«Основна роль будь-якого уряду — дотримуватись правил на тривалу перспективу, які дозволяють, аби підприємці запроваджували щось нове, зі стійкою валютою, чіткими принципами конкуренції, правом на роботу, яке не гальмує контрактацію, передбачуваними в тривалій перспективі податками і процентними ставками, сумісними з інвестиціями»
Хибні ідеї важко викоренити, і тому іспанські вибори, як і вибори в Португалії чи Польщі, які відбулися останніми місяцями, дуже часто тлумачать як поразку політики, яку називають політикою «затягування пасків». Йдеться про термін, який не має жодного значення, створений ідеологічними службами марксизму, які втратили свою спроможність перемагати на виборах, але й досі здатні впливати на уми, маніпулювати громадською думкою і пускати в обіг фальшиві гроші, які витісняють правдиві. Цей термін «жорстка економія» дібрали дуже вміло, оскільки він діє в усіх європейських мовах. Сам по собі він не означає нічого, але передає неявний сиґнал: про те, що політичні керівники у змові з капіталістами, космополітичними банками і міжнародними організаціями нав'язують найбіднішим і найслабшим обмеження купівельної спроможності за допомогою додаткових податків і зниження зарплат задля отримання прибутків, які збагачують олігархію.
Насправді жорстка економія — це популістське гасло, яке перекладає на просту мову стару марксистську тезу про експлуатацію пролетаріату капіталістами. Фактично рухи, які відкидають «жорстку економію», — це старі марксистські партії, які перехрестилися в «Подемос», наприклад, чи — у випадку Польщі — в популістські, антиліберальні, антикапіталістичні й антиєвропейські партії.
Припускаючи, що ця так звана політика «жорсткої економії» справді існує, задаймося питанням, для чого уряди приписували би своїм народам таке цинічне проносне. Чи означало б це, що демократія — як пише Карл Маркс — є маскарадом і що обрані уряди є прислужниками темних сил капіталізму? Ця теорія, хай яка абсурдна, є знадливою; будь-яка теорія змови приваблює дуже багато людей. Міф про жорстку економію також тішиться успіхом у Європі (але не в Сполучених Штатах, Німеччині, Великій Британії, Швейцарії) — попросту через незнання економіки на півдні Європи.
Конверґентні впливи марксизму і католицизму, зокрема в Іспанії, Португалії, Франції та Італії, марґіналізували розуміння і леґітимність економічної науки і науки про ринкову економіку. Насправді жоден уряд, ніде, не нав'язує жодної жорсткої економії, і те, що марксисти та їхні жертви, якими вони маніпулюють, означують цим терміном, є лише раціональним господарюванням, яке дозволяє, щоб ціни і зарплати узгоджувалися з ринковими правилами — і коли цей ринок є прилавком з фруктами й овочами на місцевій площі, і коли він є світовим ринком. З іншого боку ми побачимо, що ця політика, оскільки є раціональною, приводить до загалом позитивних результатів, позаяк виявляється, що держави з меншими боргами (яких звинувачують у практикуванні жорсткої економії) збігаються з тими, які мають найбільше економічне процвітання і найвищий рівень зайнятості населення. Держави, які ще донедавна відмовлялися від жорсткої економії, як-от Греція, Франція чи Італія, переживають рецесію і збільшення безробіття.
Та чи обходить ця дійсність ворогів жорсткої економії? Декотрі з них, які заперечують, що є марксистами, перепродують свій ідеологічний товар на тандиті вживаних речей з невиразно науковою позначкою кейнсіанства або — ще краще — неокейнсіанства, наче їхня риба є щойно зловленою. Кейнсіанство є теорією, яка датується 1930-ми роками і яка має ту велику перевагу, що ніколи не була доведеною або є недоказовою. Кейнсіанство, якщо його звести до мінімально викладу, виходить з припущення, що держава через посилення бюджетного дефіциту збільшує купівельну спроможність суспільства і це спонукає споживачів споживати, а підприємців через це вкладати капітали. Коли цю чарівну теорію випробували вперше — починаючи з 1974 р., — відбулося масове підвищення цін, тому що ані споживачі, ані виробники не дали себе обдурити цими грошовими викрутнями. Коли американський уряд Барака Обами після 2008 р. спробував витягнути Сполучені Штати із застою за допомогою того самого методу, це також нічого не дало через недовіру економічних гравців. Як контратакували деякі кейнсіанці, як-от Круґман чи Стіґліц? Кажучи, що оскільки дефіцит не був достатньо масовим, він не дав очікуваних результатів. Це абсурдна відповідь і тому недоказова.
Економіка не є цирком ілюзій, який слухається фокусників; лише реальні інновації змушують її рухатися. Так званій жорсткій економії не можна протистояти іншою реальною політикою, яка була б антиекономією; єдиним двигуном розвитку є наукові інновації, перетворені на споживчі товари і послуги за прийнятною ціною, тобто те, що французький економіст Жан-Батіст Сей написав ще 1804 р. в першому опублікованому курсі економіки і що підтвердив австрієць Йозеф Шумпетер 1940 р. на відомій лекції в Гарварді, коли означив зростання як «процес креативного руйнування», в якому — оскільки нове витісняє старе — економіка розвивається, зарплати ростуть і створюються робочі місця.
Отже, основна роль будь-якого уряду (це зрозумів навіть Франсуа Олланд, хоча досі цього не застосовує) — дотримуватись правил на тривалу перспективу, які дозволяють, аби підприємці запроваджували щось нове, зі стійкою валютою, чіткими принципами конкуренції, правом на роботу, яке не гальмує контрактацію, передбачуваними в тривалій перспективі податками і процентними ставками, сумісними з інвестиціями. Також цим урядам належить пояснювати простими термінами, що вони роблять і чому це роблять, що суперечить чарівному мисленню кейнсіано-марксиста. Завдання не легке, тому що принцип реальності є менш привабливим, ніж романтична література: Дон Кіхот видається привабливим, але рацію має Санчо Панса.
Guy Sorman
Don Quijote contra la austeridad
ABC, 28.12.2015
Зреферувала Галина Грабовська
31.12.2015