Відміна (1905)

(Присьвята Василеви Загаєвичеви).

 

І.

 

Від порога до стола мокра, болотна стежка, бо на дворі слота. Світ поменшав, стало тїсно неначе в горшку. Від сего нудьга бабі на печи, шо в таку пору завсїди кашляє; нудьга Йванисї варити, бо курить ся; нудьга Йванови сидїти за ткацким варстатом, бо не видко.

 

Аж нараз відчинили ся з лоскотом двері, а до хати вбіг босий, заболочений по колїна хлопчище Микитка, наймолодший Іванів брат. Гримнув за собою дверьми аж вікна задзвонили. Нудьга зараз утекла, а всї троє в хатї попіднимали голови.

 

— „То що, хата валить ся?“ — запитала баба з печі.

 

— „Ігі! на твою голову! Тебе пошибло?“ — сказала Йваниха до Микитки — „чому Бога не похвалиш, як уходиш до хати?“ —

 

— „Бо не маю часу.“ —

 

— „А чому не йдеш поцїлувати бабу в руку“.

 

— „Бо я не до баби: я прийшов до Йвана“.

 

— „Ти до мене в гостї?“ — обізвав ся Іван ізза варстату — „зараз я тебе прийму за гостя, шо понесеш сїдало в жменях тай три дни не сядеш“.

 

— „Я таки того прийшов. Возьми, Йванку, пужално або лїпше истик та збий мене так, аж аби кров просякла крізь сорочку!“—

 

— „Ти сказив ся?“ —

 

— „Бо менї треба знаків“. —

 

— „Яких знаків?“ —

 

— „Синцїв! Мене сегодня бив Цїпенюк, а я хочу єго до суду завдати. Біда, шо нема знаків та не буде єму нїчо, а я єго мушу до арешту всадити“. —

 

— „У тобі, мой, дїтько сидить“. —

 

— „Ходи, Йва’, та спариш мене в порядку“. —

 

— „Може би ти причепив ся сухої гиляки не мене“. —

 

Баба на печи розлютила ся:

 

— „Уступи ся менї з хати, напасте жидівска! Ти би такого порядного ґазду до арешту давав? Ти запортку недоношений! — Господоньку милосерний! Який тепер поганий нарід настає на світї. Геть! ти антихристе! бо як возьму яке лихо тай перевалю тебе!“ —

 

— „Коби сте годни, то я би ще вам подякував красненько. Але ви лиш за дурно хлїб збавляєте тай не можете сконати“. —

 

Микитка навмисне дражнив бабу, аби єго побили. Баба аж посинїла зо злости:

 

— „Та се чортеня напастує мене в моїй питомій хатї. Іване! а ти мовчиш? А хомни-ж єго раз, нехай уступить ся!“ —

 

Микитка підхопив:

 

— „Хомни, Йванку, хомни! але скілька раз пужалном або истиком. Я тобі спущу свою пайку по батьковій смерти“. —

 

— „Іди-ж ти мерзо! Ти й так зогниєш у креміналї та лишиш мені пайку“. —

 

— „Але так мене борше вхопить, як вилїзеш менї сегодня на здоровлє.“ —

 

— „Іване!“ — воркотїла баба. — „А ти з глузду зсунув ся? Но міркуйте люде добрі, ся нужда напала мене в хатї, а він із ним у розмову зайшов“. —

 

— „Та бо ви, нене, цитьте! Він вам лиш на то догонить, аби єго побити“. —

 

Баба замовкла.

 

— „Ходи, Йванку, та вибєш мене“ — достоював Микитка. — „Я вхоплю ся в сїнях жорен, а ти з заду парь, що влїзе ся. Бо як не схочеш, то, бігме, пожалуєш: я тебе підпалю“.

 

— „А ти підсвинку, що гавкаєш?! Матїр твою за лабу!“ —

 

Розлютивсь Іван, а Йваниха й собі вмішала ся:

 

— „Ти гадаєш, шо такому джусови тяжко? Таже він не має Бога в серци“.

 

Микитцї заискрились очи:

 

— „Тай тото збіжє би вам погоріло, що сте в лїтї накрали в батька. Не бій ся, я видїв“. —

 

— „Йой!“ — крикнули в один голос Іван і Йваниха. Іван вилазив ізза варстату червоний із люта.

 

— „Бігме, таки бий!“ — крикнула Йваниха.

 

— „Ти мене злодїєм робиш?! — говорив Іван і розсотував нитки з ноги, бо з пересердя запутав ся. — „Пожди, пожди, зараз я з тобою розправлю ся!“

 

— „Я тобі ще щось, Іванку, скажу, аби-сь дібрав більшої злости. Знаєш, де твої нашильники, шо в лїтї пропали? То я їх украв та порізав на ременцї тай зробив шори на нашого пса“. —

 

— „А ти шибенику якийсь!“ — Усї троє не тямили ся зі злости на Микитку.

 

— Ходи, небоже, зараз я тобі справлю парню!“ — сказав Іван, ухопив Микитку за обшивку й таки винїс до сїней.

 

(Конець буде).

 

(Конець.)

 

2.

 

Жінки лютили ся в хатї.

 

— „О! Нехай же бє, нехай же добре випарить коли сам лис ізловив ся в пастку!“ — говорила баба.

 

— „А се смітє злодїями нас поробило. Та він мусїв і батькови таке наговорити. А бодай же єго скрутило! Тай таку шкоду заподїяв. Боже! Боже! Що я за тими нашильниками не наплакала ся, що ми обоє з Іваном не нагризли ся: таже нашильники коштували півтретя лева!“ —

 

У сїнях счинив ся лоскіт.

 

— „То що? Він єго так гупає?“ — запитала ся баба. — „А йди-ж, подиви ся“. —

 

Іваниха виглянула до сїней:

 

— „А як же! То Йван єго так періщить.“ А він як камінь: держить ся жорен, закусив зуби тай анї скривить ся. Ще каже: — Бий у одно місце, аби лїпше синець виступив“. —

 

Трохи згодї говорить баба: — „Кажи, най уже перестане; бо ще заголомшить єго до біди. Але відай уже не бє, бо втихло“. —

 

Іваниха знов виглянула до сїней:

 

— „Скинув сорочку тай каже Йванови дивити ся чи є великі синцї. Заставляє далї бити, бо хоче аби кров просякла“.

 

Знов лоскіт у сїнях.

 

— „Кажи, най перестане“ — говорить баба — „бо ще яка напасть буде: готова біда сконати. То лиш завзяток у нїм такий, а сили нема: таж єму лиш на чотирнацятий рік“.

 

Не треба було казати, бо Йван як раз увійшов із Микиткою до хати. Микитка блїдий як стїна, трясе ся на цїлім тїлї, губи тремтять як живі, а сльози течуть по лици.

 

— „А смакує?“ — каже Йван. — „Се за мої нашильники“.

 

— „Ото з тебе ґазда! Змучив ся; не годен уже далї бити“. —

 

— „Тобі, чорте, ще мало? — каже Йваниха. — „Ади, як єсь заплакав ся. Так за рідним батьком не будеш плакати“.

 

— „Ти гадаєш, шо я плачу? То сльози самі капають, бодай їх шлях трафив“ — говорив Микитка, ловив жменею очи так як ніс і пирскав сльозами на землю. — „Я вас мушу висякати дітьчі очища“.

 

— „Чо’ стоїш? Чому не йдеш?“ — обізвала ся баба з печі.

 

— „Чикаю, чи буде печи, бо як нї, то най іще бє. — Ех! запекло. Ой! пражить як вогнем. А тепер Цїпенюку посидиш собі! Порядно жарить. Се мене пожене до міста як батогом. Землї не буду доступати, так хутко побіжу! Як цуґовий кінь“.

 

Микитка побіг до дверей, а з порога ще сказав:

 

— „А ти, Йванку, не кажи нїкому, шо то ти мене так ізбив, бо підеш сам до арешту за то, шо посїк мене на капусту“. —

 

Як уже Микитка пішов, то Йван заговорив:

 

— „Я не вірив у нїякі забобони, але тепер вірю, шо він — відміна. Се дїтько підміняв свою дитину. Він так доїв дома кождому, шо батько хотїв уже єго вбити. Але відтак гріхував ся тай таки бояв ся креміналу. Купив коня такого, шо копає й кусає тай підкував на всї чотири ноги. Думка була така, шо Микитка товче собою поміж конї та кінь моргне єго підковою по чолї та зробить єму амінь. Гадаєте, шо лучило на него? Де там! Кінь копнув батька, копнув неню, копнув мене, а ся відміна лазила коневи попід живіт, тягала за хвіст, а кінь єго й не рушив“.

 

Баба зажурила ся.

 

— „Я казала, шо з сего буде якась напасть, бо він або на дорозї де заклякне або всадить тебе до арешту“.

 

Але як кожде взяло ся за свою роботу, то журба щезла, а натомісь причепила ся наново до всїх троїх слотяна нудьга.

 

Микитка-ж був уже далеко за селом. Жваво скакав по болотї, а брудна вода голосно свирщала і пирскала високо з під єго босих ніг. Про біль спини не дбав, бо тїшив ся думкою, шо судовий лїкарь огляне синцї й через те буде Цїпенюк покараний. Цїлий світ робив Микитцї на перекір: дома єго зневажали й били, на селї єго били, від нїкого не чув привітного слова, хіба тільки сварку; тим то й рад був Микита, що й він віддячить тому світови тим же добром.

 

 

 

["Свобода", 1905, №9—10 (24.02—3.03)]

 

24.02.1905