Злий світ

На полицях шведських супермаркетів можна знайти айвар (щось на кшталт балканської аджики), упаковки специфічним способом обсмаженої «Боснійської кави», македонське вино і навіть сербську мінеральну воду. Така можливість пояснюється аж ніяк не винятковою якістю товарів з Балканського півострова чи конкурентними цінами — річ у тім, що в Швеції живуть десятки тисяч біженців, що покинули свої домівки під час югославських воєн 90-х років; саме вони є основними споживачами цієї продукції.

Двадцять років тому, коли посольством зла на Землі були Балкани, Швеція гостинно відкрила свої двері для біженців. Людям, чиєму життю на Батьківщині загрожувала небезпека, ця скандинавська країна надала притулок (спочатку — нашвидкуруч організовані гуртожитки, пізніше — й власні домівки), грошову допомогу на час адаптації в суспільство, пришвидшений механізм пошуку робочого місця, безкоштовні мовні курси, можливість перекваліфікації фаху, право безкоштовного навчання в університетах, медичне забезпечення. Кажучи просто — дала все, що мала. І балканські біженці у своїй переважній більшості досить вдало соціалізувалися в шведському суспільстві, ставши не лише чорноробами чи некваліфікованими працівниками, а й професорами та успішними людьми в різних сферах (наприклад, у Стокгольмі досі живе одна з ключових балканських інтелектуалок — Славенка Дракуліч; приклад суперзірки-футболіста Златана Ібрагімовича, що походить із сім'ї давніших еміґрантів, також промовистий).

Тож нічого дивного в тому, що чимало сучасних біженців з Сирії й Іраку вибирають Швецію країною своєї втечі (більш привабливим є лише міф заможної Німеччини). Природно, тисячі втікачів отримують бажаний притулок у цій скандинавській країні, підтримку держави й суспільства. Але спробуйте знайти про це інформацію в наших ЗМІ — і у вас нічого не вийде. На перші шпальти і в телевізійні ефіри потрапляє лише «трешова» інформація — про катастрофи, смерті й аґресію. Наприклад, минулого тижня українськими інтернет-порталами прокотилася хвиля новин про пожежі в шведських притулках для біженців — згоріли (випадково, через необачність чи підпалені навмисно), бачте, аж три (!) переобладнані під тимчасове житло школи чи церкви. Увага, сенсація! І жодного рядка про те, що в Швеції відкрито сотні таких притулків, у них є все необхідне, а уряд і громадські організації не шкодують грошей і зусиль для підтримки нужденних. Не кажучи вже про результати тамтешніх соцопитувань, що засвідчують переконливу більшість у справі підтримки біженців.

Пишу про це через те, що весь минулий місяць прожив у Швеції й на власні очі бачив, наскільки приязним і відкритим є це суспільство. Побувавши в тридцяти країнах, тільки в цій воістину благословенній скандинавській державі я помітив щось значно більше за просто бажання допомагати — приязність. У маленькому містечку Вісбю кілька прибульців сідали перед магазинами з простягненою рукою. Їм не просто кидали гроші чи запитували про потребу в їжі — шведи підходили до них, розмовляли, сідали поруч і намагалися зрозуміти обставини, що штовхнули людей на такий крок; допомогали, запрошували додому помитися й переночувати, власноруч заповнювали необхідні папери для отримання допомоги від муніципалітету. Підсідали й розмовляли! Чи є шанс прочитати новину про це в якомусь засобі масової інформації? Дзуськи.

Як і не знайшлося охочих зробити новини з подорожніх нотаток польського письменника Зємовіта Щерка, що їх він робив у вересні під час дослідження найбільш напружених точок на маршруті сирійських біженців до Європи. Щерек писав, що на сербсько-угорському кордоні очікують своєї черги тисячі біженців, але все спокійно й нормально, ситуація абсолютна безпечна. Та тільки-но десь здіймався гамір, хтось переходив на крик чи починалася сварка з нахабними прикордонниками — одразу вмикалися телевізійні камери. Подібне враження склалося і в мене під час літньої мандрівки Балканами: біженців було тисячі, але виглядали вони нормально, поводилося ґречно, ні з ким не конфліктували й навіть не жебрали. Телевізійна картинка лякає нас, хоч часто-густо й немає майже нічого спільного зі щоденною реальністю.

Може, люди й самі хочуть поганих, злих, чорних новин? Адже ніхто, наприклад, не змушував тисячі користувачів фейсбуку поширювати світлини вагона німецького поїзда, на підлозі якого після перевезення біженців залишилося сміття. Коментарі тоді були переважно расистсько-аґресивними: подивіться, мовляв, на цих мавп, які вони брудаси, що вони зроблять з нашою затишною Європою! Геть, гнати їх! Чомусь нікому не спало на думку згадати, як виглядають площі наших міст після концертів чи масових гулянь, наскільки засрані наші річки, лісові галявини й узбіччя доріг, жодна людина не поширила світлину туалету в нашому поїзді, яким протягом кількох годин поїздки користувалися арійці-українці. Що було першим — яйце чи курка: люди самі прагнуть крові в новинах, чи це медії привчили нас бути кровожерними? Чому потрапити на першу шпальту легше, вбивши батька чи спаливши житло біженців, ніж всиновивши двох діток чи відкривши сотні притулків для нужденних? Чому?!