Я не збираюсь повторювати те, що ви вже читали або чули. Я не збираюсь говорити, що те, що сталося в Парижі в п'ятницю увечері, є безпрецедентним жахіттям, тому що це не так. Я не збираюся казати, що світ підтримує Францію, тому що це пустопорожня фраза. Я також не збираюся аплодувати обіцянці президента Олланда «безжально» помститися, тому що я їй не вірю. Натомість я збираюся сказати вам, що саме так гинуть цивілізації.
Ось як Едвард Ґіббон описує розграбування Риму ґотами в серпні 410 р. н.е.: «В час дикої розгнузданості, коли розпалилися всі пристрасті і були зняті всі обмеження… відбулася жорстока різанина римлян; … вулиці міста заповнилися мертвими тілами… Коли варварів роздратував опір, їхня безладна масакра поширилася на слабких, невинних, безпорадних…»
Хіба ці слова не описують те, що ми бачили в Парижі у п'ятницю вночі? Справді, Ґіббонова «Історія занепаду та загибелі Римської імперії», опублікована в шести томах між 1776 і 1788 рр., зображує скін Риму як повільне згасання протягом 1 400 років історії. Названі ним причини: від розладів особистості окремих імператорів до могутності преторіанської ґвардії і появи держави Сасанідів. Занепад непомітно перетворився на падіння, а монотеїзм зіграв роль грибка, який доклався до розкладу імперії.
Багато років новіші історики «пізньої античності» зазвичай погоджувалися з Ґіббоном щодо поступового характеру цього процесу. Деякі науковці навіть казали, що занепад є анахронічним терміном, як і слово «варвар». Вони наполягали, що Римська імперія не пережила занепад і падіння, а непомітно об'єдналася з германськими племенами, утворивши мультикультурну імперську ідилію, яка заслуговує на привабливішу характеристику, ніж «темні віки». Утім нещодавно нове покоління істориків заявило про можливість того, що процес занепаду римлян насправді був радше швидким — і кривавим, — аніж плавним.
На думку Брайана Ворда-Перкінса, те, що трапилося, було «насильницьким захопленням… з боку варварських загарбників». В «Падінні Риму» (2005) він пише, що наприкінці свого існування Західна Римська імперії «побачила такі жахіття і розвал, яких я, щиро кажучи, сподіваюсь ніколи не пережити; це зруйнувало складну цивілізацію, відкинувши мешканців Заходу до рівня життя, який був типовим для доісторичних часів».
За п'ять десятиліть населення Риму зменшилося на три чверті. Археологічні свідчення кінця V ст. — гірші житла, примітивніша кераміка, менша кількість монет, дрібніша худоба — показують, що благотворний вплив Риму швидко послабився у решті західної Європи. Як зазначив Ворд-Перкінс, «кінець цивілізації» відбувся в межах життя одного покоління.
«Падіння Римської імперії» Пітера Гізера наголошує на згубних наслідках не лише масової міґрації, а й організованого насильства: спочатку переміщення на захід гунів з Центральної Азії, а потім вторгнення германців на римську територію. На його думку, вестґотів, які оселилися в Аквітанії, і вандалів, які підкорили Карфаген, в Римську імперію привабило її багатство, і вони змогли заволодіти ним за допомогою здобутої від самих римлян зброї і набутих від них умінь.
«Для відчайдухів, — пише Гізер, — Римська імперія, хоча й була загрозою для їхнього існування, становила також безпрецедентну нагоду добитися успіху… Тільки-но гуни проштовхнули велику кількість [груп чужинців] через кордон, як Римська держава стала сама собі найгіршим ворогом. Її військова могутність та економічна розвиненість прискорили процес, оскільки потоки прибульців стали коґерентними силами, здатними витворити власні королівства з її політичного тіла».
Дуже подібні процеси руйнують нині Європейську Унію, попри те що мало хто з нас готовий це визнати. Як і Римська імперія на початку V ст., Європа дозволила своїм укріпленням впасти. В міру того, як зростало її багатство, зменшувалася її військова відвага, а також її віра у власні сили. Вона стала хиріти — зі своїми комерційними центрами і спортивними стадіонами. Водночас вона відчинила свої двері чужинцям, які жадають її багатства, не зрікаючись своє прабатьківської віри.
Віддаленим землетрусом, який стряс цю струхлявілу споруду, стала громадянська війна в Сирії, яка була каталізатором і безпосередньою причиною Völkerwanderung [великого переселення народів] 2015 року. Як і раніше, вони прийшли з усіх імперських загумінків — Північної Африки, Леванту, Південної Азії, — та цього разу їх прийшли мільйони, а не десятки тисяч.
Ясна річ, більшість з них прибули у сподіванні на краще життя. Економічні умови в їхніх країнах поліпшилися якраз настільки, що вони дістали змогу виїхати, а політичні погіршилися настільки, що вони ризикнули це зробити. Але вони не можуть рухатися на північ і на захід, не приносячи з собою політичної тривоги. Як зауважив Ґіббон, переконані монотеїсти становлять велику загрозу для світської імперії.
Немає сумніву, що переважна більшість мусульман в Європі не є войовничими. Але такою самою правдою є те, що більшість з них визнають погляди, які нелегко узгодити з принципами нашої ліберальної демократії, разом з нашими сучасними ідеями про рівність статей і терпимість не лише до релігійного розмаїття, а й до майже всіх сексуальних схильностей. Саме тому для войовничої меншості є дуже легко взяти свою зброю і підготувати напад на цивілізацію в лоні цих відверто миролюбних громад.
Я досить багато знаю про V століття, щоб мати змогу цитувати римлян, які кожен новий акт варварства описували як безпрецедентний, навіть якщо раніше він відбувався неодноразово; або які лицемірно закликали до єдності, навіть тоді коли триматися разом означало загинути разом; чи тих, які кидали порожні погрози про безжальну помсту, навіть тоді коли це була лишень мелодраматична поза.
Я знаю, що провина за ту халепу, в якій опинилася Європа у ХХІ ст., лежить на ній самій. Безперечно, ніде більше у світі не виділялося більше ресурсів на вивчення історії, як в сучасній Європі. Коли понад тридцять років тому я приїхав до Оксфорда, то не сумнівався, що в першому семестрі вивчатиму Ґіббона. Та ні. Ми вивчали купу дурниць про те, що націоналізм — це щось погане, національні держави — ще гірше, а імперії — найгірше з усього.
«Перед падінням своєї імперії, — пише Ворд-Перкінс, — римляни були так само впевнені, як ми зараз, що їхній світ завжди залишатиметься практично незмінним. Вони помилилися. Ми би вчинили мудро, якби не повторили їхнього самовдоволення».
Бідний Париж. Він став жертвою самовдоволення.
Ніл Ферґюсон, професор історії в Гарвардському університеті, старший науковий співробітник Гуверівського інституту, автор книжки «Кіссинджер, 1923–1968. Ідеаліст»
Niall Ferguson
Like the Roman empire, Europe has let its defences crumble
The Sunday Times, 16.11.2015
Зреферувала Галина Грабовська