Арам Пачян. Робінзон / Переклад з вірм. Анушаван Месропян. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2015. – 160 с.
Ця книжка зовсім не мала бути білою, якою є її обкладинка. Тут могли би переплітатися чорні вени з червоними фонтанами крові, розбиті пляшки, розпачливі крики та викинуті телефони. Однак, читач побачить лише контури людського тіла з вкрапленням дерев. Напевно, саме таким і постає Арам Пачян у своїх текстах – ледь вловимим, дивакуватим, з лісом загадкових та непересічних історій всередині.
Видавництво Старого Лева взяло на себе відповідальну місію – вперше запрезентувати перед українською аудиторією молодого вірменського письменника Арама Пачяна, який, попри отримані численні нагороди та визнання на Батьківщині, донедавна залишався невідкритим в Україні. Задовільнити запити вибагливого (наголошую – вибагливого) читача та показати світ вірменського прозаїка вдалося сповна завдяки українському перекладу збірки оповідань «Робінзон». Проза Пачяна не залишає байдужим – палітра емоцій у книзі найрізноманітніша: від огиди до захоплення, від співчуття до образи, від зневаги до одержимості. Хто ж такий Робінзон і чому він стає головним?
В оригінальній вірменській версії збірка мала назву «Робінзон та 13 оповідань», але українське видання Арам Пачян запропонував назвати коротко – «Робінзон». Однойменне перше оповідання – це розповідь про маленького хлопчика, який живе у вигаданому світі серед стосів книжок, листується із уявним другом П’ятницею, зазнає утисків з боку однокласників і постійно шукає загублений острів, на який можна повернутися і розпочати нове життя. Його називають недоумкуватим, бо він цілими днями дивиться у вікно і спілкується із німим вісімнадцятирічним папугою Ісусом (вже можна вловити метафору Бога, який не розмовляє з Пачяном). Згодом Робінзон скоює тяжкий злочин (однак, дивний, бо труп не можуть знайти) – самогубство. Досить несподівана сюжетна лінія, чи не так? З цього моменту і починається напружена лінія смерті в книзі.
Злочин в розумінні Арама Пачяна неможливо пом’якшити в залежності від віку його виконавця. Чи ти дорослий, чи дитина, винними стають всі – навіть, ті, хто подумки вбиває інших. Автор відкрито не засуджує такі вияви потаємних бажань, більше того, в уста священиків він вкладає речі, які, здавалося б, неможливо почути в сучасних церквах – наприклад, в одному з оповідань хлопчик зізнається святому отцеві, що в думках бажає смерті батькові, а тому відчуває сором. Священик йому відповідає: «Не треба соромитися, у цілому світі ти не один такий». Але сам оповідач відчуває провину і страшенну самотність – попри те, що постійно його оточує море людей, вони не здатні заповнити порожнечу, що роз’їдає зсередини. В книзі це батько-алкоголік, якого хлопчик з мамою намагається вилікувати (отруїти?), старий продавець книг, який переслідує всюди, навіть у снах, друг-сусід, що розповідає жахливі речі про валізи, навіть Бог – і той не може достукатися до серця героя кожного із оповідань.
Та й взагалі, стосунки персонажів із релігією надто складні. Один постійно ходить в церкву, але не покладає великих надій на Бога, інший – відверто заявляє священикові, що прийшов до храму, аби подивитися на вкриті воском туфові каміння, а не молитися, третій – грає з Богом у шахи. Той, своєю чергою, розповідає, як йому необхідна тиша (Бог також втомився від людей?), як він змучився від лаврів чемпіона, постійних голосів страждань і плачу. Якщо виходити з близькості оповідача до своїх персонажів, можна говорити про двозначну натуру самого автора. На початку книги він говорить: «Так буває і з Богом: ніхто не знає, що він є, а він і зараз до нас промовляє, будь певен». Проте, вже наприкінці один персонаж сміливо заявляє: «Бога не може бути, тому що Бог не може бути людиною; Бога немає, тому що Бог не може бути Богом». Попри такі кардинально протилежні роздуми, стабільним залишається твердження: «Я не вірю в бога, але, не відомо чому, впевнений, що він вірить у мене, не можу дивитися Йому в очі, але Його сумне обличчя не дає мені спокою».
«Знаєш, мені сумно, дуже сумно. Почуваюсь самотньо. Сам не можу знайти вихід зі своєї гри», – говорить один із героїв «Шахової новели». Але той, хто дочитає книгу до кінця, зрозуміє, що за кожним словом вигаданих персонажів ховається сам автор, який місцями не наважується висловити те, що накипіло, або ж навпаки – виливає весь потік думок у репліки своїх героїв-маріонеток. Зрештою, всіма нами маніпулюють – просто хтось більшою мірою, а дехто меншою. Будь-яка маніпуляція в книзі «Робінзон» закінчується смертю: одні вмирають швидко і безболісно, інші ж ідуть по нестерпному шляху болю та відчаю, який розтягується на роки. Зникають не лише люди, а й речі, птахи, метелики. Так, у «Подорожі велосипедом» два етапи юначого дитинства і дорослого життя символічно змінюють одне одного разом із «відходом» двоколісного друга: «Коли вмирав мій велосипед, я тримав його за руку, реабілітація була неможлива, я вирішив віддати його землі: заніс до ущелини на набережній, у якомусь зручному пагорбі, поховав по частинах, потім сів на землю і закурив… Іншу свою дорогу я починав машиною». Або ж інша історія про смерть, в якій діти, невблаганні у своїй жорстокості, відривають голову солов’я від тіла, а потім довго розглядають її у місячному сяйві: «Він торкався пучками пальців до його чорних очей. Вони були холодні та слизькі, наче скло. Хлопець розплакався і запхав голову під ковдру, щоб ніхто не почув».
Поруч зі смертю, релігією та самотністю існує складна родинна ієрархія, в якій дитина завжди займає місце спостерігача або співучасника злочину. Дивно, але в текстах стосунки дитини та батька завжди мають негативно окреслений контекст, на відміну від стосунків з матір’ю. Можливо, саме через свої оповідання Пачян показує ту прірву, яка утворилася між ним та власним батьком після тривалої розлуки. У текстах вірменського письменника чоловік у сім’ї – джерело страху, болю, знущань та невиправданих очікувань. Жінка – лагідна берегиня, мрія із дитячого сну, втіха і розрада, а для декого – об’єкт споглядальної насолоди (де-не-де проглядається Едіпів комплекс), який приваблює своїми гладенькими та білими, мов молоко, стегнами і повними грудьми, що ледь-ледь прикриті прозорою нічною сорочкою. Тут Арам Пачян дуже тонко описує процес дорослішання – починаючи зі спогадів про батька, який допомагав прикрашати ялинку, і аж до першого побачення з дівчиною, яка просто-напросто використовує хлопця як ходячий гаманець. Від дитячих прогулянок на велосипеді – до перших серйозних стосунків із жінкою, значно старшою від нього (знову виринає образ матері), від спроб врятувати п’яного батька від смерті до співучасті в його вбивстві – картина подій у літературному світі Пачяна змінна і неоднозначна, сповнена тривоги, недомовок, натяків, сорому і дивакуватості.
«Мене не розуміють, бо я надто сильно хочу, аби зрозуміли», – напевно, саме в цій фразі, виловленій одним із героїв, квінтесенція всієї книги «Робінзон». Так, її важко сприйняти, адже вона не вкладається у вже такі звичні літературні рамки, де є чіткі поділи на добро/зло, світле/темне, де немає місця для конфлікту «батьки/діти», «любов/ненависть», що були популярні ще кількадесят років тому, натомість зараз вони входять у зовсім іншу площину співіснування і взаємопроникнення. Ще на початку, говорячи про сприйняття аудиторією, я наголошувала на слові «вибагливий» – читач, який звик до масових любовних романів, детективів і сімейних драм, не зможе «проковтнути» з першого разу (можливо, і взагалі) «Робінзона», і відкладе його вбік.
Небезпека неправильного прочитання полягає ще й в тому, що люди, які перегорнуть п’ять-шість сторінок книги, подумають, що це – історія про сучасність всім відомого персонажа, його пригоди в модерному світі тощо, так і не дочитавши оповідання до кінця. Але якщо Робінзон Дефо виживав двадцять вісім років на безлюдному острові, Робінзон Пачяна всіма силами намагається не розчинитися серед маси людей, які набридають, гнітять і дратують. І хоч сам письменник не любить прив’язувати себе до книги, надаючи своїм персонажам можливість жити не залежно від автора, вдумливий читач все ж знайде точки дотику між персонажами та його реальністю. Більше того, саме вони надають усім текстам ще більшої магнетичної дивакуватості, яка здатна втримати до останнього слова. Арам Пачян продовжує шукати свій острів, а читач – залишається сам на сам із тими трикрапками вкінці оповідань, які ще довго вистукуватимуть в голові ритм із питань: чому? чому? чому?...
27.10.2015