Кому потрібен Лір?

В дзеркалі Шекспіра

Шекспірівські персонажі – позачасові, позагеографічні, позанаціональні – універсальні «дверцята» до лабіринту людської природи. Кожна з них може «відкритися» просто в твою долю: заходь і грай самого себе. Серед них найуніверсальніша – історія Ліра. Бо це історія старіння, яка «світить» всім, хто доживе. Історія переходу від статусу похилого віку до статусу немічного, безпорадного у своїй безправності старушка, який наразі у Шекспіра став жертвою невдячних дітей. У більш узагальненому варіанті – просто жертвою світу, що вийшов з під контролю твоїх планів, сподівань та амбіцій. Результат: зруйнована доля, зруйнована родина, зруйнована домівка, зруйнована країна... Хто може від цього заріктися?

Яких тільки психологічних, емоційних чи формальних «ключів» не підбирали до Ліра режисери, щоби вкотре актуалізувати велику трагедію, в якій так спокусливо багато можна розповісти через минуле про сучасне чи майбутнє. Адже в Лірі, підмічав ще Олександр Блок у 1920-му, «найпростішою і всім зрозумілою мовою говориться про найпотаємніше, про те, про що й говорити страшно, про те, що доступно, по суті, лише зрілим людям, які дуже багато пережили. Все в цій трагедії темне й похмуре, або ж, як говорить Кент: «Не може бути тут радості, все гірке і печальне»… Вона (трагедія – ред.) очищує нас саме цією гіркотою. Гіркота ошляхетнює, гіркота пробуджує в нас нове знання життя… Нехай глядач побачить ясно все нещадне, жорстоке, сухе, гірке і вульгарне, що є в трагедії, що є і в житті». Шекспір у цьому місті ставить крапку, вважаючи, що його місія – створити мессидж людству «Вчися стражданням!» – завершена.

Проект соціальної опери «У пошуках короля Ліра: Верді» ставить тут двокрапку. Львівським героям і глядачам запропоновано інший, відкритий, фінал: не застигати в закритих просторах, не впадати в розпач через втрати, а іти далі, іти до життя. З огляду на те, що більшість учасників проекту є представниками груп, які з тих чи інших причин опинились у повній чи частковій ізоляції: це мешканці геріатричного пансіонату («команда Лір»), підопічні Центру інтегральної опіки для жінок у кризових ситуаціях (команда «Верді»), переселенці зі Сходу та АР Крим (команда «Король»), такий переписаний Шекспір однозначно більш конструктивний, ніж констатація «коротше кажучи, всі вмерли».

Побоювання тих, хто очікував аматорського рівня вистави через таку кількість аматорів на сцені, не справдилися. Зважаючи на специфіку виконавців, які не в стані були б виголошувати довгі монологи, автори проекту Міхал Знанєцкий і Зоф’я Дов’ят обмежились лаконічною режисурою. Професійним співакам Ліру (польський баритон Єжи Артиш) і його донькам (студентки оперної студії консерваторії Соломія Городецька, Орися Гуга та Надія Дубченко) залишили «вокал», «голос шекспірівського тексту» віддали блазню, що є одночасно і Ліром, і коментатором, і голосом за кадром (актор Львівського драматичного театру імені Лесі Українки Юрій Сулик), а всіх інших персонажів сконцентрували там, де вони могли задіяти свій власний досвід – в епізодах «Бурі» і «Війни».

Присутність на сцені людей з реального життя, з не менш розпачливим емоційним вантажем, ніж у шекспірівських героїв, надало всьому дійству додаткової вартості: такої рідкісної для вітчизняних театральних проектів невимушеної щемливої щирості. Бо між залом і сценою не було цього разу традиційного для театру умовного бар’єру: штучність\реальність. Не тільки тому, що герої бігають по залу, в «Зерносховищі» вони теж бігають, але це «не включає». Тут «включає» атмосфера довіри до того, що відбувається на сцені, на яку працює біографія кожного учасника. Біографія, яку «читаєш» не через слова, а в усіх цих більше чи менше скутих жестах, невпевнених рухах, затинаннях в коротких розповідях/спогадах, які кожен складав сам відповідно до свого драматичного досвіду, у тому зволіканні віддати мікрофон наступному, хоча ще стільки хочуть (бо мають нарешті можливість) сказати про свою біль, втрату, війну.

Дорога до сцени

Можливість опинитись на професійній театральній сцені ці «нетеатральні» люди отримали завдяки проекту Laboratorium  JUTROPERA, який з Вроцлава до Львова запросила колишній керівник управління культури ЛМР Ірина Магдиш. Laboratorium Jutropera  був створений Міхалом Знанєцьким в рамках програми Європейська Столиця Культури Вроцлав 2016. Одним з напрямків роботи проекту є залучення до театральних постановок спільно з «зірками» опери та театру соціальних груп з маргінесу суспільства: в’язнів, сиріт, психічно хворих, людей похилого віку, які перебувають під опікою держави у хоспісах та геріатричних пансіонатах. В рамках чотирирічної підготовки до ЄСК-2016 у Вроцлаві щороку стартувало по проекту, який включав іншу групу «виключених». Почали, власне, в 2013-му з Ліра.

Як розповіла Ірина Магдиш: «Рік тому ми побачили цю виставу у Вроцлаві і не було ні секунди сумнівів, що вона має бути також у Львові. Можливість реалізувати цей масштабний і коштовний міжнародний проект з’явилась в рамках співпраці Львова і Вроцлава в проекті ЄСК 2016. Далі вже пішла суто менеджерська робота, до якої підключилися партнери: геріатричний пансіонат, Кризовий центр для жінок, переселенці, Університет третього віку. Рік з кожною окремою соціальною групою працювали наші методисти і тренери (працівники міських соціальних служб та студенти кафедри соціальної педагогіки УКУ), які спершу пройшли відповідний вишкіл в Польщі. Складностей було багато, наприклад, розговорити, «відкрити» цих бабців і дідусів з пансіонату. Бо спершу вони просто не могли собі уявити, що можуть взяти участь в правдивій оперній виставі. Дуже важко було їм повернути цю віру в себе, що вони можуть, що це не страшно… У нас спершу була ще ідея залучити воїнів АТО, але це не вдалося, дуже психологічно складна група і вона потребує окремої роботи. Але натомість ми маємо серед учасників групу переселенців. Дуже радо з нами на співпрацю пішов студентський оркестр Львівської консерваторії, три солістки – це також з консерваторії. Тільки головну роль – Ліра – виконує професор Єжі Артиш з Вроцлава, тому що у Львові виконавця в такому солідному віці, вісімдесят п’ять, (це було принципово), з потрібним голосом ми не знайшли, на жаль».

«Заняття відбувались раз-два в місяць, – розповідає про свій досвід роботи з мешканцями геріатричного пансіонату працівниця Львівського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Уляна Малофій. – Спочатку ми розповідали про п’єсу, тобто, переказували сюжет. Найважче було зацікавити виставою. Хтось казав: «А, нічого з того не вийде, а, ми старі, де ми вже до сцени...» Оці всі сцени, які потім увійшли до вистави, сцена бурі, сцена, де вони розповідають про свою історію війни – все ми з ними проробляли на заняттях. Їм треба було все запам’ятати, бо ж це старші люди. Але великим плюсом було те, що вони цього захотіли. Їм набридло сидіти в чотирьох стінах, і вони раділи кожному заняттю. В більшості з них минуле десь трошки вже було пов’язане зі сценою. Хтось був керівником будинку культури, є жінки, які співали в самодіяльності. Оцю пісню, яку три жінки з пансіонату співають на сцені, написала теж мешканка пансіонату. Хоча сама вона відмовилась брати участь, але пісню написала. Вони нам кожного заняття співали три-чотири пісні. Ціле б заняття співали, але ми домовились: спочатку ми працюємо, а потім ви співаєте. Для мене це був дуже цікавий досвід».

З групою переселенців працювала Анастасія Сімака з Центру «Джерело»: «Ми почали працювати пізніше за інших, дуже довго збиралася група. Переважно, це люди молодого і середнього віку. З ними найважче було побороти перший бар’єр. Бо це люди, які виросли на інших стереотипах і моделях поведінки, певних упередженнях щодо Львова, України. Хоча вони приїхали саме до Львова, а не до Кривого Рогу, наприклад, але, тим не менше, настороженість в них була. Ця вистава стала для них особистим переживанням, вони її пропустили через себе. Бо ті монологи, які вони говорять у виставі – це їх досвід, вони нічого не придумували, вони просто мали згадати якісь відповідні моменти «війни» і «бурі» зі свого життя. На початку говорили неохоче, бо люди неохоче згадують те страшне, що з ними сталося. Ми багато про це говорили, і вони відкрилися, і це була довіра. Я була дуже вражена, коли один з переселенців почав розповідати, як вони виїжджали. «Тут раптом з одного боку вибухає сарай. Так гарно, соняхи полетіли!...» А у мене просто волосся дибки. Дуже добре, що нав’язався цей контакт, що вдалося побороти бар’єри, в тому числі і перед сценою. Бо на початку всі були дуже невпевнені: «ой, а як це буде, а що ми будемо робити, а якщо в нас не вийде?» А потім, коли вже включилися, з ними було дуже добре працювати. Вони легко йшли на сценічні провокації, імпровізували, створили собі образи, характери… А тепер питаються: і що, все? В п’ятницю кінець? А давайте щось далі зробимо! А давайте збережемо свою групу! А де б ми могли потім виступати?»

І що, дійсно все?

Питання, яке так часто звучало в продовж минулого тижня навколо проекту «В пошуках короля Ліра: Верді» – рік роботи, дві вистави, і що далі? – коментує Ірина Магдиш: «Ця вистава для України – прецедент. Впродовж року змінилося життя великої групи людей – всіх, хто задіяний в цьому проекті, і артистів, і менеджерів. Особливо це було важливо для наших старших виконавців. Вони ж просто починають жити на сцені і сприймати все, як свою особисту історію. Зрештою, кожен з них є трошки Ліром. Безпосередня участь у виставі – це зовсім інше, ніж їх з пансіонату привезли на виставу, порозважали, а потім вони повертаються в реальність. А тут вони отримали можливість повноцінного життя, третього дихання. Вони, коли вертаються з цих репетицій, вони ж і далі цим живуть. Їм є що обговорювати, у них є що планувати. Бо це насправді страшно, коли в тебе немає планів на перспективу. Це також надзвичайний досвід для всіх, хто працював на проект, хто координував роботу, займався з учасниками, працював в театрі над світлом, костюмами, декораціями, для молодих музикантів і виконавців… Це насправді неймовірний досвід. Не вірилося, що це відбудеться – щоби оркестр, солісти, ті п’ятдесят людей на сцені зіграло. Зіграло. Відбулося. Але тепер треба думати на кілька кроків вперед. Що далі? Ми маємо абсолютно готових до творчості людей, ми маємо навчених методистів-тренерів, які вже рік працювали, які вже мають в руках оці інструменти соціальних театральних практик. Тепер головне, щоби це не згубилося. Я би дуже не хотіла, щоби учасники проекту втратили те, чого навчилися: не боятися, відкриватися, довіряти; і те, що вони є разом».

PS. Вік 11 мільйонів українців - 65 років і більше. Тобто, чверть країни.

Команда проекту «В пошуках короля Ліра: Верді» - Фундація «Jutropera» (Польща), Львівський драматичний театр імені Лесі Українки, Львівська національна музична академія імені Миколи Лисенка, Львівський геріатричний пансіонат, Львівський центр інтегральної опіки для жінок у кризових ситуаціях, ГО «Народна допомога», ГО «Кримський дім у Львові», Університет третього віку у Львові, Інститут екуменічних студій Українського католицького університету, Львівський міський центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, управління культури Львівської міської ради.