Вовкулаки.

Переклав з нїмецкого і доповнив д-р Ц.

З відки взялась у Русинів, ба і у инших народів арійского походженя віра в вовкулаків, т. є. в якісь страхи, котрі проживають мов-то в лїсах, а прикметами своїми нагадують по трохи духів, по трохи звірів, а по трохи людей,— на се не легко відповісти. Ми припускаємо таке: підставою сих казочних оповідань про вовкулаків єсть таки дїйстна правда, що чоловік, коли попаде ся з яких причин межи дикі звіри і єсть змушений межи ними проживати, тратить зовсїм прикмети людскі, дичіє, зміняє цїлковито спосіб житя і стаєсь сам звірем.

Може би хто тому не дав віри, як би такі вісти відносились лиш до найдавнїйших часів, але ми их маємо так много з віків новійших, ба і з нинїшних часів, а суть они так стверджені, що годї не повірити в таку дивну прояву. Колись, як наш нарід проживав ще вік дитинячій, коли людей було мало, a лїсів і диких звірят много, мусїли і такі приклади здичілости людей трафлятись густїйше і частїйше, нїж нинї, а по лїсах подибувалось безперечно між стадами вовків чимало і диких людей чи вовкулаків.

В р. 1725 зловлено такого вовкулака коло Гановеру. Був то хлопець в віцї около 15 лїт. Виглядав він зовсїм як чоловік, але характером своїм стояв на степени дикого звіра: як звір ходив він не на самих ногах але на всїх чотирох, отже опирав ся в ходї на ногах і руках; живив ся травою і мохом а спав на деревах. Коли єго зловлено, не хотїв в жаден спосіб брати на себе одежи анї кластись до постелї, а коли надягнули на него яку одежу на силу, стягав єї з себе, дер в найбільшій лютости і клав ся до сну в самім кутику кімнати. Улюбленим єго їдлом були зела, особливо листє з капусти і инша огородовина, до варених страв показував нечувану відразу. О бесїдї людскій не мав навіть понятя, часом видавав з себе голоси, подібні до рику або витя звірів. Ростом сягав до 5 стіп і 3 цалїв, тїло мав дуже жилаве і кріпке а до женщин мав відразу аж до самої смерти, котра єго постигла в віцї 72—73 лїт. В старости став ся трохи ласкавійшим і лагіднїйшим, але понятя якого-небудь о вірі не могли в него нїяк впоїти. Називали єго Петром.

В иншім місци зловлено в подібнім станї дику, 12—13-лїтну дївчину. Мала она незвичайну відразу до мущин, а була так дикого темпераменту, що не помагала на то жадна контроля. Любила теплу кров і висисала єї з живих звірят. Раз виловлено єї, як кинулась, мов видра, в глубину озера, витягнула з відтам рибу і зїла єї на березї таки живу. З часом навчила ся трохи говорити і подала деякі виясненя дотично свого житя в лїсах, але як перед смертію прийшли на ню тяжкі болї і терпіня, появили ся знов дикіст і слїди давнїйшого житя звірячого.

Зловлений дикій хлопець в лїсах коло Cannes у Франції був хвилями навіть божевільним а одному лїкареви, котрий був узяв єго під свою опіку, ледво удало ся по великих трудах навчити єго виговорити кілька слів.

Пpo найцїкавійші випадки здичілости чоловіка довосять з Индії Анґлійцї; особливо цїкаві суть ті, що их оповіщує Слєман, анґлійскій резидент при дворі люкнівскім (Lucknow, в области Ґанґесу).

Повіт Сільтанур, положений під Гімаляями в королївстві авдскім (Oude) над рікою Ґоґрою (або Кавріялі) єсть пребогатий в величезні, підтропові лїси, котрими перетягають несчисленні стада вовків. Забобон тамошного народу не дозваляє убити вовка, а єсть в краю навіть такій пересуд, що село, де полилась хоть-би одна капля вовчої крови, буде доконечно засуджене на загладу. Коли запитаєш ся: чому так? відповідять, що тому, бо вовки люблять дуже їсти мясо дїтей. З тих сторін маємо слїдуючу, урядово стверджену вість:

Оден анґлійскій жовнїр, переїзджаючи верхом недалеко села Шандура (коло Сільтапура), спостеріг, як з сусїдного лїса вийшла вовчиця з молодими вовченятами і з одним хлопцем до пійла на беріг Ґодри. Хлопець лїз, як і вовки, на четвірни. Жовнїр зачудував ся, присїв і підождав, поки вовча родина не буде вертати в гущавину. Коли стадо вертало, заїхав він на поперед дороги, змагаючись доконечно зловити хлопця. Однак той приблизив ся до старої вовчицї і утїкав, що стало сил. Дорога була дуже нерівна, вела то в гору, то стрімко в долину, так що о зловленю не було й бесїди, але все-ж достеріг жовнїр, в котру нору повлазили вовки, а за ними й хлопець. Анґлієць увідомив о тім старшину, тая скликала з села Гіндусів, розкопали печеру, випустили вовків на волю, а хлопця ймили, хоть боронив ся завзято. Ще по дорозї, хоть сильно звязаний, пручав ся, хотячи розірвати шнури і втечи, але надармо. Спроваджений до села, не хотїв видавати з себе нїякого голосу, а коли якій старшій чоловік приближав ся до него, він гаркотїв, як пес, ставав неспокійним і старав ся боком висмикнутись та втечи. Коли приступала до него дитина, гудїв грізно, а відтак кидав ся на ню, щоби єї вкусити. Вареної або печеної страви не терпів, коли-ж подали єму сире мясо, кидав єго під руки на землю, придержував руками і рвав по кусникови та зїдав захланно, подібно як пес, коли єму кинути кусник мяса. Підчас їди не міг коло себе знести жадного чоловіка, але псам позваляв приступити і шарпати мясо.

В неволи прожив він під опікою капітана Ніколєта всего 3 роки і умер в серпни року 1850 в Сільгатурі. Не відчував він жадної обиди, хиба, сли єго хто безнастанно дразнив. Їв усе, що єму подавали, найрадше сире мясо, a навіть неварені кости, котрі торощив в зубах лїпше як пес. Дивно, що пожирав часом також малі камінчики і землю. Пажерливим був над міру, одного разу зїв нараз пів баранця і випив повний збанок молока, одним душком, не відкладаючи збанка від уст. Одежі не хотїв брати, навіть коли було холодно, флянелю і ковдри, котрі єму дали, щоби хоронив ся від холоду, подер в кусники, а потом зїв ті кусники разом з хлїбом. Був він дуже нехарний і неввічливий, через всї три роки не засміяв ся анї разу. Від людей усував ся, любив бути межи псами або шакалами. Заприязнив ся був дуже з одним великвм псом, але коли того за-для якоїсь причини застрілено, не показав за ним найменшого жалю.

(Конець буде.)

[Дѣло, 10.01.1891]

(Конец.)

Другій подібний випадок став ся в селї Хопрі, віддаленім на яких 20 миль від Сільтапуру. Вовчиця пірвала була там з-під боку матери трилїтного хлопця і зникла з ним в поблизькій гущавинї. По сїмох лїтах натрафили на него в лїсї два жовнїри, принесли зовсїм здичілого в село і віддали матери. Однак всї змаганя матери, щоби єго привернути назад людскій суспільности, звелись на нїщо, і она мусїла передати єго в опіку і на удержанє одному публичному доброчинному закладови. Через день перебував в селї, на ніч викрадав ся часто до лїса і там ночував. Живив ся сирим мясом, їв заяцї, птахи, і пив радо помиї. Води не пив в иншій спосіб, лише так, як пьє худоба, також не ходив по людски, лиш рачкував, через що єму ствердла була шкіра на ліктях і на колїнах, як би ріг. Тїло єго заносило чимсь дуже прикрим, чути було єго вовком. В роцї 1850 щез він з-під боку матери на дорозї з Сільтапури до Люкнова, зник в однім лїсї і вже нїхто більше єго не видїв.

Анґлійцї доносять ще о трех вовкулаках, зловлених в послїдних лїтах, і описують их в подібний спосіб, як ми тут подали, длятого оминаємо их, а наведемо лише цїкавий випадок з одним хлопцем з племени Гіндусів, котрий також з чоловіка став ся вовкулаком. Міг він мати яких 12 лїт, як єго зловили Анґлійцї і відобрали від вовків. Привязаний шнурами до сїдла, пручав ся і боронив ся зубами, покусав сильно жовнїра, котрий єго віз до села, але вкінци таки поконаний пійшов підь надзір раяга з Бонде. Той передав єго під сторожу слузї одного касмерского купця. І сей вовкулак умів ходити просто, але волїв завсїгди рачкувати. Сторож додав собі з ним труду, натирав що дня єго ноги оливою і масував их, та довів вкінци до того, що дичок покинув рачкувати і ходив уже просто. Чути було єго лисом; той запах не дав ся нїколи усунути, хоть цїле тїло єго натирали що дня пахучим олїєм з индійскої гірчицї і хоть не давали єму їсти мяса, а лише риж, хлїб і струкові овочі. Спав він звичайно під деревом манґовим, привязаний сильно до постелї сторожа, котрий розбив собі під тим самим деревом шатро.

Одної ночи постеріг сторож з великим страхом, як до постелї спячого дикуна підсунули ся два вовки і єго обнюхували. Хлопець збудив ся, піднїс ся на постели, поклав руки на голови своїх гостей, а ті лизали єго лице. Вовки, граючись, скакали коло постелї, а він метав на них солому і листє. Сторож думав, що тепер буде вже єго вихованкови конець, але переконав ся зараз, що се була лиш играшка. Приглядав ся якійсь час спокійно тій забаві, а потім сполошив вовків. Вовки повтїкали, але небавом вернули і знов бавили ся з хлопцем. Слїдуючої ночи прийшло их уже було трех, а по кількох ночах підтягнули аж чотири такі товариші до дикого хлопця. Загалом відвидїли єго пять разів і сторож увик був сам до тих гостей так, що вже их не бояв ся.

Сторож, коли мав більше занятя, привязував звичайно свого вихованка шнуром до свого рамени і водив з собою, а з часом давав єму носити всїлякі пакунки, навіть досить тяжкі. Кождим разом як обладовані ишли по-при яку гущавину, хотїв дикун користати з нагоди, скидав тягар і рвав ся утїкати. Але-ж за кождим разом виміровано єму кару кіями, аж поки не вилїчив ся з того налогу і став ся послушним. Найтяжше приходило призвичаїти єго до ношеня одежі, а хоть з часом по трохи до неї навик, то не носив єї довго, бо де станув, чи під стїною, чи під деревом, чи під одвірком або стовпом, там зараз чіхав ся і роздирав єї в шматки. В кілька місяцїв після того, як сторож прибув до Люкнова, вислав єго купець за справами дальше. Він лишив дикуна в Люкнові. Той скористав з сего, утїк і більше вже нїхто єго не видїв.

И в Америцї ловлено досить часто вовкулаків, навіть і в послїдних десятках лїт, але, на жаль, не заняв ся там жаден учений тим цїкавим зявищем природи. Их оглядано, заспокоювано цїкавість, а відтак випускано знов на волю і они щезали в лїсах. Для науки не зроблено нїчого, не слїджено тих вовкулаків і не роблено з ними жадних проб.

В Угорщинї зловлено також такого вовкулака, а то з початком нашого віку в болотах ганзаґских (коло озера найзідлерского), однак нам не лучилось читати, в якім він був станї і що опісля з ним стало ся.

Дивне диво, що вовки зїдають не кожду дитину, котру захоплять межи себе, але з деяких виплекують вовкулаків. Друге диво, що Готентот, Бушмен і австральскій мурин, хоть жиють в станї крайної дикости, дають ся приєднати для культури, бодай на стілько, о кілько их умственні сили на се позваляють, але вовкулак страчений вже для людскости. Тамтой був все і буде чоловіком, хоть диким, — сей став ся вже звірем, — всї мости межи ним а людьми зірвані. Сама природа на щастє постаралась, щоби вовкулаки на поодиноких осібняках вигибали, бо згасила в них всякі пристрасти і инстинкти, конечні до піддержаня роду.

[Дѣло, 12.01.1891]