Жовнїрський поет.

Їхав я в околиці Бартви реквірувати дерево до будови моста. Дорога випала менї біля коршми, з якої почув я нашу пісню. Злїз з коня та входжу до середини. Була недїля. За столом сидїло до 20 обозників (треняків), обдертих і більше подібних до жебраків, ніж до вояків. Пють хлопцї та співають, неодин заплаче, обійме другого й той другий також у сльози. Й так мішала ся пісня зі сльозами та нужденним пивом... Я присїв ся до них, бо 8 місяцїв не чув нї рідного слова, нї піснї — та дальше співаємо. Не був то Шевченківський нї Лисенківський концерт у Львові, але се можу сказати, що було в нїм більше щирости й чуття... Се-ж був час, де ми 8 місяцїв не мали вістки з краю, а "брат Славянин" здобув Перемишль, казив ся в Галичинї та став під Краковом.

 

Тяжкий був се час!

 

Один з хлопців каже до мене: "Йой, пане поручнику, вернемо ми в Галичину?" Я сам не мав великої надїї, та що мав сказати хлопцям?

 

Самому стиснуло ся серце, але сказав: "Вернемо, хлопцї! Може неодин не найде родини, неодне згоріло село, але вернемо, щоб дальше бути в своїй хатї".

 

В такім настрою співали ми дальше.

 

"Гей, хлопцї, — каже капраль (зпід Жовкви) заспіваймо пану поручникови пісню, котру ми зложили".

 

І я слухав тих слів, простих, а таких глибоких своєю простотою й лїризмом, затямив і подаю до відома:

 

"Як я, братя, раз сконаю,

Понесїть мя там, де знаю,

Понесїть мя в Галичину,

Де-м родив ся, най там згину.

 

І мя красно поховайте

І ще красше заспівайте

І просїть там трошку глини,

Як для мене жовнярини.

 

Ви мя красно поховали

І до дому повертали.

Аж приходить моя мила,

Дивись, дивить на могилу.

 

І вона си погадає:

"Хто ту бідний спочиває?"

"Анї плити, анї рути,

Певно мусить жовнярь бути!

 

І помалу, помаленьку

Піде слеза по личеньку.

Уломила яворини,

Як для мене жовнярини.

 

У могилї добре бути,

"Нїц" не видно, "нїц" не чути;

Нї пташини, нї дївчати

У могилї не видати.

 

Подаю ту пісеньку нашому читаючому громадянству, як зразок тих терпінь і туги, що переживало наше парубоцтво в вояцькій службі.

 

Від Редакції.

 

Не тільки документом настрою українських вояків являєть ся наведена пісенька, але й головно інтересна вона як скорочена перерібка думки Осипа Федьковича, котру для порівнання тут подаємо:

 

Як я, братя, раз сконаю,

Занесїт мня, де я знаю,

Тай просїт там трошки глини,

Як для мене сиротини.

 

Ви мня, братя, закопали

Тай до дому повертали.

Аж приходит моя мила,

Дивит, дивит: то могила.

 

А она сe подумає:

Хто ту бідний спочиває? —

Aнї плити, анї рути, —

Тутки мусить жовнярь бути.

 

І помалу, помаленьку

Піде слеза по личеньку:

Уломила яворини,

Як для мене сиротини.

 

Явір виріс, зеленїє,

Сонце світит, сонце гріє;

Люди ходя зїлє рвати,

Миленької не видати.

 

Аж прилетить соловіє;

Місяць світить, місяць мріє, —

А оно си заковало, —

Так она лиш, так бувало.

 

У могилї добре бути;

Нич не видко, нич не чути,

Нї пташини, нї дївчати, —

От як жовнярь сиротяти.

 

[Вістник Союза визволення України]

26.12.1915