Необхідність страждати

Якось один знайомий розповів мені анекдот про пекло. Помирає чоловік й потрапляє у пекло. Його повідомляють, що він повинен вибрати один із трьох доступних за трьома різними дверима варіантів проведення наступних безконечних років свого буття. За першими дверима чоловік побачив товариство, занурене у туман з різноманітних сигаретних, тютюнових та інших можливих димів. За другими — веселе часопроведення людей, сп'янілих від всіляких можливих алкогольних напоїв. За третіми — неймовірні оргії, які важко собі навіть уявити на цьому світі. Чоловік задумався, мовляв, «Нічого собі, і де ж це провести усю вічність?!» Проте він помітив ще одні двері. І попросив показати, що за ними. Може, там щось найкраще, чому це йому не показали? Чорти відповіли, що не варто йому туди навіть заглядати. Все ж, померлий наполіг. І за четвертими дверима він побачив потоки лави і язики пекельного вогню, казани із людьми, чортів із батогами, які мучили людей, почув страшні крики та стогони від вічного страждання. Отямившись від дикого здивування, отетеріння й страху, чоловік запитав, що ж це таке. На що чорти йому дещо байдуже відповіли: «Та це християни собі щось понавигадували».

Здається, українці найбільше страждають саме тому, що вважають, що потрібно страждати, що це, у принципі, добре, що якщо ти не страждаєш — то ти, скоріш за все, сучий син або, принаймні, якийсь вискочка, якого ще життя «ой як боляче навчить». Страждати потрібно всюди і завжди, для цього створюється відповідні умови. Тому так багато у нас свят — єдиної «віддушини», часу, коли дозволено не страждати, забутися, відволіктися, напитися, від'їстися, відіспатися. Не страждати можна дітям і, частково, підліткам. Студенти не страждають, хоча повинні.

Нещодавно один отець під час нашої з ним розмови про пекло, самогубство, східне та західне богослов'я та людську інтерпретацію цього всього сказав, якщо резюмувати, те, що людське сприйняття Бога як карателя виникло внаслідок того, що навчання про Бога та віру звелося до вивчення катехізису, в основі якого — старозавітні заповіді-заборони, які Христос, у принципі, замінив на заповіді любові. А страшне пекло як результат порушення заповідей ввійшло у свідомість через Данте Аліґєрі. Можна не погодитися, що саме через Данте все це виникло, але із легкістю погоджуюся з отцем, що навчання християнства чи то у школі, чи то перед першим причастям, чи й на проповідях здебільшого зводиться до того, що ми повинні, а що нам не можна. Воно то так, є речі, які «ми повинні», а які нам «не можна», але як зазначив у своєму інтерв'ю для The Ukrainians блаженніший Любомир Гузар, «Бог дає закон не для того, щоб нас мучити, щоб нам докучати, але щоб нам вказати дорогу, як найкраще Йому служити».

У мене виникає враження, що так званий занепад християнських цінностей у західному світі стався тому, що священнослужителям у великій мірі так і не вдалося навчити людей, що християнство — це у першу чергу любов. І не якась абстрактна чи дурнувата.

(У мультсеріалі «Сімпсони» один із персонажів — Нед Фландерс — був християнським фанатиком. У одному із епізодів він пережив нервовий зрив, адже все життя ніколи не дозволяв собі мати неґативні емоції, що, як вважають психологи, є не нормальним для людської психіки. Проте Нед дякував Богові за комарів, які його кусають, адже опісля так приємно чухати місце укусу. Хоч сам Бог, Ісус, показує, що злитися — можна. Адже якщо Христос мало не розніс ятки торговців у храмі на друзки, то чому не ляснути себе по щоці, щоб зігнати комара? І при чому тут любов?)

А любов до місця, у якому живеш, до роботи, яку робиш, до людей, з якими спілкуєшся, до природи, до світу загалом. Все довкола стало б кращим і приємнішим.

Повертаючись до так званого занепаду християнства... У мене враження, що воно сталося ще й тому, що воно ще досі асоціюється із стражданням. Очевидно, що нам необхідно страждати. Я у цьому переконаний. Якщо добре подумати під час страждань, то вони чогось навчать, і, банально кажучи, зроблять нас якимись-там сильнішими, досвідченішими і т.п. Страждання (а це не обов'язково щось страшне, а інколи — заборона їсти солодке перед обідом) підсилюють щастя. От страждав ти тиждень на роботі, а потім цілі вихідні щасливий. А якщо місяць вихідних, то часто людина вже не знає, що з собою робити.

Ще, ймовірно, значення має збірне людське почуття провини перед Христом, який страждав. Це підштовхувало/підштовхує християнське суспільство створювати таку атмосферу, в якій особа почувається винною, коли вона надто щаслива. Проте Христос і бенкетував, й ходив у гості.

А далі — я не можу дечого зрозуміти.

Одна моя викладачка англійської мови в університеті була американкою. Якось ми говорили про відмінності між нами, у сенсі українцями та американцями. Вона сказала, що ми справді щирі, однак до своїх. Коли вона поїхала зі своїм хлопцем в його рідну Одесу, і вони радісно про щось говорили, то її здивувало, чому хлопець насупився, коли вони зайшли у магазин. Вона спитала, що трапилося. На що він відповів: «Ти що, не бачиш, що ми у магазині?» Зрозуміло, що він не вітався, не дякував, не прощався і не усміхався, купуючи товари. Підозрюю, продавець також. Бо так треба: у магазині не вітатися, не прощатися, бути похмурим.

Навіть я пам'ятаю якийсь такий період, коли у Львові почали з'являтися магазини нового типу, у тому сенсі, що там віталися і були люб'язними самі продавці. У таких магазинах, яких все більше й більше, звично бути не похмурим. Проте є ще рудименти, де звична така ситуація: стоять дві старші продавчині й любо щебечуть поміж собою. Ви кажете: «Добрий день!» Одна із жіночок скисає на обличчі, обертається до Вас із злісним поглядом й гнівно питає: «Що ви хотіли!?» Наче берете щось безплатно.

Необхідність страждати прописана невидимими законами у чергах й перебіжках між кабінетами у лікарнях і поліклініках, у подачі документів на виготовлення внутрішнього паспорта (знову ж таки, наче це твоя примха, а не обов'язок), у купівлі квитків, в оплаті комунальних послуг. Звісно, що черги є всюди, але... Коли я закінчив школу, то подавав документи у Львівський національний університет. Там я потратив близько чотирьох годин і одну за одною вистояв черги в чотири різні кабінети. Найприкріше, що у двох із тих кабінетів я заповнив майже ідентичні анкети. Навіщо?..

Ще згадалося, як їхав автобусом три години, стоячи зі Львова до Івано-Франківська. Все було добре, спершу навіть були трішки відкриті вікна. Однак потім зайшло багато людей. І я б цього не запам'ятав, бо це стається часто, однак мене здивувала одна річ. Коли на зупинці вийшла частина пасажирів, і передня частина проходу стала вільною, люди далі стояли вкупці ззаду. Ми липли спітнілими руками одне до одного. Було вельми неприємно. Я попросив жіночок пройти трохи, щоб було більше місця. І коли вони це робили, я почув іронічну розмову про мене, мовляв, «посунемося, бо тому мало місця». Місця не мало. Але якщо у автобусі вільно, то нащо торкатися спітнілими руками одне до одного? Виникло враження, що мене сприйняли за якогось сноба. Я ж хочу чогось, без чого можна обійтися; разом з тим не хочу даремно «страждати».

Зайду ще далі й скажу, що, ймовірно, західний світ трохи забив на християнство (у Нідерландах, наприклад, студенти гордо заявляють, що у Бога не вірять), бо воно, як прийнято вважати, неґативно оцінює отримання насолоди, зокрема це стосується сексу. Через ототожнення насолоди й щастя людина при виборі між «щастям» та «Богом» обирає «щастя».

Гадаю, що такий наслідок стався із двох причин. По-перше, людство (у сенсі західні християнські суспільства) через розвиток споживацтва, гедонізму й такого іншого підмінило деякі важливі поняття. Наприклад, під тим-таки щастям часто мається на увазі насолода, хоча щастя значно ширше поняття. Але головне, що людство так і не навчилося того, що Бог — не обмежувач, строгий наглядач і т.д., а Він хоче, щоб люди були щасливими. І у якийсь момент чи період свого історичного шляху втомилося від цього й захотіло відкинути обмеження. Ось і так званий занепад християнських цінностей на «прогнилому Заході».

Чесно буде зазначити, що віруючими залишається й навіть стає багато людей. Проте суспільство стає менш воцерковленим (про що був текст і на «Збручі»). Багато моїх ровесників у Львові є християнами, вірять у Бога, проте не є воцерковленими. Часто через те, що, як вони вважають, і що може бути правдою, церква нерідко говорить наказами й заборонами, у той час, коли віра — це щось інше.

Напевно, українське суспільство відчуває потребу страждати не лише з огляду на християнські цінності, що, утім, часто до християнства не має ніякого відношення. Може бути ще інший варіант: постсовєцький. Ми були нещасні, але зате нещасні були ми всі. Крім того, ми не знали, що ми нещасні. А ще, якщо хтось не був нещасним, то він був якимось «негідником», можливо номенклатурником. (Для ідейного комуніста негідниками були ті, що хотіли чогось іншого або «якось інакше», ніж пропонує система, суспільство. Для того, кому лад не подобався, неґативними персонажами були керівники ладу, номенклатурники). Той, хто хотів перестати бути нещасним, мав стати номенклатурником або «негідником». А це в очах принаймні частини суспільства було неґативним шляхом. Моральніше було бути як всі, страждати як всі. Навіть досі політик, чиновник та, до прикладу, бізнесмен скоріше асоціюється із аморальним способом життя.

А ще якщо додати те, що «ми — українці — завжди страждали», а якщо я — українець, то українець — це добре. Якщо українці завжди страждали, то страждати — це добре. «Ми ніколи ні на кого не нападали», — вчимо ми у школі. «Всі на нас нападали: і росіяни, і поляки, і румуни, і угорці, і словаки, і німці, і монголи...»

Я живу тут, у Львові, у Франківську, тож у цьому питанні більше можу спостерегти Галичину, а у такому питанні це важливо, бо якщо говориш про радянський період, то двадцять років різниці між приходом радянської влади у Галичині й Великій Україні мають значення. Має значення це ще через більш збережену релігійність на Західній Україні. Що якщо страждати наше суспільство спонукають усі ці фактори: релігійний, радянський і віктимний? Тоді, гадаю, на Галичині, де релігійність та національна пам'ять збереглися, як вважається, чи не найкраще, люди змушують себе страждати чи не найбільше в Україні: треба страждати, бо «Бог так хоче», треба страждати, «бо це морально», треба страждати, «бо українці завжди страждають», «певно, така наша доля»; ці уявлення про необхідність страждати навіть переплітаються між собою.

Проблема у тому, що люди, які хочуть страждати, вважають, що страждати повинні всі. Навіть деякі батьки несвідомо хочуть, щоб їхні діти також страждали. «Ти хочеш гуляти? А от у мене нема часу гуляти». Але, перепрошую, коли ще гуляти, як не у 16 років. Скоріш за все, ця дитина у свої 40 теж «не матиме часу». Деякі викладачі пропонують своїм колеґам «підрізати студентам крила». Суспільство довкола немовби ставить тупе, невіглаське запитання: «а шо ти хотів?», «а як ти думав?» Інколи воно вкарбовується у пам'ять лицем, криво усміхненим від того, що тобі щось не вдалося.

Але правда така, що якщо не вдалося тобі, то не вдалося цілому суспільству. Бо чим більше здобутків у кожного, тим більше здобутків у всіх. Чим більше прибутку у кожного, тим більше здобутків у всього суспільства (чесних, звісно, а не як наслідок математичної операції з двома діями, де перша — віднімання у інших, а друга — додавання для себе). Бо багаті країни можуть забезпечувати бідних, бо є багато багатих людей, яким «вдається». Добре ставлення — навіть якщо воно зовнішнє, а не справжнє — вигідніше, бо ніхто не злиться в установах і не зганяє злість на близьких чи підлеглих, які потім зганяють злість на своїх близьких, які потім зганяють злість ще на комусь. Навіть у черзі до сповіді.

Якось я став у чергу до сповіді, й за кілька секунд до мене підійшов із якогось кутка чи лави злий чоловік, який сказав, що я лізу перед нього. Я собі згадував свої гріхи, і довелося «вписати» ще один. Якого дідька ти на мене рипиш у церкві в черзі до сповіді, якщо сам відійшов геть, а я якого милого маю знати, що ти тут «стоїш»!? І, теоретично, я б міг потім зігнати цю аґресію на якусь людину, яка б стала мені на ногу у трамваї.

Гарчання й аґресії досить багато навіть у церкві. Що ще раз показує, що суспільство придумало собі заборони (адже не всі заборони дані нам Богом) й живе з ними. Проте любові до ближнього нема. Може, якби були заповіді «Не кричи» та «Не будь аґресивним», то люди б вважали ці речі аморальними. Але вони не вважаються аморальними, якщо використовуються проти злодія — людини, яка «вкрала» місце у черзі. А те, що він не злодій, і що можна його любити, і що можна спробувати спершу мирно пояснити, — то все другорядне. Христос щось-там про любов говорив. А у якій то заповіді?

У любові до страждання ми схожі з росіянами. Видається, що це навіть елемент русского міра — страждання. Мене завжди злила ця повторювана й тиражована примовка, так органічно сприйнята у русском мірє: «Жизнь — боль». Справді, «жизнь — боль», якщо вірити у російський шансон, який колись шокував одну німкеню, з якою ми ходили в Українські Карпати. У колибі чи то у Квасах, чи то у Ясині тоді грала здебільшого російська музика. В одній «композиції» пацанчик співав, що прийде до баби, зробить їй тарам-парам, і вона зрозуміє, хто тут головний. Життя тоді дійсно «боль». «Боль» воно і тоді, якщо сильно вірити у пісеньки про нещасних дівчат, яких кинули хлопці, і розчулюватися, слухаючи раз за разом тих кілька збережених на телефоні пісень. Головне — це віра у те, що «таке життя». Всі хлопці роблять тарам-парам, а потім ідуть до іншої. З цього випливає один парадокс: та інша часто стає навіки щаслива. Але як так, якщо всі хлопці роблять тарам-парам?! Така «програма» закладена у безліч російських пісень та фільмів, і вони раніше були дуже популярними в Україні, та й зараз не втрачають популярності.

Не дарма виникла байка про ангела, який сидить на плечі у жінки, слухає її бажання і дивується — «Нащо це тобі?», — коли та постійно повторює: «Поганий чоловік, дурні діти; поганий чоловік, дурні діти; ...» Побажала б собі чогось іншого.

Важливий аспект цих моїх спостережень полягає у тому, що описані ситуації були у минулому, років з десять тому. Можливо, це означає, що суспільство вже трохи менше хоче страждати? Логічно, що воно відходить від радянського минулого і тепер ще й трохи від русского міра. Ідея стражденної нації замінюється новою героїкою. А за останніх кілька років у транспорті чи не найрелігійнішого міста України майже повністю зникла звичка хреститися біля храмів.

Врешті, висловлю припущення, що якщо люди перестануть хотіти страждати, а захочуть чогось більшого, то це може привести навіть до серйозних змін у країні. Багато дідусів та бабусь — тих найстарших — неначе постійно страждають. Навіть коли готують їсти або мусять кудись піти. Вони часто працюють і отримують пенсію, і страждають. Вони назбирали трохи грошей, але не тратять їх на себе, а просто тримають, поки ті не знеціняться. Вони купують нові речі, якими практично не користуються. Вони купують «щось смачненьке», яке потім псується у холодильнику, і його треба викинути. Або ж нічого «смачненького» не купують. Вони їдять сардельки, сирки, спред, а потім тратять гроші, які могли віддати за м'ясо, сир та масло, на лікування шлунка. Їм тяжко. Це зрозуміло. Але вони мають хати, пенсії/роботи, часто на відміну від молодих поколінь, які цього не мають, але не хочуть страждати, і, відтак, не страждають. Старші часто не мають лічильників, і платять завжди однакову суму за воду і світло, але вони воду економлять, немовби вона у крані зникне, але дбають вони зовсім не про ґлобальну екологію.

Середні покоління вже зовсім інакші. Але вони ходять на роботи, які часто ненавидять. Вони не хочуть страждати. Але бажання того, щоб усе залишалося так, як є, і «аби не гірше» переважає. А якщо вони страждають і нічого не хочуть міняти, то залишаться і страждання.

Натомість одна редакторка мені жалілася, що молоді не хочуть працювати на роботі, яка їм хоч якось не подобається. Вони хочуть бути вільними, вони хочуть бути мобільними, хочуть могти кудись поїхати і мати час на свої проекти, хай навіть матимуть менше прибутку.

І, звичайно, не можна узагальнювати. Але погляньмо на це як на тенденцію. Якщо вона триватиме, зростатиме, і більше людей хотітиме більшого, вони це отримуватимуть, хоч частково, бо їм не буде добре залишатися там, де вони є. І, може, так виросте нова країна. Колись.

P.S. Якось у підземному переході на площі Митній у Львові грала російська пісня, де автор попускав Sunshine Reggae, як щось відірване від реальності, мовляв, «яке нафіг сонце у цьому грьобаному світі?» і «я то знаю правду про реальну жизнь і вам розповім». Проте мені здається, що все залежить від сприйняття. У своїй пісні Don`t Worry, Be Happy МакФеррін співає, що якщо до тебе прийде орендодавець і скаже, що ти запізнюєшся із платнею, і подасть на тебе до суду — не хвилюйся, бо у кожному житті є проблеми, а коли ти хвилюєшся — ти їх подвоюєш, будь щасливим.