Занедбавши свій спадок, Європа дивується, чому її дім тріщить по швах
Смерть Європи вже близько. Все ще неясна і не певна, однак видима і щораз ближча — як далека планета в об'єктиві корабля-супутника, який до неї наближається. Європа доживає свого віку не через її склеротичну економіку, мляву демографію чи дисфункцію наддержави. Не полягає справжня причина і в масовому напливі міґрантів з Близького Сходу та Африки. Ці доведені до відчаю люди є лише останнім сильним вітром, який налетів на шпангоут ослаблої цивілізації. Європа гине, бо стала некомпетентною з морального погляду. Річ не в тім, що Європа нічого не обстоює. Річ у тім, що вона обстоює плиткі речі, і обстоює плитко. Європейці вірять у права людей, толерантність, відкритість, мир, проґрес, довкілля, задоволення. Ці вірування є дуже гарними, але також і другорядними.
Європейці більше не вірять у ті речі, які дали початок їхнім віруванням: іудаїзм та християнство; лібералізм та Просвітництво; військову честь та обдарованість; капіталізм і багатство. Ще менше вони вірять у боротьбу, самопожертву, розплату чи бодай сперечання за ці речі. Занедбавши і розхитавши власні підвалини, вони дивуються, чому їхній дім тріщить по швах.
Що таке Європа? Це Греція, а не Персія; Рим, а не Карфаген; християнство, а не халіфат. Ці відмінності є фундаментальними. Казати, що Європа є окремою цивілізацією, не означає казати, що вона є кращою чи гіршою. Це просто означає говорити: це ми, а це ви. Це також не означає казати, що Європа мусить бути закритою цивілізацією. Вона просто хоче бути такою, що не зруйнується під час контакту з чужоземцями, яких вона прийняла до лона.
Саме це робить дипломатію Анґели Меркель, беззаперечного реґента європейської закордонної політики, такою дивною і бентежною. Німецький канцлер очолює партію, яка називається Християнським демократичним союзом, одним з головних завдань якої є згуртувати німецьку правицю довкола поміркованого консерватизму. Втім у неділю вона була в Стамбулі, пропонуючи угоду, за якою Європа має дати згоду на безвізові подорожі турків до Європи, починаючи з наступного року, а також на прискорення вступу Туреччини до Європейської Унії, якщо тільки Анкара зробить більше для повернення сирійців та інших біженців у їхні власні країни. Європа також бере на себе сплату видатків.
Це machtpolitik (політика сили) навпаки, в якій канцлер випрохує невеличкі послуги від слабших держав у поточних питаннях на вимін за великі поступки, які матимуть серйозні наслідки. Є 75 мільйонів турків, дохід на душу населення яких є непорівнянний з доходом на душу населення мешканців Панами. Країною керує обраний на виборах ісламіст з автократичними замашками, схильний до антисемітських випадів, який відкрито підтримує Хамас, заперечує геноцид вірменів, пачками ув'язнює журналістів й організовує показові процеси в радянському стилі супроти своїх політичних опонентів. А ще Туреччина межує з Сирією, Іраком та Іраном. Це будуть кордони Європи, якщо Туреччина стане членом ЄУ. Такою є країна, яку пані Меркель пропонує прийняти до лона Європи. Її апологети скажуть, що вона є штудерною, але це лише посилює ганебність її ініціативи.
Це також посилює небезпеку. Чи зможуть ліберальні політичні традиції Європи, її релігійний та культурний спадок довго витримувати масовий наплив мусульманських імміґрантів — десятків мільйонів людей? Ні. Беручи до уваги часто невдалий досвід з чималою частиною її мусульманського населення. Не тоді, коли ви маєте імміґрантські групи, які чинять опір асиміляції і є у ролі господаря в країнах, які висувають лише нерішучі суспільні вимоги.
І не тоді, коли необачна імміґраційна політика, яка провадиться в нападах морального самовдоволення, приводить до неминучої реакції. У Швейцарії в суботу більшість виборців проголосували за Швейцарську народну партію, знану головно своєю антиімміґрантською позицією. Подібні до неї партії у всій Європі також дістають політичний зиск від міґраційного напливу, використовуючи законне невдоволення супроти постмодерної держави для того, щоб нав'язати неліберальні ліки. Мало що є таким небезпечним для демократії, як популіст, з яким почасти можна згодитися.
Промовистим щодо політики наших днів є те, що ця колонка буде засуджена як така, що перетнула моральну межу. Нинішній розвиток ситуації такий, що більше не можливо стверджувати без різкої незгоди, що Європа не може бути Європою, якщо не буде вірною своєму сутнісному спадкові. Це поєднання розуму і одкровення, яке створило цивілізацію технологічної майстерності, пом'якшену мораллю.
«Похвально, що Захід намагається бути відкритішим, більше вирозумілим до цінностей сторонніх, але він втратив інстинкт самозбереження, — зауважив видатний німецький теолог близько десятиліття тому. — Все, що він бачить у своїй власній історії, є гидким і згубним; він більше не здатний сприймати те, що є чудовим і чистим. Європа потребує нової адекватної самооцінки, самооцінки критичної і скромної, якщо вона направду хоче вціліти».
Це сказав Йозеф Ратцінґер, краще знаний як Бенедикт ХVІ. Він вийшов з моди, і через це до нього варто дослухатися ще більше.
Bret Stephens
In Defense of Christendom
The Wall Street Journal, 19.10.2015
Зреферувала Галина Грабовська