Громадяни мають нагоду проголосувати за альтернативу перонізмові. Але 22 листопада кіршнерівська влада пустить в роботу всі, які має, засоби — залякування, підкуп, фальсифікацію, — аби уникнути поразки
Результати виборів, що відбулися минулої неділі в Арґентині, спростували всі опитування громадської думки, згідно з якими кандидат на пост президента Даніель Сціолі за підтримки керівника держави Крістіни Фернандес де Кіршнер мав перемогти у першому турі. З'явилася можливість того, що країна, яка була чимось на зразок провідної зірки Латинської Америки, вирветься з економічного і політичного занепаду, в якому перебуває вже понад півстоліття, й поверне собі динамізм і креативність, які зробили з неї в минулому країну першого світу.
Це станеться за умови, якщо в другому турі виборів 22 листопада переможе Маурісіо Макрі й електорат підтвердить повне неприйняття, що його дістав у першому турі кіршнеризм, одна з найбільш демагогічних і корумпованих гілок тієї незбагненної ентелехії, яку називають перонізмом, система влади, що схожа на стару мексиканську Інституційну революційну партію, яка містить в собі усі варіанти ідеологічного спектру, від ультраправих до ультралівих, проходячи через всі проміжні відтінки.
Новизна, що її уособлює Макрі, полягає не так в сучасних та реалістичних ідеях його програми, його чіткій демократичній позиції чи солідній планованій урядовій команді, яку він зібрав, як у тому, що нині вперше арґентинські виборці мають нагоду проголосувати за ефективну альтернативу перонізмові, системі, яка привела до зубожіння і найбільш хаотичного і ретроградного популізму найрозвинутішу країну Латинської Америки, яка, до того ж, має найбільше ресурсів.
Звісно, це буде нелегко, але таки можливо — вперше за багато десятиліть. Перемога на виборах губернатора провінції Буенос-Айрес, традиційної цитаделі пероністів, Марії Еуґенії Відаль з однозначно ліберальними вірчими грамотами є явною ознакою розчарування широких народних мас політикою, яка, прикриваючись подобою заходів «суспільної справедливості», антиамериканізмом і прочавізмом, призвела до шаленої інфляції, різкого скорочення іноземних інвестицій, підірвала фінансовий авторитет країни на всіх світових ринках і довела Арґентину до межі рецесії.
Система, яку уособлює пані Кіршнер, руками й ногами й зубами захищатиметься, що природно, і вже є натяк на те, що може статися: минулої неділі уряд понад шість годин німував, не оголошуючи результатів підрахунку голосів, хоча й пообіцяв був повідомити їх відразу ж. Завжди існує можливість фальсифікації, і єдиний спосіб для об'єднання партій, що підтримують Макрі, запобігти їй — це забезпечити присутність спостерігачів на всіх виборчих дільницях, які пильнуватимуть чесне голосування і викриватимуть, у разі потреби, маніпуляції.
На виборах 25 жовтня вартими уваги є два факти: Макрі збільшив свій виборчий ресурс на майже 1млн. 700 тис. голосів і кількість виборців небачено зросла — з 72%, зареєстрованих на минулих виборах, до понад 80%, які взяли участь у цих. Висновок очевидний: важливий прошарок електорату, який досі був байдужий до status quo чи примирився з ним, цього разу зрікся конформізму, мобілізувався і пішов голосувати, переконаний, що його голос може змінити стан речей. І це справді сталося. І зробив він це дискретно, не оголошуючи наперед, через обачність чи страх перед можливими репресіями режиму. Звідси й жахливе сідання в калюжу з опитуваннями, які сповіщали про беззаперечну перемогу Сціолі, провладного кандидата, у першому турі. Але 22 листопада такого вже не станеться: кіршнерівська влада знає ризики, на які наражається у разі перемоги опозиції, і пустить в роботу всі, які має, засоби, а їх багато — залякування, підкуп, облудні обіцянки, фальсифікація, — аби уникнути поразки. Треба сподіватися, що найбільш чесний і демократичний прошарок незгодних пероністів, які у вирішальний спосіб доклалися до покарання кіршнеризму, не дозволить забити собі памороки закликами до партійної єдності (якої вже давно не існує) і не змарнує цієї нагоди змінити політичний курс, що повернув Арґентину до відсталості країн третього світу, якої вона аж ніяк не заслуговує.
Не заслуговує через розмаїття і кількість ресурсів її землі, яка є однією з найбагатших у світі, і через високий рівень інтеґрації її суспільства та його високу культуру. Коли я був дитиною, мої друзі з кварталу Мірафлорес в Лімі мріяли поїхати здобувати професійну освіту не в Сполучені Штати чи Європу, а в Арґентину. Вона тоді усе ще мала взірцеву систему освіти, яка ліквідувала неписьменність — Арґентина добилася цього однією з перших, — що була зразком для всього світу. Добра література і найпопулярніші кінострічки мого болівійського дитинства й перуанської юності надходили від арґентинських видавництв і продюсерів, а буеносайреські театральні трупи об'їздили увесь континент, знайомлячи нас із творами Камю, Сартра, Теннессі Вільямса, Артура Міллера, Вальє-Інклана тощо.
Це правда, що навіть найрозвинутіші країни не мають імунітету проти популістської і тоталітарної ідеології, як показують приклади Німеччини та Італії. Але феномен перонізму є, принаймні для мене, ще загадковішим, ніж навернення до нацизму німецького народу, а італійського — до фашизму. Немає жодного сумніву, що колишня арґентинська демократія — демократія олігархічної республіки — була недосконалою, елітарною і потребувала реформ, які б надали можливості й доступ до багатства робітничим і селянським масам. Але перонізм не здійснив тих реформ, тому що його політика етатизму та інтервенціонізму паралізувала динамізм економічного життя країни і запровадила партійні привілеї та синекури водночас з державним гігантизмом. Систематичне убожіння країни поглибило нерівність і суспільні розколи. Дивовижною є відданість велетенської маси арґентинців системі, яка явно протегувала лише політичній номенклатурі та її союзникам в економічному секторі, невеличкій привілейованій олігархії рантьє. Державні перевороти та військові диктатури без сумніву внесли свою лепту в те, щоб пероністська ілюзія жила далі.
Пригадую моє здивування, коли я у сімдесяті роки вперше приїхав в Арґентину і виявив, що в Буенос-Айресі є більше театрів, ніж у Парижі, де я тоді мешкав. Відтоді я завжди слідкував — зачаровано і водночас вражено — за перипетіями країни, яка вперто не чула розважливих голосів, що хотіли її реформувати, і яка в своєму політичному житті не припиняла наполягати на помилці. Можливо, саме тому 25 жовтня я з таким молодечим ентузіазмом зрадів з результатів цього першого туру виборів. І, схрестивши пальці, зичу, щоб 22 листопада безсумнівна більшість арґентинських виборців виявила стільки само здорового глузду й відваги, привівши до влади того, хто становить зі себе справжній перехід до свободи.
Mario Vargas Llosa
Una esperanza argentina
El País, 1.11. 2015
Зреферувала Галина Грабовська