Ой, перепрошую. Львів – місто літератури?
Що ви не кажете? Востаннє воно було таким ще до війни, коли тут видавалося десятки літературних журналів. Коли кожна газета мала свою літературну сторінку. Так само, як зараз її мають геть усі провідні газети Європи і Америки.
А тоді кожна, навіть політична газета, публікувала на своїх сторінках поезії. Поезії, Карл! І не конче політичні.
Щоденні «Діло» і «Новий Час» друкували оповідання й повісті. Тижневики й подавно.
Що маємо зараз? Один примітивний, нікому не потрібний «Дзвін». І жодної літературної сторінки.
А яка плеяда письменників скрашувала місто у 1900-тих – 1930-тих роках!
І видавництв було куди більше, ніж зараз.
І каварні були, де могли письменники сидіти годинами за горнятком кави, обклавшись часописами з усього світу. Зараз – жодної!
І якщо наші батьки міста так щиро тішаться цією відзнакою, то, може, б маґістрат профінансував модерний літературний часопис? Але дав би його редагувати не літературним невдахам, яких ніхто давно не читає. А комусь діяльному, присутньому в літературному процесі. Бодай один-єдиний часопис на все МІСТО ЛІТЕРАТУРИ. Один!!!
А ще наші депутати могли б провідати наукові бібліотеки і подивитися, як виглядають оті старі львівські часописи. Може б, тоді зрозуміли, що можна усе відновити, навіть збомбардований оперний театр, але старий часопис, який розсипається, уже ніхто не відновить.
А їх ніхто не оцифровує. За винятком кількох ентузіастів, до яких належу і я, грішний.
Не відновляться і вицвілі рукописи. Гори, джомолунгми рукописів у рукописних фондах, як літературних, так і фольклорних! Неоціненні скарби, які руйнує час. Усе це лежить і припадає порохами в МІСТІ ЛІТЕРАТУРИ.
Нікому наші мертві не потрібні.
Не потрібні вони й міській раді МІСТА ЛІТЕРАТУРИ. Та й обласній не потрібні. Якщо подивитися, які саме книжкові проекти вони підтримують, то проймає смуток. Бо я не вважаю, що живим письменникам потрібна державна підтримка. Усе, що талановите, буде видане й так.
А за мертвих нема кому заступитися.
Але для нас, рагулів, головне – пам'ятники! Кам'яні чи бронзові бовдури, які не мають жодної мистецької вартості. І що більше, то краще. І понти. Бо понти – це наше все.
І ось уже – щойно людина померла – а робота кипить! Мізки пріють! Калькуляція в дії! Як відзначити! Як увічнити! Як на цьому ще й заробити!
І майбутня меморіальна таблиця на будинку, де жив покійник, це тільки скромна квіточка. Така собі кульбабка. А що поруч із будинком знаходиться й будинок Львівської обласної організації Національної спілки письменників України, то як же ще й не вгаратати пам'ятника навпроти брами? Очевидно, просто на теренах парку імені Франка. Вирубавши кілька дерев.
Але й цього замало. Оскільки покійний носився з ідеєю створення Літературного музею у Львові, то ще не знайшли для нього приміщення, а вже є назва: імені пана покійника! І дарма, що в тому понтовому музеї не буде нічого цінного, окрім прижиттєвих видань книжок, кількох крісел і столів, кільканадцяти авторучок, квитанцій за сплачений газ і хатніх пантофель. І дарма, що в наших кнайпах більше відвідувачів, аніж у наших музеях. Головне – понти.
Та і цього все ще замало. Цього всього жалюгідно мало для увічнення титана. Бо треба ж іще присвоїти ім'я покійника одній із аудиторій факультету міжнародних відносин ЛНУ. Адже покійник був послом. І дарма, що кар'єра посла урвалася на високій ноті через великий скандал, ба навіть – самогубство працівниці посольства. Це нічого не значить.
А вулиця? Як же без вулиці імені генія? І вулиця буде. А як подумати – то чому б і не площа? А посеред площі пам'ятник незгірш Міцкевичу з літаючими музами. І перехідним лавровим вінком.
Одне слово, пішло-поїхало… Добре, що є впливові сини. Уміють організувати забаву за наші кошти.
А тим часом у Львові було чимало значніших письменників, але вони не мали таких діяльних синів. Де їхні меморіальні таблиці, іменні аудиторії? Невже бодай перед ними синам не соромно.
У Львові жили й були поховані одні з найвидатніших українських поетів – Ігор Римарук та Григорій Чубай. Це, може, комусь і не сподобається, але уся творча спадщина нашого дорогого покійника не вартує їхнього одного-єдиного вірша.
Чубай помер понад тридцять років тому, але його поезія живе, пульсує і вражає. Хто читатиме вірші про Золотий Вересень, про чергове «йду до Леніна» і клятих бандерівців не те, що за тридцять років, а бодай зараз? Чи ті, хто так палко кинувся увічнювати скромного поета (і батька нескромних синів), забіг бодай до книгарні й поцікавився, як продаються його книжки? Чи сам купив цю непроминальну спадщину, яку б не видало жодне видавництво, якби сини не профінансували?
Видати твори Чубая і Римарука будь-яке видавництво матиме за честь. І видають та перевидають. Адже це саме те, про що мріє кожен письменник. Не про пам'ятники й меморіальні дошки, не про вулиці й провулки, не про аудиторії і понти він мріє. Письменник хоче бути за життя ситим, а по смерті вічним.
Чи дійде це колись до наших чиновників?
Тому я порадив би синам для увічнення пам'яті батька не вдаватися до авантюр, а, скажімо, відкрити у Львові книгарню його імені. Книгарня і буде найкращим пам'ятником. Скромно і без понтів.
Хоча… Понти – це наше все.
І таким є наше справжнє МІСТО ЛІТЕРАТУРИ.
14.12.2015