На Волини.

Із записок офіцира.

Містячи сї записки, мусимо при нагодї висказати наш жаль, що наші люди (війскові й урядники), що перебувають на Волини і Холмщинї, так рідко подають свої замітки для преси, — а навіть звичайні нотатки нераз можуть бути дуже інтересні для читаючого загалу. — Ред.

Перше закордонне село, яке довело ся менї побачити, була Волиця (за Підкаменем). Село загосподарене, богате — тільки людий не видати. Аж десь в ямі жовнїри знайшли старця з дванайцятилїтним хлопцем, — батька і сина. Старий застрашений, мало можна дізнати ся. Зате хлопець сміливий, розумний, оповідає богато. Перше, що вражає — се чудова, чиста українська мова; нема нї слїду московщини або польщини. Хлопець розказує, що від довшого часу "начальство" заповідало, що "Ґерманцї" всїх будуть вішати і дораджувало добровільно уступати з села. Але люди знають Галичину, звичайно на границї, і не дуже тому вірити. Аж прийшли козаки і вигнали всїх нагаями. Питаю про инші справи, — хлопець оповідає, що школу держав священик, скликав молодих, вчив співу.

В другій сторонї села зайшов я в богате обістє, — показна хата, чотири стодоли, шпихлїр, розкішний сад. В глибинї саду несподїванка: виходить нїби пустельник, старий дїдуган, з бородою, в руцї шапка; кланяєть ся переді мною і хрестить ся до самої землї в старосвітський спосіб. Ледви дав себе переконати, що я теж чоловік і відхрещувати ся від мене не треба; але шапки не хотїв наложити на голову. Потверджує, що село вийшло недобровільно; цїлу його родину вигнали, — його самого козаки лишили, бо "дармоїдів" їм не треба. Жалувався, що господарство змарнуєть ся без опіки; жалував ся, що наші забрали корови і свинї і нічого не платили...

Горінка велика і мала — нужденні села, в ярі, — знати брак всякої культури, навіть печі дивно примітивні і болотниста дорога. Людий вигнали несподївано, — в хатах застаємо горшки в печах, в стодолї збіже на тоцї. Зайшов я на парохію; таксамо будинки запущені нема й цвітника перед хатою; дім деревляний, білений, дїрава підлога. Переглядаю убогу біблїотеку, — самі церковні виданя. Беру в руки шематизм духовенства, зложений инакше як у нас, при кождій парохії є опис села, етноґрафічні записи. Читаю приповідку: "Бакаляр і палямар — то їдна рідня", — оттаке! Дальше є "Почаївський листок" в комплєтї, парохіяльні книги. Нарештї знаходжу ілюстроване поученє, як забезпечити ся перед численним потомством...

Митниця (за Бродами) село гарне, чисте, з садами, цвітниками. Людий богато. В перемаршу говорю з ковалем і його жінкою. Люди меткі, розумні. Село лишило ся, бо знають Галичину — "там люди такі самі, як ми", нема чого бояти ся. Говорив, що в школї вчать "русскою" мовою, але вивчити її трудно; лїпше булоб, якби вчили по "хохлацьки".

Піски, людий богато. Мужик, у якого я був, бідний, брудний, зве себе "хахлом", але щоби менї зробити приємність, закидає по польськи. Се єдиний раз, що я на селї стрінув ся з польщиною. Нарікає, що землї мало, нема з чого жити. Нарікає на царя, що такий ненаситний, так богато мав землї, а ще почав війну. З села начальство забрало церковні дзвони, — бісурмани!

Берестечко, містечко величини Жовкви або Рави руської; в переходї бачу став, спалений млин, дім при домі, повалені хати, повно Жидів. Чую українську мову від міщан і мужиків. Церква стара, друга в будові. Околиця багниста; нїби левада, травою поросла, а поступиш ся, стрягнеш, як в безодню. Розумію, що Хмельницький міг знайти ся тут у безвихіднім положенню.

Пермль, село в части спалене; людий досить. Обістя дивно будовані: стодоли не при хатах, але окремо далеко за хатами стоять рядом, одна коло другої. Жінки гарно вбирають ся, дїти липнуть до вояків, — жовнїри Нїмцї беруть їх на колїна, сердечний настрій. Селяни дають все добровільно, гроший не хочуть; привикли, що війску треба все давати, "що для цїсаря, не жалуємо".

Гумниска, половина людий лишила ся. Село зрабоване Москалями. На кватирі в селянській хатї говорю з господинею і не можу наслухати ся, така гарна, мила мова. Всї жалують ся на "старосту", — брав великі хабарі, нищив село. Школи нема. Люди і начальство — се протиставленє чую з усїх уст.

Липа вся спалена, без людий.

Михайлівка містечко, спалене на половину; люди наші, богато Жидів.

Берестечко руське, село, спалене, мало людий.

Малево, положенє чудове над Стиром; пів села пусто, з десять хат спалених. Доми будовані на новий лад, з трома кімнатами й окремою кухнею. Церква деревляна з зеленим верхом. Школа простора, — є біблїотека, переважно шкільні підручники.

Всюди чую гарну українську мову. Селяни не втїкали: знали, що наше війско не таке жорстоке; як жовнїри що беруть, платять більше як Москалї. Коби лишив ся "ваш австрійський порядок", бо з російським начальством годї видержати.

(Конець буде)

[Дїло, 13.01.1916]

(Конець).

Перекалє — без людий, Княгинин — кількоро, оба села заможнїйші.

Бокуйма, пів села спаленого, мало людий; гарне положенє, чудовий замок якогось російського ґенерала. Говорю з нїмецькою родиною: зросійщені, не хочуть говорити по нїмецьки. Земля ґенерала, люди бідні, заробітки малі (40 коп. лїтом); почала ся еміґрація до Америки. Пригноблений нарід.

Береги, Добратин спалені на половину, Майниця спалена, Пельча — мало людий.

Обірки зацїлїли, хоч хати знищені війском; мало людий. Познайомив ся з чеською родиною, евакуованою з иншого села. Люди інтелїґентні, патріоти Чехи; на запит пояснюють, що не є Українцями, хоч з Українцями симпатизують. Сягаю по книжки: чеський молитовник ґотицькими буквами. Дальше — Очеркъ исторіи украинскаго народа Мих. Грушевського! Звідки ся книжка? Панни інформують, що купили від народного учителя — назвища не хочуть виявити. Переказують зміст, з захопленєм оповідають про Хмельницького, козацькі повстаня. Прошу, щоби менї продали сю книжку; не хочуть за нїяку цїну. Дивно менї...

Білогородка, частина спалена, богато людий. Побіч села чеська кольонїя, — чистота порядок. Школа є. Священик, кажуть, лише про себе дбає, бере, не хоче хоронити, як не заплатять добре. Селяни управляють хміль, заможні. В сїм селї вперше почув я, що люди звуть себе Українцями. На кватирі старий господар і дївчата, — розпитую, чи грамотні; так, мають "Почаївський Листок", книжок нема. Показую дївчатам число "Народного Слова" зі Львова. Велике вражінє, — починають читати, з початку затинають ся, але дуже скоро вчитують ся в газету: "дивіть, як написано!" Здивуванє і радість, — особливо подобали ся народні піснї з Холмщини. І старий слухав з вдоволенєм. Просили ще о часописи, я дав всї числа, що мав, перечитували все. Се оден з найгарнїйших моїх епізодів.

Плашева, маюче село, частина спалена, мало людий, несвідомі.

Гаї — частина спалена, Комнатка, велике село, пусте, Комарівка не знищена, трохи людий.

Новий Почаїв, славний монастир. Церкви видно далеко з лїса, чудовий вид, — щось нагадує св. Юра у Львові. При вїздї до містечка розчарованє: болото, бруд, домики як будки, найбільше Жидів, наших мало. За брамою монастиря знов корисне вражінє, з лїва доми з садом і цвітниками, на право сходи ведуть до каплицї. Каплиця реставрувала ся, стоять руштованя. Гарні дубові двері зі старинною колодкою; з північної сторони брама вкрита мозаїкою, старі візантийські типи. Дальше дім, де була друкарня і школа. Сама церква барокова, богатий іконостас, — славну ікону Богородиці вивезено. Говорив я з монахами, — лишило ся в монастирі з чотирьох сот лише вісїм, і з тих є на місци тільки двох. Оден старик 70-лїтний з бородою, обдертий і занедбаний, підперезаний мотузом; сам рубав дрова, щоби "загріти старі кости". Говорив по російськи; признав ся, що родом є з Волинї, але по "хохлацьки" говорити забув; говорить лише деколи з селянами по нашому, — але се заборонено. Другий чорний, Москаль родом, непривітний, відносить ся до нас якби з відразою. — З плятформи перед церквою далекий вид, аж на Підкамінь в Галичинї. (З сього місця мабуть Шевченко малював свій вид Підкаміня).

Загальні вражіня. Волинь земля богата і загосподарена. В тих околицях майже всюди чорнозем; є великі лїси і левади. Села заможні, навіть гарнїйші як в Галичинї. Богато пасїк, поширена годівля хмелю. Нарід відносить ся прихильно, — куди прихильнїйше як в російській Польщі; нераз селяни відкопували яйця, мід і ин. з землї та давали нашому війску — зовсїм добровільно.

Поле для працї дуже гарне; на першім місци потреба української школи; неодно зробилаб читальня, дуже бажані часописи.

[Дїло, 14.01.1916]