Військовий капелан о. Андрій Зелінський: «Сьогодні з армією потрібно спілкуватися»
Львівська презентація книжки «Соняхи. Духовність на час війни» відбулася при переповненому залі книгарні «Є» 27 жовтня. Написав її військовий капелан о. Андрій Зелінський, який майже 10 років присвятив спілкуванню з курсантами та офіцерами Збройних сил України і вже майже два роки постійно провадить своє служіння в зоні АТО, перебуваючи пліч-о-пліч із тими, про кого пише. А видало «Видавництво Старого Лева». На презентацію книжки прийшло багато військовиків зі своїми родинами.
Ось що розповів про неї сам автор:
«Дуже чітко пригадую момент, коли я собі усвідомив на рівні вербалізації, що щось треба робити. Але що робити? Власне, тоді вже розпочалася активна фаза бойових дій… Орієнтовно це кінець травня – червень минулого року. На той час була певна кількість священнослужителів, військових капеланів (як вони себе називали), які здійснювали короткотривалі виїзди у зону бойових дій. Тоді йшлося про території довкола Слов'янська. То були візити з гуманітарною допомогою, з матеріальним забезпеченням і словом Божим, щоб підтримати на дусі. Але я відразу подумав, що гаслом військового капелана або, власне, життєвим кредо військового капелана є: бути поруч. Це «бути поруч» вербалізувалося мені у Києві, і точно пам'ятаю той момент, коли я собі подумав: «Що я тут роблю, у Києві?! Якщо мої хлопці там, то я теж там маю бути». І це було дуже незрозуміло для мене. Я, зазвичай, порівнюю цей свій крок зі стрибком з парашутом. Коли ти вистрибуєш, раптом зникають усі координати, до яких ти звик. Це середовище для тебе незрозуміле. Я, капелан впродовж тривалого періоду, добре розумів психологію військових, але ніколи не був на війні. Війна була для мене чимось зовсім незрозумілим, незбагненним. Я тільки знав, що маю там бути, і дуже чітко усвідомлював, чому: бо там були мої хлопці. І я знав, що Господь якось покерує. І Він почав писати в моєму житті Свою історію через конкретне моє рішення бути там, де я вважав, що я маю бути. Так розпочалася ця історія.
… Весь період війни має свої певні етапи. Ситуація, яка була наприкінці травня – на початку червня минулого року, і ситуація, яка є сьогодні, – це дуже різні ситуації, і різні люди на передовій. Взагалі, люди, не знайомі з військовою справою, бачать людину у військовому однострої, не задумуючись, чи це мобілізований, чи той, хто закінчив військову кафедру, чи це офіцер, який пройшов відповідний вишкіл і служить багато років. А це дуже різні типи військових. Ті, які пішли добровольцями; ті, які були мобілізовані; ті, які перебувають на строковій службі у різних місцях, але відчувають себе причетними до того, що діється на фронті; ті, які з обов'язку перебувають у зоні бойових дій, бо вони офіцери Збройних сил… Різні люди, різні ситуації, різні долі, по-різному поводяться, різна глибина усвідомлення того, що відбувається в їхньому житті, на війні, та того, для чого вони там є зараз. Тому важко знайти якийсь один підхід і однозначне ставлення до них. Якщо мене питають щось таке конкретне про ситуацію на фронті, то я завжди кажу, що там є конденсат українського суспільства. Усе те, що живе на вулицях наших міст, усе, що трапляється в українських сільських домівках, там у дуже такій конкретній моделі, у дуже сконденсованому стані. Але це те, чим живе українське суспільство.
Треба зазначити, що я належу до когорти тих капеланів, для яких військове капеланство – це те, чим вони займаються впродовж довгого періоду життя. Нас справді не було багато на початку війни. Коли говоримо про військових капеланів, то відсотків 70–80 тих, кого ми зустрічаємо тепер в новинах чи на шпальтах газет, – це люди, які вирішили служити, задовольняючи духовні потреби своїх вірних. У моєму випадку це було дуже природно. Я знав, що я там маю бути, хоч до кінця не розумів, що може робити капелан. У червні минулого року ніхто про це не говорив. Були випадки, коли я приїздив у певні військові підрозділи, і доводилося ще пояснювати, хто такий військовий капелан. Я завжди про це жартую, але сьогодні вже часом доводиться виправдовуватися, бо вже стільки різних капеланів бачили. І деколи це ставлення, м'яко кажучи, лякає, бо військове капеланство на сьогодні вже потребує якихось інституційних форм вреґулювання нашої діяльності. Це зараз відбувається на рівні держави.
А з іншого боку, капеланство – це те, що дає мені сили. Куди б я не їхав на передову, почував себе, як вдома. Як правило, я виїжджаю на тривалі періоди часу. Як мінімум місяць перебуваю у якомусь підрозділі, а іноді – в штабі, але з можливістю постійного доїзду до конкретних бойових підрозділів. Але не пригадую собі такого місця, де б я не знайшов хоч пару рідних, знайомих очей. То цікаво. Йдеться про випускників Львівської академії сухопутних військ… (Слава Богу, їх тут є чимало. Дуже радий всіх бачити). Я з ними відчуваю себе завжди вдома. Чи це вже край людської раціональності десь у Пісках, чи це вже, здається, край усієї цивілізації, чи це десь друга–третя лінія оборони. Так чи інакше, в Збройних силах я почуваюся вдома.
Процес відсторонення я, як правило, називаю процесом об'єктивації. Це коли ти осмислюєш, рефлектуєш, записуєш. Це ти вже твориш відстань між собою і пережитим досвідом. Ця відстань – це дистанція, яка дозволяє рятуватися. Це те, що я раджу вже іншим військовим капеланам під час конференцій: думайте, моліться як особи духовні, але й пишіть, записуйте, об'єктивуйте, вербалізуйте. Тоді біль отримує свої межі, ви їх чітко визначаєте. Ось ваш біль, тривога, ваше переживання. І тоді особистість якимось чином справді вдається врятувати.
Можливо, найбільшим викликом для людини, яка переживає контекст болю, контекст страждання, яка стає свідком темряви, що її оточує, – це самому не стати частиною цієї темряви. Самому не почати використовувати, можливо, підсвідомо, але ті ж механізми мислення, які вже заражені певними деструктивними, руйнуючими потенціал емоціями.
Людство до сьогодні не винайшло більш ефективного механізму внутрішнього відновлення, ніж спілкування. Не має значення, чи це військові лікарі, чи офіцери. Я тепер усім наполегливо раджу: сьогодні з армією потрібно спілкуватися. Зокрема, тепер: коли затихли гармати, коли менше куль літає у повітрі, військовослужбовці потребують, аби з ними спілкуватися. Про різне. Якщо вам бракує тем для спілкування, «підіть» у Вікіпедію, читайте про чорні діри у космосі, але не дозволяйте, щоби відбулася якась внутрішня атрофація на рівні свідомості. Спілкуйтеся! Ми збиралися з офіцерами вже після всіх вечірніх нарад: до другої–третьої ночі могли просто розмовляти і розмовляти. Люди інколи потребують когось, хто може просто вислухати.
Давайте про любов. Один із центральних меседжів цієї збірки: тільки Любов здатна на перемогу. Тільки любов здатна генерувати життя. Один із основних інструментів диявола – інструменталізація. Це – використати когось, аби досягти перемоги будь-якою ціною. Злу немає значення, під якими прапорами ходити на мітинґи. Доти, доки існує механізм інструменталізації – використання іншого. Любов – це цілком протилежний механізм. Це вміння забрати від себе, для того щоб утвердити у житті іншого. Любов дарує життя, утверджує у житті. Любов – це те, що дає зміст життю, ділиться своїм часом, ділиться своїм внутрішнім, а інколи й матеріальним ресурсом. Любов – це те, що дозволяє іншому бути, жити. Бог у християнстві є Любов'ю. Людина у християнському розумінні є образом Любові. Любов – це те, що перетворює людину на соняхи. Сонях – це квітка, яка настільки вірно зорієнтована у напрямі сонця, що вона стає ніби втіленням сонця. Любов – це те, що дозволяє людині стати втіленням Бога у світі. Це те, що дозволяє людині яскраво палати і обігрівати своїм теплом тих, хто її оточує. І від цього світ, який інколи може виглядати зовсім безбарвним, беззмістовним і дуже суворим, стає світом, де може знайти місце надія. Це наш нинішній світ.
… Для мене образом конкретної, щирої, втіленої в людський досвід любові на початок війни в Україні стало покоління молодих офіцерів, з якими мені довелося познайомитися ще тоді, коли вони були курсантами, безтурботними хлопчиськами. Так трапилося, що коли Збройні сили були неготові до війни, коли держава була неготова до війни, коли бракувало технічного, матеріального і навіть ідеологічного забезпечення, знайшлися люди на командних посадах у ЗСУ, які стали на чолі конкретних бойових підрозділів нашої армії. Це вони зустрілися з дуже підступним ворогом, неочікуваним у такому масштабі, в якому він себе проявив. І це просто тому, що вони любили. Може, ніхто навіть не думав, що, виконуючи свою службу, вони, насправді, люблять. Але я пригадую період, коли бракувало бронежилетів, касок, коли роздавали бутафорні речі (каски, які використовують десь на будівництві, чи бронежилети, які легко прострелити відповідним калібром, чи один бронежилет на двох). Ці люди навіть тоді по-чоловічому виконували свій обов'язок: захищали – бо захисники. Кидалися інколи під кулі, аби врятувати життя, щоб виконати свій обов'язок. Така любов символізує для мене любов Христа. Це та любов, яка залишається вірною до кінця, яка, зрештою, стає початком нового життя. Це той момент, коли життя стає сильнішим за смерть. Голгофа – це початок воскресіння.
Більшість із тут присутніх ніколи не буде знати всіх тих людей, які загинули, і тих, які виконали свій обов'язок і є тут, між нами. Я, можливо, буду знати їх більше, ви – менше. Але вони є між нами, як Атланти. Це важливо. На їхніх плечах ми можемо проводити будь-які модернізації нашої країни. Без них нас тут сьогодні не було б. Тому, що вони любили щиро, щедро і вірно до кінця, нам вдалося зупинити або принаймні серйозно стримати військову аґресію з боку Росії. Коли Україну огорнула непроглядна темрява, вони соняхами запалали на полях української журби, ввібрали в себе сонце, любили по-справжньому.
Це від нас залежить, чи їхня жертва буде виправдана. Я писав цю книгу також для того, щоби ми не забули, щоби нам ніколи не забракло вдячності. Кожна війна – це завжди дуже багато горя, хаосу і руйнації. Руйнуються основи суспільства, залишаються діри в просторі, часі і людській свідомості. Чорними дірами на тілі нашого народу є ті чисті щирі серця, які перестали битися. У нашому суспільстві стало саме на стільки менше добра впродовж останніх двох років. Це виклик для кожного з нас: щоби наші серця билися вдвічі потужніше, щоби ми пам'ятали, що ми сьогодні покликані любити, докладати максимум зусиль, щоби перетворити країну, в якій живемо, не лише за себе, але також за того хлопця, який не повернувся з бою. Я дуже хочу мобілізувати якось людей, щоби не втрачали ніколи надії, не вагалися вірити, що ми з вами не просто так у цей час, у цьому світі, на цьому клаптику земної кулі. Ми маємо певну місію. Не вагатися вірити, не втомлюватися надіятися і не боятися любити.
Завжди існує дві крайності: є багато людей, які справді співчувають, надто співпереживають, і це є певною загрозою занурити все суспільство в певний невроз. Але мені здається, що цього не хотіли б ті, які віддали свої життя за нову Україну. Вони хотіли б, власне, нової України. Цієї нової України нам не побудувати, якщо ми втрачаємо пам'ять і відчуття відповідальності перед тими, котрі полягли за неї. А також – якщо ми не почнемо слухати і чути один одного, співпрацювати, творити. Це все можливо, якщо ми працюємо спільно, якщо постійно ділимося особистим досвідом, уникаємо форматів самоізоляції, якщо ми готові вийти назустріч один одному, щоби робити, можливо, мінімальні конкретні речі. Пригадайте собі той потужний потенціал часів Майдану. Куди це ділося сьогодні? Хтось засумнівався, хтось зневірився, хтось просто зупинився…
…Людина повинна не втомлюватися йти, бо життя – це шлях, це дорога. Щоб їй було неважко рухатися вперед до мети, людина повинна відчувати певний зміст і певний смак цього шляху. Це можливо зробити лише тоді, коли в нас є певний формат спілкування, коли ми зустрічаємося, ділимося нашим досвідом, вчимося один у одного.
Образа в тих, хто повертається з війни, на тих, хто там не був, а залишався у комфорті, мабуть, буде. Це історія кожної війни. Наскільки глибокою буде ця образа, залежить від нас. Серед нас тут зараз є люди, які бачили стільки, що нам навіть важко уявити. Це люди, які були на передовій: Піски, Луганський аеропорт, Широкине. Коли мене питають: «Як допомогти близьким [психологічно] повернутися з війни?», я відповідаю, що є два кроки. Перше: допомогти тим людям відчувати себе любленими, а це означає зауваженими, потрібними, корисними, щоби вони розуміли, що вони зробили для цієї країни. Друге: маємо допомогти їм знайти відповідний шлях у цей час, у цих обставинах, щоби вони могли любити. Людина не може розвиватися і реалізувати своєї людяності, якщо не відчуває, що вона може любити. Зона бойових дій – це зона руйнації простору і часу, до якого ми звикли. Руйнуються основи, які конституюють нашу особистість. Зникає відчуття безпеки, акумулюється відчуття аґресії, бо треба себе захистити. Починається період постійного, інколи навіть несвідомого, процесу самозахисту. І все-таки доволі жорстокого. Людині треба щось робити з акумуляцією цієї аґресії, яка так чи інакше з'являється. Досвід перебування у зоні бойових дій – трансцендентний, надприродний. Ми звикли до простору і часу, вписаного в певні раціональні рамки. Раптом це все руйнується і зникає. І ти виходиш поза рамки того, що тобі до сьогодні видавалося можливим. Коли розриваються артилерійські снаряди, Гради, кулі літають, як мухи, – це не байка. Це те, що я сам відчув, що багато з тут присутніх переживали місяцями. Коли ти відчув, що ти можеш ніби долати смерть, долати людську природу, то повернутися з цього стану неможливо. Досвіду повернення немає. Це ніби розрив ядерної бомби: з'являється надпотужна енергія, яку треба подумати, куди тепер скерувати. І тільки любов здатна знайти відповідні канали, щоби цей потужний розряд надзвичайно потужної енергії скерувати в конструктивному напряку. Давайте залучати цих людей, давайте думати, що ми можемо зробити спільно. А можемо! Любов, коли справжня, то вона творча. У нас багато варіантів, щоби наш простір хаосу і деструкції перетворити на простір надії».
