«Ще менше, ніж в самобичування, варто впадати в амнезію, забувати про те, ким ми є, якими є наші корені і наша самобутність, які зробили нас епіцентром цивілізації, якою її знають»
Днями мій приятель, який насправді є агностиком, переслав мені відео звернення, яким Девід Камерон привітав зі святами британців. У ньому він докладно зупиняється на ролі, яку в історії, культурі, етиці та естетиці його країни відіграло християнство — з його темними плямами, але також з його світлом. І далі він робить висновок: «З огляду на все це Велика Британія приймає і вітає усі віри чи її відсутність, але при цьому вона є християнською країною і горда, що є нею».
Я належу до тих, хто вважає, що вірування є приватною справою і не треба дзвонити на всі боки про те, ким ви є чи перестали бути, але мені сподобалося, що хтось, кого важко запідозрити у тому, що він є святенником, як-от британський прем'єр-міністр, став на захист культурних цінностей християнства. І не лише тому, що це є тим, що ми заледве побачимо в нашій країні (Ви можете уявити собі, що хтось із наших політичних лідерів виголошує цю промову? Ще перед тим, як він її закінчить, його лінчують на базарній площі), а тому, що це є свідченням того, що в старій Європі щось змінюється.
Цікаво згадати, що в 2004 р. було зроблено спробу укласти європейську конституцію, яка правила б за політичну основу великого континентального проекту, який на той час вже успішно функціонував. Ідеєю було скласти текст, який відображав би наші спільні цінності, які визначають нас як континент і як цивілізацію. Однак його автори зіштовхнулися з цілою низкою труднощів, частина з яких мала цілком філософський характер. Вже починаючи з преамбули, не було способу дійти згоди щодо того, якими є культурні корені Європи. В чорновому варіанті домовилися згадати про Грецію, Рим, Відродження, гуманізм та дух Просвітництва як про підвалини нашої цивілізації. Але коли в цей перелік захотіли включити християнство, Валері Жіскар д'Естен, представник Франції, категорично виступив проти. Він заявив, що сучасні європейці живуть в цілком світській політичній системі, в якій релігія не відіграє важливої ролі. «Тому, — додав він, — явна згадка про християнство може виявитися виключною і недоцільною, оскільки в Європі живуть понад 30 мільйонів мусульман і це число помножиться в майбутні роки». Задум підписати європейську конституцію провалився, але дух слів Жіскара далі витав в атмосфері. Тож кілька років по тому, в 2011-му, міністри закордонних справ країн-членів Унії, які зібралися у Брюсселі, щоб засудити масові вбивства християн в Іраку та Єгипті, виявилися нездатними вписати слово «християни» у свою резолюцію. Поза релігійними міркуваннями, хтось може подумати, що «алергія» на вживання певних слів, які — подобається нам це чи ні — мають багато спільного (або й усе) з нашою сутністю та самобутністю, є лише іспанською рисою, яка є продуктом довжелезної тіні франкізму. Однак у Європі — внаслідок загрози джихадистів — починають підноситися численні голоси, заскочені табу такого характеру.
Професор Франсіско Х. Контрерас в одній зі своїх праць зазначає, що найчастіше Європі докоряють тим, що вона страждає від передозування історії. Пригнічена своїм минулим, травмована безчинствами, які діялися на її території протягом першої половини ХХ ст., Європа не хоче тарапатів. Оскільки дві світові війни були результатом ошалілого націоналізму, вона зробила вибір на користь того, щоб розчинитися в не-самобутності, в невизначеності, аби перетворитися на клуб мирних торгівців і перед лицем загрози завжди віддавати перевагу тактиці «умиротворення» Чемберлена перед прозірливою стратегією Черчилля. Іншими словами, а саме словами Реймона Арона, Європа вирішила позбутися своїх вихідних пунктів і «відступитися від історії». На це вказують, наприклад, усі філософські моди, які здобули успіх, починаючи з 50-х років. І деконструктивізм, і постмодернізм чи мультикультуралізм, здається, сповідують ідею про те, що все є відносним, ніщо не є добрим чи поганим і нема різниці, віриш ти у щось одне чи в його протилежність… Проблема в тому, що — як також зазначив Арон — «в той час, коли Європа хоче відступитися від історії, інші, чия кількість обчислюється сотнями мільйонів, хочуть увійти в неї».
І вони вже тут. Знову біля воріт Відня, як у 1663 р., лишень цього разу їм не довелося вдиратися в них, тому що більшість вже всередині. Троянський кінь, набитий воїнами, що були виховані в нашій культурі, здобули освіту в наших школах та університетах, але які — аж ніяк не обстоюючи наш невизначений релятивізм — зробилися екстремістами. Чи означає це, що ми мусимо чинити так, як вони, займати ворожу, войовничу, расистську, жорстку позицію? Очевидно, що ні, але також не варто впадати в те, що французький філософ Паскаль Брюкнер називає «тиранією покаяння», у безконечну західну самокритику, яка, попри те що заснована на очевидних істинах, нічого не вирішує. Ми — суцільна трагедія, ми взаємно знищували себе у двох великих війнах, наша історія — це історія колоніалізму, рабства, комунізму і фашизму, mea culpa, mea máxima culpa… І ще менше, ніж в самобичування, варто впадати в амнезію, забувати про те, ким ми є, якими є наші корені і наша самобутність, які зробили нас епіцентром цивілізації, якою її знають. Тому мені сподобалася промова Кемерона. Без награності, шовінізму, без показного оптимізму, але також без зречення від того, ким ми є. Серед багато чого іншого — християнами. Тобто данниками (є ми віруючими чи ні) настанов Ісуса з Назарету або — що одне і те саме — одного з найбільш революційних, принципово нових та заснованих на праві справедливості послань, які дала історія, як це нехотячи визнав навіть Пабло Іґлесіас. Тож, думаю, немає нічого погано в тому, щоб згадати ці корені. Не через релігійні чи бодай етичні мотиви, а тому що той, хто забуває, звідки він прийшов, навряд чи знає, куди він йде.
Carmen Posadas
Esa palabra tabú
ABC, 13.01.2016
Зреферувала Галина Грабовська
20.01.2016