Ті, хто нині править у Мадриді, врешті-решт втратять Каталонію, тому що вони мислять не як політики, а як чиновники, які не мають наміру ні про що ні з ким домовлятися
Це категоричне твердження належить одному мудрому колумбійському професорові, який під цей час керує викладацьким складом в одному з найпрестижніших університетів Медельїна, куди мене нещодавно запросили прочитати курс лекцій. Коли я висловив своє здивування таким безапеляційним судженням, він додав, що обстоює цю тезу, роками слідкуючи за незгодами між каталонцями і мадридськими правителями і переконавшись, що останні чинять так само, як чинили іспанці двісті років тому щодо креолів Нової Ґранади, які гукали «хай живе король і згине поганий уряд». У Колумбії, казав він мені, на початку ХІХ ст. не було багато поборників незалежності, але було велике невдоволення політикою, яку провадили іспанські чиновники, а на скарги на віце-королів та іспанський уряд не зверталося жодної уваги.
Саме ця постійна неувага, яка супроводжувалася помітною зневагою до тутешнього люду, збільшила кількість прихильників незалежності. Вони не хотіли залежати від тих недолугих і корумпованих чиновників і від того мадридського уряду, такого ж далекого, як і зарозумілого. Коли я слухаю [прем'єр-міністра Іспанії] Рахоя, а надто [його заступницю] Саенс де Сантамарія, казав мій колумбійський друг, мені здається, що я чую те саме, що говорили віце-королі та іспанські правителі два століття тому. Вони вміють лише погрожувати покараннями і законами й демонструють свою зарозумілість і необізнаність з проблемами. Складається враження, що вони дивляться на каталонців так само, як два століття тому правителі метрополії дивилися на мешканців її колоній. Саме ця міднолоба позиція чиновників сприяла звільненню спочатку всієї континентальної Америки, а через сімдесят років — Куби. Мадридські можновладці втратили Кубу, стверджував мій колеґа з Медельїна, тому що зневажали кубинців, накладали на них економічні санкції і не виконували Занхонські мирні угоди. Коли в 1897 р. острову запропонували автономію, було вже запізно і кубинці хотіли лише незалежності. Думаю, висновував він, що ті, хто нині править у Мадриді, врешті-решт втратять Каталонію, тому що вони мислять не як політики, а як чиновники, які не мають наміру ні про що ні з ким домовлятися.
Ці думки мого колумбійського друга нагадали мені міркування Жауме Вісенса Вівеса [1910–1960, каталонський історик, автор фундаментальних робіт з історії Каталонії та Іспанії. — Z] про брак культури порозуміння в кастильських правителів. Вісенс казав, що то були люди, які воліли боротися до кінця, навіть знаючи, що будуть переможені, аніж піти на якусь поступку, яка завжди вважалася чимось негідним. Як казав мені колеґа з Медельїна, мадридські високі чиновники є такими собі гордими ідальґо, нечутливими до культури порозуміння. Вони воліють з честю все втратити, аніж дійти згоди зі своїми супротивниками. Це не Іспанія втратила колоніальну імперію, додавав він, то були чиновники і мадридські правителі, які своєю зарозумілістю добилися того, що боротьба за незалежність за кілька років охопила всю Латинську Америку. Думка цього колумбійця супроводжується помітним інтересом і доволі точними знаннями каталонської реальності. Він зізнався мені, що з Медельїна слідкував за довгою виборчою ніччю 27 вересня, яку транслював канал TV3, і це засвідчує, що «проблема каталонців» здобуває великий міжнародний резонанс.
Порівняння завжди є ризикованими, а надто тоді, коли існують великі відмінності в історичному часі й у самих політичних, суспільних і територіальних ситуаціях. Що ж, думка мого колумбійського колеґи багато в чому збігається з певними міркуваннями, до яких я сам дійшов останнім часом. Нині нема жодного сумніву в тому, що в іспанській державі домінує політично-економічна модель, явно побудована на основі центрального становища Мадриду. Я говорив про це в статті «Проблемою є Мадрид», опублікованій в La Vanguardia у травні 2014 р. У ній я згадував велике зосередження політичних, економічних та фінансових рішень, яке існує нині в столиці, і домінування нової мадридської олігархії, яка складається з вищих чиновників центральної адміністрації, керівників та колишніх керівників двох партій, які змінюють одна одну при владі, і директорів великих корпорацій, мультинаціональних компаній та банків. Це найважливіше ядро влади, яке є в Іспанії, і в ньому переважає корпоративна ідеологія, збудована на основі широкої мережі пособництва, впливів і політичних та економічних протекцій, яка подає себе як «ложа Бернабеу». Ця гегемонія — за пособництва частини каталонських еліт — залежить від живучості такої моделі централізації влади.
Нинішня потрійна іспанська криза — економічна, територіальна і криза демократії — унаочнила брак державних мужів, здатних зрозуміти справжню природу проблем і хоробро взятися за них перед тим, як вони загнояться і їх стане дуже важко вирішити. Високі чиновники, коли стають керівниками держави, не бачать далі, ніж закони, приписи, і звикли діяти в стилі «я наказую і розпоряджаюсь». Вони нездатні піти на ризик за кризових ситуацій, воліють пускати все на самоплив, гадаючи, що час врешті-решт все вирішить. У них немає політичної чутливості, щоб адаптуватися до змін і суспільних вимог. Для них управляти — означає чинити опір і нічого більше. Якщо ці мадридські високі чиновники, які виступають в ролі правителів, і далі будуть такими твердоголовими й сліпими, то нема сумніву, що вони врешті-решт втратять також Каталонію.
Borja de Riquer
Madrid perderá Catalunya
La Vanguardia, 29.10.2015
Зреферувала Галина Грабовська
29.10.2015