Так по-правді, то покоління шестидесятників воліє свої таємниці сховати під нагробний камінь. Спогадів дуже мало. Найплідніший Валерій Шевчук, дещо написали Ірина Жиленко, Світлана Короненко, Віталій Коротич, Роман Іваничук. Але нема спогадів Романа Федоріва, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Євгена Гуцала, Ліни Костенко, Юрія Щербака і ще багатьох цікавих людей.

 

Навіть довоєнні роки доволі добре описані завдяки діаспорі та утікачам з совєтського раю. А 60-70-ті роки повиті туманом, бо навіть те, що було опубліковане, надто прилизане і рафіноване: не дай Боже когось образити! А сам автор постає з тих мемуарів мало не як шестикрилий серафим. Нічого подібного до частково опублікованих, але ще не виданих спогадів Юрія Смолича, де описано безліч інтимних історій. Як і ще не опублікованих спогадів Павла Загребельного.

 

Я намагався дещо записати від старших за себе письменників, але це діло йшло дуже тяжко. Чомусь вони усі ставилися надто ревниво до скарбниці своєї пам’яті. Таке враження, що з кожною такою цікавою історією розлучаються навіки. Авжеж, усі вони переконували мене, що мають на меті писати мемуари. Чи писали? Невідомо.

 

Був час, коли я чіплявся до літературознавця і викладача Миколи Старовойта, який з багатьма цікавими людьми причащався.

 

– Хочу, – кажу, – записати від вас різні історії про письменників, зокрема про Тараса Мигаля.

 

– Добре-добре… так-так… я там і сам щось пишу… – погоджувався він, не погоджуючись.

 

І так щоразу. Правда, отак на ходу часом щось пригадував і кидав мені, як кістку. Я не гордий – підбирав і записував.

 

Але – помер.

 

Чи написав щось? Невідомо.

 

Відтак я вчепився до Романа Лубківського. Наводячи приклад Старовойта.

 

– Нє-нє, – казав пан Ромцьо, – я як та бабця, на котру всі чекали, що ґеґне, а всіх пережила. Я сам напишу. Я тебе знаю. Ти перебрешеш.

 

– Не перебрешу. Запишу на диктофон, розшифрую, дам вам копію і опублікую лише, коли скажете.

 

– Нє-нє, я сам напишу.

 

І так роки три, як не більше. І щоразу, здибаючись, нагадував йому:

 

– І як? Пишете?

 

– Пишу-пишу, не бійся! Ото, видите, – киває на мене, – як він в мене вчепився!

 

Ну, і от – помер. А ще ж не так давно ми знову перетнулися, і я нагадав своє прохання, але знову на мене глянули хитрі очі, а у відповідь пролунало те, що й завжди: «Нє-нє, я сам, сам!»

 

І шкода, бо Лубківський був носієм безлічі цікавих бувальщин. А ще любив доволі дотепно розігрувати колег.

 

Якось Іван Гущак, а це було всередині 1980-тих років, збирався в туристичну поїздку до Італії. Не мені казати, яких людей туди пускали, якщо такий, як я не міг навіть до Польщі поткнутися.

 

У Спілці письменників у підвалі була файна кнайпа «Лис Микита», де стіни були розписані персонажами Франкової поеми, але так, що в них можна було розпізнати львівських письменників. Гущак підсідає до нашого столу і цікавиться, як йому поводитися там, в Італії.

 

– Чи казати мені, Романе, що я український поет?

 

 – Ні! Ти, як тільки приїдеш, відразу кажи: «Плюю на Папу!»

 

 «Плюю на Папу!» – так називався один з памфлетів Ярослава Галана.

 

Гущак витріщує очі, а Лубківський пояснює:

 

– Бо там, знаєш, емігранти теж наші є. Ну, і взагалі – проіскі імперіалізму! То ти там відразу дай зрозуміти, з ким вони мають справу.

 

Гущак те все слухає дуже серйозно і киває. Пан Ромцьо – авторитет, бо не раз бував за кордоном.

 

– І що – отак відразу валити! – перепитує.

 

– Аякже! Відразу! Тільки з трапа зійшов! Не дай їм опам’ятатися. Тоді вони уже не будуть тобі робити жодних провокацій.

 

Гущак виймає записника і питає, які ми знаємо італійські слова. Ну, тут починається апогей. З’ясувалося, що кожен не просто трохи щось знає, а мало не спец в італійській мові. Кожен ліпить, що тільки йому на думку спало. Гущак усе записує. Раптом зосереджується на одному слові:

 

– А що таке «кретіно»?

 

– О, це, – каже художник Роман Безпалків, – цікава людина.

 

Гущак записує.

 

– Але краще, – додає Безпалків, – як ти назвеш співбесідника «кретініссімо». Це найвища міра поваги.

 

Повернувшись, Гущак якийсь час супився на нас, але супитися на Лубківського, Голову Спілки не випадало, то врешті попустився.

 

– Добре, що в літаку сиділи мудрі люди, то я їх розпитав.  А якби нє, а наговорив би того, що ви мені намолотили – ото був би цурис!

 

– І що – дуже в літаку сміялися, як ти зачитував італійські слова зі свого записника?  – питає Роман Безпалків.

 

– Йди-йди, – відмахується Гущак. – Але одну річ я таки зробив. Ромко мав рацію. Бо коли до мене на вулиці підійшов якийсь підозрілий тип, то я відразу гримнув: «Плюю на Папу!» – і він вмить скрутився і зник.

 

– А як він виглядав?  – запитує Лубківський.

 

Гущак детально описує. Лубківський уважно слухає, перепитує, а тоді:

 

– Ой, Іване, не того ти відшив! Бо то був відомий італійський письменник Джакомо Леопарді. Він дуже любить усіх пригощати і обдаровувати гостинцями. Минулого разу він мені навіть сто доларів дав.

 

Гущак пополотнів з виразом Калитки, який ось-ось заволає: «краще смерть, ніж така потеря!» Для людини, яка при будь-якій складчині не виймала з кишені більше одного карбованця, то був справжній удар.

 

А в Італії Гущак дуже пильнувався, аби не зробити чогось недозволеного. В якомусь комуністичному представництві він на прийомі набрав різних кольорових буклетів і календариків. В одному з буклетів причаївся Гущаків страх: гола дівчина! Цього було досить, аби він пережив найтяжчі хвилини у своєму житті, бо з тим безкоштовним скарбом йому розлучатися нізащо не хотілося. Переживати було чого, бо в одного з їхньої групи супроводжуючий кагебіст виявив порножурнали, і потім усіх змусили писати заяви, що вони глибоко засуджують його ганебну поведінку.

 

Гущак перелякався не на жарт. Дорогою на літак намагався позбутися того нещасного буклета, але він був доволі великим, і не було такої нагоди. Обливаючись потом, він несміливою ходою наблизився у московському аеропорту до митника і на запитання, чи не везе порнографії, заторохтів:

 

– Нєт-нєт, вєзу ісключітєльно кумуністічєскую літєратуру! Відітє – красниє абложкі?

 

Це він розповідає нам знову ж таки в «Лисі Микиті». Потім роззирається і виймає того нещасного буклета. Коли ми побачили те, що ми побачили, то пирснули сміхом. Один лише Лубківський набрав дуже поважного вигляду.

 

– Іване, знаєш що… Я в тебе того буклета заберу, бо будеш мати біду. Ти ж партійна людина. Нащо тобі проблем?

 

– Добре-добре, – заметушився Гущак. – Бери, Ромцю, бери. Боже, що я тільки не пережив!

 

Лубківський ще раз розгорнув буклет і, прискаливши око, подивився на порнографічне фото, яке зображало дівчину з букетом квітів. Дівчина була гола, але усі скоромні місця надійно прикривав букет. Лубківський скрушно похитав головою і сховав буклет до течки.

 

Одного разу я не стримався і став Лубківського шантажувати.

 

– Пане Ромцю, якщо ви мені не розповісте те, що знаєте ви, мені доведеться писати про вас винятково те, що про вас знаю я.

 

Він насторожився:

 

– А що ти знаєш?

 

– Те, що я знаю вам не сподобається. Тому ліпше би було, аби ви самі мені витлумачили ті чи інші трафунки.

 

– А нє-нє, – замахав він пальцем, раптом розслабившись, – не треба мене брати за шкварку! Цей номер у тебе не вийде. Ич, який хитрун!

 

А тепер, можливо, він мене обхитрив.

 

Але, знаєте, разом зі співчуттям чомусь закипає гнів. Люди, які носять в собі безліч цікавого, відходять і забирають усе з собою. І це мені не вкладається до голови.

 

Бо то, бігме, як моя цьоця, котра заповіла себе поховати з коштовним перснем.