолодити планету. Його марнославніші наступники, які є більшими реалістами, кажуть нам: «Дасться чути, коли ми будемо там». Такою є програма майбутнього президента, хто би ним не став. Чи треба нам перейматися? Зовсім ні. Білий дім, державний департамент і збройні сили багато в чому діють на автопілоті. Дивно, коли президент не підтримує стратегію, яку генеральний штаб нібито представляє йому для затвердження. Наприклад, жоден президент не був би спроможним забрати з Тихого океану VII Флот, навіть якби мав божевільне бажання це зробити.
Колишній посол Франції у Вашингтоні Жан-Давид Левітт іронічно пропонував, аби європейці могли призначати деяких членів сенату Сполучених Штатів: як він пояснив, це був би єдиний спосіб, аби європейці були представлені у Вашингтоні й були почуті. Позаяк так сталося, що я є водночас французьким і американським громадянином, я мав би право і привілей голосувати двічі, обираючи французького президента для внутрішніх справ і американського президента для зовнішніх справ; не зважаючи на партійну приналежність, я підтримав би менш ексцентричного, сподіваючись знайти принаймні одного і тут, і там.
Guy Sorman
El Presidente de Europa será estadounidense
ABC, 15.02.2016
Переклала Галина Грабовська
23.02.2016