Їхав я в околиці Бартви реквірувати дерево до будови моста. Дорога випала менї біля коршми, з якої почув я нашу пісню. Злїз з коня та входжу до середини. Була недїля. За столом сидїло до 20 обозників (треняків), обдертих і більше подібних до жебраків, ніж до вояків. Пють хлопцї та співають, неодин заплаче, обійме другого й той другий також у сльози. Й так мішала ся пісня зі сльозами та нужденним пивом... Я присїв ся до них, бо 8 місяцїв не чув нї рідного слова, нї піснї — та дальше співаємо. Не був то Шевченківський нї Лисенківський концерт у Львові, але се можу сказати, що було в нїм більше щирости й чуття... Се-ж був час, де ми 8 місяцїв не мали вістки з краю, а "брат Славянин" здобув Перемишль, казив ся в Галичинї та став під Краковом.
Тяжкий був се час!
Один з хлопців каже до мене: "Йой, пане поручнику, вернемо ми в Галичину?" Я сам не мав великої надїї, та що мав сказати хлопцям?
Самому стиснуло ся серце, але сказав: "Вернемо, хлопцї! Може неодин не найде родини, неодне згоріло село, але вернемо, щоб дальше бути в своїй хатї".
В такім настрою співали ми дальше.
"Гей, хлопцї, — каже капраль (зпід Жовкви) заспіваймо пану поручникови пісню, котру ми зложили".
І я слухав тих слів, простих, а таких глибоких своєю простотою й лїризмом, затямив і подаю до відома:
"Як я, братя, раз сконаю,
Понесїть мя там, де знаю,
Понесїть мя в Галичину,
Де-м родив ся, най там згину.
І мя красно поховайте
І ще красше заспівайте
І просїть там трошку глини,
Як для мене жовнярини.
Ви мя красно поховали
І до дому повертали.
Аж приходить моя мила,
Дивись, дивить на могилу.
І вона си погадає:
"Хто ту бідний спочиває?"
"Анї плити, анї рути,
Певно мусить жовнярь бути!
І помалу, помаленьку
Піде слеза по личеньку.
Уломила яворини,
Як для мене жовнярини.
У могилї добре бути,
"Нїц" не видно, "нїц" не чути;
Нї пташини, нї дївчати
У могилї не видати.
Подаю ту пісеньку нашому читаючому громадянству, як зразок тих терпінь і туги, що переживало наше парубоцтво в вояцькій службі.
Від Редакції.
Не тільки документом настрою українських вояків являєть ся наведена пісенька, але й головно інтересна вона як скорочена перерібка думки Осипа Федьковича, котру для порівнання тут подаємо:
Як я, братя, раз сконаю,
Занесїт мня, де я знаю,
Тай просїт там трошки глини,
Як для мене сиротини.
Ви мня, братя, закопали
Тай до дому повертали.
Аж приходит моя мила,
Дивит, дивит: то могила.
А она сe подумає:
Хто ту бідний спочиває? —
Aнї плити, анї рути, —
Тутки мусить жовнярь бути.
І помалу, помаленьку
Піде слеза по личеньку:
Уломила яворини,
Як для мене сиротини.
Явір виріс, зеленїє,
Сонце світит, сонце гріє;
Люди ходя зїлє рвати,
Миленької не видати.
Аж прилетить соловіє;
Місяць світить, місяць мріє, —
А оно си заковало, —
Так она лиш, так бувало.
У могилї добре бути;
Нич не видко, нич не чути,
Нї пташини, нї дївчати, —
От як жовнярь сиротяти.
[Вістник Союза визволення України]
26.12.1915