Як українська мрія Путіна перетворилася на кошмар

Київ і Захід перемагають. Тепер не можна дозволити Москві зіскочити.

 

 

У відволіканні уваги світу від продовження аґресії президента Росії Владіміра Путіна на сході України його збройна інтервенція в Сирії — безвідносно до її мега-цілей  — свого успіху досягла. В своєму недавньому, спрямованому на прайм-тайм російської аудиторії, півгодинному виступі в Організації Об'єднаних Націй Путін на український конфлікт виділив тільки хвилину, зосереджуючись натомість на конструктивній ролі Росії на Близькому Сході.

 

Перемикання риторики Путіна не дивує. Війна Кремля в Україні перетворюється на трясовину. З військового погляду це ситуація безвихідна, що, враховуючи величезний дисбаланс між російськими та українськими можливостями, означає українську перемогу. Ідеологічно війна теж є провалом, бо надії Кремля перетворити Південну і Східну Україну на «Новоросію» фактично — і, виглядає, назавше — зруйновані. А економічно війна й окупація Криму та Донбасу призвели до руйнівних витрат Росії, економіка якої вже й без того страждає від зниження світових цін на нафту та від західних санкцій. У соціальному вимірі обидва реґіони є на межі гуманітарної катастрофи, винуватцем якої буде Росія. Загалом беручи, провалилися і плани Путіна послабити Україну: Україна поволі стає щораз сильнішою, тимчасом як Росія стає щораз слабшою.

 

Час, отже, грає на боці України і Заходу. І поки російські війська та підконтрольні їм бойовики продовжують окупацію української території, не можна допустити будь-якого полегшення для Путіна: навпаки, Україна і Захід можуть і мусять вимагати додаткових поступок від Росії. Враховуючи зміцнення збройних сил України і загрозу подальших санкцій, Путін буде нездатний нарощувати конфронтацію. Парадоксально провальна аґресія Путіна в Східній Україні тепер обмежує діапазон його можливостей ефективніше, ніж будь-які санкції Заходу.

 

Чимала частина внутрішньоросійської леґітимності Путіна тримається на його здатності забезпечити своїм авторитарним правлінням постійне зростання рівня життя. Але нині росіяни — всі, незалежно від рівня свого доходу — чимраз дужче затягують свої паски. Санкції, за даними МВФ, вже коштують російській економіці 9 % ВВП. Від часу вторгнення Росії в Крим (лютий минулого року) рубль втратив 50 відсотків своєї вартості. В доларовому еквіваленті ВВП Росії впав з $ 2,1 трлн в 2013 році до сподіваних $ 1,2 трлн  за підсумками поточного року. За цим показником економіка країни опустилась з 9-го до 13-го місця у світі. Багато російських професіоналів покидають країну, розбиту авторитаризмом, корупцією та незацікавленістю в модернізації.

 

На цьому тлі зростають соціально-економічні проблеми в окупованому Росією анклаві Донбасу. ВВП цього анклаву скоротився більш як на 80%. Зруйновані економічні зв'язки території з Україною. Велику частину його інфраструктури, банківської та адміністративної систем зруйновано. Величезні площі території потерпають через брак газу, води та електрики. Хоч точних цифр немає, але зрозуміло, що безробіття колосальне. Багато кваліфікованих робітників та спеціалістів реґіону виїхали звідти в неокуповану частину України або еміґрували. Не дивно, що інфляція висока, а бідність зростає.

 

Тепер Путін відповідає за приблизно три мільйони де-факто окупованого Росією населення на сході України, яке для задоволення основних соціальних потреб дедалі частіше звертається до Москви. Він також мусить дати раду з чимраз більшим кримінальним класом в самозваних Донецькій та Луганській народних республіках. Паразитуючий конґломерат місцевих політичних босів, потужних олігархів і кримінальних елементів традиційно і фатально керує цією частиною Донбасу ще з радянських часів. І всі елементи того конґломерату тут і досі існують. В час економічного краху розквітла спекуляція і контрабанда з Росії та України, ставши одним з найприбутковіших і стабільних джерел доходу й давши початок новим кримінальним підприємцям, що зосереджені в силових структурах «республік». Цей розквіт загрожує поширити злочинність і нестабільність в сусідні російські області. Статистичні дані Міністерства юстиції РФ вже показують сплеск рівня злочинності в реґіонах країни, що межують з окупованим Донбасом.

 

До всіх тих проблем можна додати ризик подальших економічних втрат, пов'язаних з аґресією Росії. У вересні протестанси з обложеної кримсько-татарської меншини заблокували вантажівки, що возять товари з та до зайнятого півострова. 22 вересня Україна анонсувала початок різкого міжнародного судового позову, вимагаючи $ 50 млрд компенсації за захоплення Росією майна та активів у Криму і за руйнування від російської зброї та бойовиків. Як показав успішний процес інвесторів щодо банкрутства нафтової компанії ЮКОС, міжнародні суди мають можливість застосовувати економічні вимоги до Росії.

 

Тому помилкою Заходу є тиснути — для ніби сприяння тривкому мирному вирішенню як найвищому пріоритету для Європейського Союзу і Сполучених Штатів — на Україну, змушуючи її до  глибоких поступок задля забезпечення миру за всяку ціну. В той час, коли Путін риє яму собі та Росії, Україна робить впевнений — якщо не вражаючий — поступ у реформуванні своєї економіки, суспільства і політичної системи, зберігаючи свої демократичні інститути, вільну пресу й енергійне громадянське суспільство. Банківський сектор зміцнюється, енергетичні субсидії скорочуються і зростання ВВП очікується вже в 2016 році, що є величезним успіхом після більш як 20-відсоткового падіння в 2014–2015 роках. Реформуються вища освіта і поліція. Гостро дебатується урядова децентралізація, що має незабаром втілюватися. Величезними проблемами залишаються корупція і суди, але й тут теж є надія на певні прориви, якщо до кінця цього року дообереться і почне діяти нове Національне антикорупційне бюро з антикорупційним прокурором. Якщо цей прокурор буде справді незалежний, то варто чекати суттєвого проґресу і тут.

 

Найсерйозніший контрарґумент проти збереження режиму санкцій і продовження тиску на Росію з вимогою поступок полягає в тому, що Путін відповість на жорстку позицію Заходу ескалацією війни в Україні, посилюючи ґлобальну бійню.

 

Але всі дані вказують на протилежне. Важко домогтися успіху наземного наступу, коли українські збройні сили стають щораз сильнішими. Сьогодні лінію фронту України з донбаським анклавом захищає 40-тисячна добре оснащена армія, очолювана перевіреними в бою офіцерами. Україна розгорнула в цьому реґіоні 350 танків і сотні одиниць важкої артилерії. Вона розвинула своє власне виробництво дронів для провадження розвідки і спостереження. Коротше кажучи, країна готова протистояти наступу зі Сходу, і будь-які територіальні завоювання коштували б росіянам та бойовикам тисячі жертв. Є повідомлення і про зниження морального духу бойовиків, бо дедалі зрозуміліше, що вони застрягли в тривалому замороженому конфлікті. Для Путіна час для вторгнення в Україну був навесні 2014 року, коли уряд і збройні сили України перебували в сум'ятті. Не здійснивши тоді великого вторгнення, Росія застрягла.

 

Однак тотальне російське вторгнення з бомбардуванням українських міст і сил спричинило б нові, поглиблені, санкції Заходу і втягнуло б Росію в іншу війну. Гібридна війна — це одне, а відкрите використання російської авіації і масивне розгортання російських збройних сил — зовсім інше. Перед Росією відкривалася перспектива не лише міжнародного осуду, а й економічної ізоляції, у тому з ймовірним від'єднанням від міжнародної банківської системи SWIFT.

 

Цей останній захід, що спустошив би російську економіку, був предметом західних політичних дискусій, а отже, є цілком можливим. І Путін міг би сподіватися неґативної реакції всередині країни. У той час, коли російська громадська думка підтримує сепаратистські процеси на Донбасі, у своїй стабільній більшості вона виступає проти прямого російського воєнного втручання в Україні. Не дивно, що пропаґандистська машина Путіна приховує від своїх громадян факт російської військової присутності в Україні та реальні втрати російських військ. Постраждала б також і леґітимність Путіна серед російської політичної еліти і відповідно його підтримка нею. А затяті націоналісти вже розцінюють його відмову від проекту Новоросії як зраду російських інтересів.

 

Отже, авантюра Путіна в Східній Україні зараз його послаблює. Тимчасове підвищення його популярності підважується економічними труднощами окупації та ціною подальшого розширення. Тому не варто дивуватися, що Путін може втрачати інтерес до українського проекту. Особа, яка була свідком телефонної розмови 2 вересня між французьким президентом Франсуа Олландом, канцлером Німеччини Анґелою Меркель, українським президентом Петром Порошенком та Путіним, сказала, що президент Росії виглядав незацікавленим і був поза контекстом нюансних деталей обговорення. Натомість його більше цікавило скаржитись, що Україна не купує російського газу, хоч він дешевший за той, що вона отримує з європейських та інших міжнародних джерел.

 

Для Заходу Путінові проблеми в Східній Україні та його недавнє ризиковане втручання в Сирію — чудові новини. Зовнішня політика Росії тримається на еродуючому економічному і політичному  фундаменті, і Заходу треба лише підтримувати рівень донбасівських проблем Кремля, щоб він став більш гнучкими і схильним на компроміс. Це якби Путін сам загнуздував Росію. Захід має зробити лише трохи більше, ніж зберігати статус-кво.

 

Захід мусить мати на меті дві речі. По-перше, йому треба втримати Україну суверенною і стабільною й сприяти процесові реформ — зрештою, те саме Захід мав би робити так чи так. По-друге, Захід має підтримувати жорсткі санкції щодо Росії, аж поки всі її сили і важка зброя не будуть виведені з окупованих територій України.

 

Так само важливо, щоб Сполучені Штати і Європа чітко і недвозначно класифікували Росію як державу-окупанта Донбасу й тиснули на неї для забезпечення відповідної соціально-економічної допомоги трьом мільйонам українських громадян під її контролем. Водночас лідери в Києві мають чітко дати зрозуміти своїм громадянам на Донбасі, що вони готові допомогти їм, але тоді і тільки тоді, коли закінчиться російська окупація. Доти Україна і Захід мають здійснювати весь можливий тиск на Росію, щоб мешканці Донбасу отримали компенсацію за заподіяну їм шкоду.

 

Західна політика також має утриматися від тиску на Україну, щоб її не завалив економічний тягар відновлення Донбасу, якщо Росія навіть виведе всі свої війська, зброю та бази. Кошти відновлення мають бути розділені між Росією, яка спричинилася до більшої частини руйнувань, Україною, жертвою аґресії Росії, і міжнародним співтовариством. Російська частка для збереження її, Росії, обличчя може бути подана як гуманітарний жест Кремля для відновлення Донбасу і порятунку населення від стихійного лиха.

 

Вперше, відколи Путін вторгся у Крим, Захід і Україна є господарями ситуації. Вони мають використати це так, щоб змусити Путіна згодитися на справжній мир в Україні. Він міг це забезпечити. Він почав війну в 2014 році і він змусив сепаратистів згодитися на припинення вогню від 1 вересня 2015 року. Якщо він стикнеться з жорсткою позицією Заходу, то зуміє зробити правильні висновки і справді закінчити війну з Україною.

 

 

Англійську версію статті можна прочитати в Foreign Policy

 

21.10.2015