Свого часу чеський журнал «RozRazil», готуючи спеціальне число, присвячене сміттю та відходам, запропонував мені поставити десять запитань улюбленому польському поетові. Я вирішив, що для такої теми не знайти мені мудрішого й дотепнішого відповідача за Богдана Задуру. Саме про нього котрийсь зі спільних приятелів одного разу сказав, що «Богдан і без трави справляє враження накуреного». Я це враження поділяю і надзвичайно ціную цей особливий дар.
У своїх запитаннях про сміття я цікавився доволі різними аспектами. Скажімо, чи сміття поетичне. Чи можна відшукати якусь наскрізну метафору, пов’язану з відходами, рештками, звалищами. Або – чи сміття наділене пам’яттю. І як відносно протилежного вектора – сміття як будівельного матеріалу для майбутнього. Ну хоча б для майбутніх віршів (не знаю, чи Богдан дешифрував у цьому запитанні віддалену присутність Анни Ахматової – з його відповіді не випливає ні ствердного, ні негативного висновку).
Крім того, я запитував, чи не варто було б розглядати сміття як таку собі підказку (не знаю тільки від кого) нам, людській цивілізації, що ми – лише перехід, якась дуже недосконала буттєва ланка, головним завданням якої є загорнути земну кулю в поліетилен, після чого самознищитись. Я також запитував про Берлін, про його штучну Чортову гору (Teufelsberg), висипану з уламків зруйнованого у Другій війні міста, як про дуже амбівалентну комбінацію історичного, соціально-культурного, екологічного, політичного і геополітичного сенсів. А ще мене цікавило, чи цікавлять Богдана «відходи творчості» (недописане, недоспалене, закреслене, всілякого штибу демоверсії та B-sides) його улюблених авторів. І чи є серед них принаймні один такий, чиї «відходи» здаються Богданові сильнішими за його ж офіційно визнані завершеними твори. Також я хотів почути, чи завжди культурний треш перемагає. Чи він уже переміг остаточно, наслідком чого стає майже неможливим відрізняти його, треш, від не-трешу?
У своїх відповідях, переважно, як я й очікував, асиметричних, мій адресат іноді потрапляв усередину мене самого. Як наприклад: «Дивлюся на книжки у своїй бібліотеці, і з певної точки зору моя бібліотека нагадує мені склад макулатури, що її роками не вивозили на переробку. Не знати з якого часу книжки запанували над усім помешканням, переповнили – часом потрійними рядами – призначені для них полиці, й тепер купчаться стрімкими стосами на підлозі та меблях, загрожуючи тим, що зваляться на чиюсь голову. Вони просто витісняють мене з помешкання. Принаймні половина з них є сміттям, якщо йдеться про вміст. Я знаю, що до більшості з них ніколи й не зазирну; якщо й візьму якусь із них до рук, то лише для того, щоб витерти пил або відшукати іншу, справді потрібну. А проте я не викидаю їх, з кожною пов’язана якась моя історія, не кажучи про надії, що з кожною з таких книжок пов’язував їхній автор. Ти був у мене в Пулавах кілька років тому – тепер усе виглядає ще гірше. До підвалу я б Тебе вже не завів, бо до нього вже неможливо зайти – так усе загачено».
У цих розпачливих звіряннях та описах я впізнаю себе самого та власне житло, а виходячи з того, що Богданові Задурі на 15 років більше, ніж мені, головне в мене ще попереду.
Але це лиш мимовільна заувага, бо куди важливіше те, що Богдан відповів на моє десяте й останнє запитання, яке звучало так: «На мій погляд, кожне сміттєзвалище не може не нести на собі певної суми локальних (національних) ознак. Яким Ти бачиш рідне польське сміттєзвалище? А загалом центрально-східноєвропейське? Воно ще відмінне від ЄУ-сміттєзвалища чи вже уніфіковане з ним?».
Відповідаючи на це запитання, мій улюблений польський поет виявив несподівану схильність до статистичних даних, тобто, як кажуть у таких випадках, заговорив мовою цифр: «Почну не з метафори, про яку Тобі йдеться, а з конкретного комунального сміття. Статистичний поляк протягом року продукує 315 його кілограмів, менше за нього [у Східній Європі – Ю. А.] тільки статистичний естонець – 258 кг. Середній показник по ЄУ – 503 кг на душу населення. Рекордсменами є данці – 708 кг. Польські сміттєзвалища належать до найжвавіше заповнюваних – на них опиняється 71% усіх відходів. «Кращими» від нас у цьому сенсі є греки (82%), латвійці (88%), мальтійці (92%), болгари (94%) і румуни (99%). У Німеччині, Голландії та Швеції на сміттєзвалищах опиняється заледве 1%, у Швейцарії всі 100% сміттєвих відходів ідуть на переробку».
Тут я ловлю себе на думці, що не можу відповісти Богданові взаємністю й надати відповідні цифри щодо своєї країни. Можна, звісно, лише здогадуватися, що не всі 100% сміття в Україні опиняються на звалищах. Добру третину з нього ви побачите обабіч доріг, на берегах річок, озер, у парках, ярах та лісосмугах.
Не кажучи про сміття в головах дорогих співгромадян, які – ще трохи – й виконають на своїй, Богом даній землі завдання зі самознищення.
18.12.2015