Зіштовхнувшись з подвійним викликом — інтеґрувати біженців і реінтеґрувати схід, — Берлін цілком може вирішити повернутися до дворівневої Унії; це крок, який фактично покінчить з повоєнним проектом об'єднання
Три мільйони людей, які нині беруть приступом кордони Європейської Унії, мають рацію, думаючи, що міґрація — це найкраща революція. Це революція особи, а не мас. Європейська Унія є привабливішою, ніж будь-яка утопія ХХ ст., з тієї простої причини, що вона існує. Але нині виглядає так, що революція міґрантів може легко стати причиною контрреволюції в Європі.
Ті численні вияви солідарності щодо біженців, які втікають від війни і переслідувань, що їх ми бачили кілька місяців тому, нині затьмарені їхньою протилежністю: шаленою тривогою, що ті самі чужоземці поставлять під загрозу європейські модель добробуту та історичну культуру. Зняті на мобільні телефони зображення чужоземного вигляду чоловіків, які нападали на німецьких жінок і ображали їх у Новорічну ніч у Кельні, кристалізували побоювання, що ліберальні уряди є занадто слабкими і розгубленими, аби захистити Європу, і що ситуація з міґрацією виходить з-під контролю.
Ще до Кельну більшість німців почали сумніватися, чи зможе їхня країна інтеґрувати оті сотні тисяч сирійців, афганців та інших, які прибули за останній рік. Канцлер Анґела Меркель, яка ще донедавна була символом європейської впевненості в собі та незламності, тепер видається схожою на Горбачова постаттю, шляхетною, але наївною, кимось, чия політика «Wir shaffen es» — «Ми можемо це зробити» — поставила Європу під загрозу.
Та не лише через біженців, які вже прибули і які ще в дорозі, берлінський уряд перебуває на межі нервового зриву. Німеччина має ще одну інтеґраційну проблему, яку менше обговорюють, але яка викликає не менше занепокоєння: власне, саму європейську інтеґрацію.
Берлін оточений налаштованими проти жорсткої економії урядами на півдні — Греція, Іспанія, Португалія, Італія — і налаштованими проти біженців урядами на сході. Тимчасом як південь кидає виклик фінансовій політиці і правилам Берліна, Центральна Європа бере під сумнів його модель відкритого суспільства.
Криза біженців посилила недовіру і відсутність взаєморозуміння між європейським сходом і заходом. Німці докоряли центральним європейцям за брак солідарності і співчуття. Центральні європейці докоряли Німеччині за «моральний імперіалізм». І тим, і тим криза показала приховані конфлікти процесу європейської інтеґрації.
Образа центральної Європи на Німеччину з багатьох поглядів є схожою на невдоволення турецьких імміґрантів другого покоління в Німеччині нині.
На відміну від першого покоління імміґрантів, які прагнули довести свою корисність країні, яка їх прийняла, друге покоління, хоча й краще інтеґроване, виражає образу за те, що мусить засвоювати правила інших. Багато хто з цього другого покоління здобув освіту в німецьких навчальних закладах і соціалізувався в Німеччині, але вони використовують свою освіту і свободу, аби збагнути свою складну ідентичність, і дратуються через примус батьків і суспільства пристосовуватися. Ці діти імміґрантів не мріють про повернення до їхнього родинного чи національного минулого. Та вони прагнуть здобути гідне становище в суспільстві й розчаровані перспективою залишатися громадянами другого сорту.
Саме це й відбувається в Центральній Європі. Перше покоління посткомуністичних урядів та лідерів переймалося тим, щоби бути кращими європейцями, ніж навіть мешканці заходу, — ліберальнішими, лояльнішими до Європейської Унії, більш готовими жертвувати національними інтересами заради європейських цінностей. Лише кілька років тому центральні європейці довіряли Брюсселю більше, ніж своїм власним урядам.
Тепер це вже не так. Нещодавні опитування громадської думки говорять про те, що багато поляків, навіть ті, які виступають проти недавнього взяття під свій контроль правим урядом конституційного суду — що є небезпечним, антидемократичним кроком, — відмовляються схвалювати можливі санкції Європейської Унії проти Польщі.
І в цьому криється непомічена небезпека, якою для Європейської Унії є нетерпимість Центральної Європи. Річ не лише в тім, що Берлін невдоволений постанням неліберальних урядів у реґіоні. Він змушений взяти під сумнів деякі з основних прогнозів щодо майбутнього Унії. «Мені тяжко зрозуміти, — зізнається німецький президент Йоахім Гаук, — коли якраз ті країни, громадяни яких колись зазнали політичних утисків і які відчували солідарність, своєю чергою відмовляються виявити солідарність з пригнобленими». Клин між Німеччиною і Центральною Європою забивають не лише політичні розходження; вони глибоко розчаровані одне одним.
Протягом останніх 25 років Німеччина найрішучіше підтримувала розширення Унії на схід. Берлін мав чіткі економічні та політичні інтереси, проводячи цю політику, оскільки є найбільшим інвестором і торговельним партнером в реґіоні. Економічний обмін Німеччини з однією лише Польщею перевершує її економічний обмін з Росією.
Та ця сукупність спільних інтересів, можливо, була недостатньою, щоби підтримати ентузіазм Німеччини щодо Унії в її нинішній формі. Зіштовхнувшись з подвійним викликом — інтеґрувати біженців і реінтеґрувати схід, — Берлін цілком може вирішити повернутися до дворівневої Унії; це крок, який фактично покінчить з повоєнним проектом об'єднання. Дехто вже чув гомін про такий крок у багатьох західноєвропейських столицях; наступний рік покаже, чи справдяться ці чутки.
Якщо центральні європейці щось засвоїли з централізації Радянського Союзу і Югославії Тіто, так це те, що за відсутності війни падіння імперії починається з периферії, але закінчується лише тоді, коли повстає центр. Якраз рішення Росії вийти з Радянського Союзу (а не прагнення балтійських республік стати незалежними) поставило хрест на Радянському Союзі. Тож зміна настроїв Німеччини щодо Центральної Європи може добити Європейську Унію, якою ми її знаємо. Як у класичному жарті про єврейську телеграму: «Починайте хвилюватися. Подробиці згодом».
Іван Крастев, керівник Центру ліберальних стратегій в Софії, постійний науковий співробітник Інституту гуманітарних наук у Відні
Ivan Krastev
Will Germany Give Up on Integration?
The New York Times 8, 02. 2016
Переклад Галини Грабовської
16.02.2016