Після того, як мій приятель перечитав статтю про депопуляцію, ввесь Йордан ходив наче зварений.
Та він молодець, перевів блискавичну акцію й до трьох днів із цеї мороки ні сліду не стало. Дай, Боже. Кожному так!
— Не штука, — говорив він до мене ще передучора, — писати про популяцію, заохочувати старих і молодших холостяків до акції, загрівати їх до геройства. Штука самому дати прекрасний приклад, штука самому підставити здорову голову під…
— Но… но… но…! — остеріг я його. — коли вже мова про популяцію, то, будь ласка, без таких поетичних порівнянь. Взагалі, без жартів…
— Геть, жарти! — палко заявив приятель. — Починаю від себе! Ось, зараз таки йду до Тусі! Раз козі смерть!
Мені закрутилися сльози в очах, як я дивився на цього одчайдушного боєвика, що саме сідав до трамваю й бадьоро гукав до мене:
— До побачення на барикадах!
Вчора вранці я знову стрінувся з ним.
— Ну, й що ж? — питаю. — Як там пішло з Тусею?
— І не згадуй! Я, розумієш, до неї зі серцем, із квітами, а вона…
— Як то з квітами?
— Ну, як… — переказує приятель. — Купив букет квітів, пішов до неї, вклякнув, як годиться, приложив долоню до серця, кохаю вас, кажу, "чи хочете зі мною" й т. д. А вона, каде, це не кохання, а без кохання, не піду замуж…
— Наскільки знаю, — запримітив я скромно, — то тут, у твойому випадку, справді не доводиться говорити про кохання…
— Як то це не кохання?! — визвірився на мене приятель. — А хіба ж я не купив їй на Андрея 10 дека цукерків? А хіба ж я їй не зафундував був раз якось кіна? Би я такий здоров! Три неділі тому, пам’ятаю, як сьогодні! Пхі… А потім ще, каже, "кохання люде виявляють інакше", каже, каваліри навіть поривають своїх коханих, тощо. Мене пірвала лють, а я пірвав китицю квітів на дрібні кусники й забрався геть.
— Так, оце виходить, погас твій соломенний, популяційний вогонь… — заглумився я.
— Ні! — відрубав приятель. — Раз сказав, так і доконаю того свого! Тільки чорт його знає, як і де… Ага, вже знаю!
__________
— Як же пішло? — питаю сьогодні приятеля.
— Ось бачиш як!
Дивлюсь і очам своїм не вірю: На руці в нього заручи новий перстень…
— Яким чином? — дивуюсь.
— А ось як: — сміється на радощах приятель, — Придумав такий плян: позичив у знайомого тройгендера сельскіновий кожух і похвалився, що одержав посаду в «Лєзеамті» на 500 зол. Пішло, як по маслу! Ми вже з Тусею по слові. За тиждень шлюб. Слухай, може ти бачив де оказійно дитячий візок на продаж?
[Краківські вісті]
24.01.1941