Через свою безмежну неосвіченість я ніколи не чула про Конрада Лоренца. Однак цей пан, лауреат Нобелівської премії у галузі медицини, вважається основоположником однієї напрочуд цікавої галузі науки – етології, яка займається вивченням поведінки тварин і всього, що це відкриває в нас, людях. У своїй книзі «Про агресію» він розробляє блискучу теорію, яка дозволяє зрозуміти, чому інколи ми стаємо такими жорстокими.
Знати приховані причини, чому ми поводимося в той чи інший спосіб, не лише дозволяє краще розуміти усіх решта, але й – що значно важливіше – дає ключ до розгадки наших власних дій, які подекуди нас дивують, а то й лякають. Пізніше я розповім вам про агресію та її розгадки, тому що це того вартує, та нині мені б хотілося обговорити іншу частину цієї книги – приємнішу, більш домашню, яка водночас показує, якими є наші приховані механізми поведінки і яку роль відіграє у нашому житті рутина, звичка. У ці інфантильні та прості часи, в які ми живемо, рутина вважається майже поганим словом.
Усе, що хочуть люди, – це втекти від неї, жити скільки є духу, витискати себе до кінця. І це дуже добре, поки людина не витискає ще й власний мозок; а саме це – якщо глянути довкола – схоже, діється, тому що всі бігають туди-сюди, наче курка з відтятою головою. Натомість рутина, якщо вірити Лоренцу, не лише не є нудною, набридливою чи засмоктуючою, навпаки – вона є дуже необхідною, особливо в непевні часи, в які ми живемо. Ба більше: подекуди вона є єдиним прихистком і способом зберегти здоровий глузд.
Один з експериментів, про які розповідає Лоренц у своїй книзі, є дуже показовим. Він дресирував дикого гусака, щоб той не боявся заходити у дім і навіть підніматися внутрішніми сходами, що, очевидно, зовсім непросто для гусака. Конрад бачив, що гусакові було дуже нелегко давалося рішення підніматися сходами і що перед тим, як зробити це, він неодмінно зупинявся навпроти вікна і стояв там кілька секунд, дозволяючи сонячним променям облити себе з ніг до голови. Це завжди була одна і та сама рутина. Він входив, зупинявся перед освітленою ділянкою і лише тоді брався за важке завдання підйому сходами. Щоразу він робив це краще і впевненіше, доки одного дня не застиг паралізований від страху і, як не підбадьорював його Лоренц і навіть понукував, був не спроможний почати сходження. Що ж сталося? Просто того дня не було сонця, і гусак не зміг на кілька секунд зануритися в його проміння, саме це завадило йому продовжити робити те, що у попередні дні не становило для нього жодних труднощів.
Це нагадало мені чоловіка, яким я дуже захоплювалася і який, як і багато інших, невдовзі змушений був дочасно вийти на пенсію і забути про перспективи. У часи свого благополуччя то був чоловік, що любив порядок та рутину. З точністю швейцарського годинника він виходив з дому о чверть на восьму, півгодини бігав у парку, рівно за чверть восьма заходив у булочну, повертався додому, приймав душ і о 8:25 виходив на роботу виряджений, як на Великодню неділю. Я здивувалася, коли помітила, що, опинившись за бортом, він не змінив звичної поведінки: гімнастика, булочна, душ, він навіть виходив з дому у звичну годину, завжди вбраний так само, як тоді, коли йшов у офіс. Куди він йшов? Підозрюю, що посидіти в якомусь кафе чи на лавці у парку з книгою.
Одного дня я наважилася запитати його, чому він це робив, і ось що він мені відповів: «Тому що коли у тебе нема заведеного порядку, одного дня ти скажеш для чого робити фіззарядку, далі – для чого купатися чи вмиватися; пізніше подумаєш, що нема для чого вставати з ліжка і відтак життя тебе остаточно доб’є». Проминули роки, а я й далі зустрічаю його в кафе. Костюм у нього тепер скромніший і волосся трохи вилізло, але в очах – той самий блиск, що завжди. Можливо, через те, що рутина має благотворний та рятівний ефект, як каже Лоренц. А може, тому що – як відзначав Альбер Камю – немає фатуму, яким би лихим він не був, який не можна було би відвернути абсолютною байдужістю.
Carmen Posadas, іспанська письменниця та журналістка
Bendita rutina
XLSemanal, 03.03.2013
Зреферувала Галина Грабовська
31.03.2013