Доки більшість з нас буде старатися зменшувати страждання ближніх, доки будемо витримувати хоч мінімум чесності й прогнозованості у взаєминах з іншими людьми, життя триватиме
Людина не є прекрасним звірятком, каже видатна філософ і моpаліст Барбара Скарга. Заздрісне, злостиве, жорстоке, що не перестає робити свинства одне одному, обдурювати, ошукувати, зраджувати. А нерідко б'є, мучить і вбиває. В шаленстві готове на все. Страх і голод позбавляють його будь-яких гальм.
Щоденно вона тішиться з чужих нещасть, а вдає співчуття. Хоче якнайбільше для себе, не надто переймаючись потребами інших людей. Всюди шукає зиску і вигоди. Оббріхує світ, невпинно стараючись видатися в очах інших людей кращою, ніж є насправді. Шукає співчуття і розуміння, скупо наділяючи ними ближніх. Нераз радо помагає і робить добро, але тут же розглядається за кимось, хто б це зауважив і похвалив.
Бувши марною, вона весь час шукає визнання і поваги інших. Бувши боягузливою і лінивою, вдає, що не бачить зла навколо себе. Чекає тільки, поки інші за неї усунуть небезпеки і розв'яжуть проблеми цього світу. На загал, хтось це таки робить, але найчастіше за гроші. Бо користолюбство єднає нас всіх чітко і повсюдно — як дві ноги і смертність.
Чому людина є такою жахливою? Що ж, гени, гормони, гріх первородний є такими, якими є, і змінитися не можуть. Всю нашу вредність (а також і нечасті вияви моральної краси) в деталях описує і пояснює позірно неупереджена наука — соціологія моральності, психологія моральності, а навіть нейрофізіологія моральності. Етика цього радше не розглядає, хоч підтримує близькі стосунки зі своєю сестрою моралістикою, затятою в дезавуюванні підлості грішної людської природи. Якби хтось хотів побачити, якою злостивою і цільною може бути оця остання, — хай почитає саркастичні максими Франсуа де Ларошфуко, французького герцога XVII століття. Хоч би таку: «Завжди ми маєм досить сил, щоб знести чуже нещастя». Ой, маєм, маєм. І своє власне звикло теж.
А все ж етика не є моралістикою. Хоча з моралістикою її поєднує (а від науки дистанціює) щось, що можна назвати моральним ідеалізмом. Наука ж бо може мати підозри щодо моральності, а навіть недвозначні суґестії, що та є штучним людським витвором, однією з кількох хитрих систем опресії і суспільної дисципліни.
Етика цим не переймається. Незалежно від того, наскільки штучною була б моральність, наскільки сильно мала б зумовлюватися генами, психологічна і суспільна правильність-добро надалі є добром, зло — злом, а обов'язок — обов'язком. І подібно як наука про наші музичні уподобання та, скажімо так, їх неврологічні підґрунтя не дезавуює журливої краси Фантазії фа-мінор на чотири руки Шуберта, як і знання про те, як сильно зумовлюють нашу поведінку підпорогові запахи і стимули — не забираючи блиску розкоші і не знімаючи жахів жорстокості.
Етика бере таку моральність, яка є, — тобто яку застане реальність, яка породжує реальні зобов'язання. Працює з нею з нутра, беручи в ній участь, а не силкується вийти з неї і стати збоку. Зрештою і наука в цьому не послідовна. Якщо нас цікавить пояснення, чому одні інших вбивають, то це через те, що вважаємо вбивство поганим і хотіли б дізнатися, що можна би було зробити, щоб люди припинили вбивати одне одного.
Саме тому моральне неанґажування наук про моральність, таких як соціологія і психологія моральності, ніколи повною мірою не є послідовним. Якби воно було послідовним, то сам предмет цих наук, тобто моральність, став би зрештою нецікавим і незрозумілим, не кажучи вже про те, що сепарування від моральної сфери — незалежно від того, чи є вона фікцією і винаходом людини чи ні, — є просто аморальним.
Наука пояснює нам, чому ми поводимось так, а не інакше. Неважко нам додумати до цих пояснень якісь оцінки, тобто якесь «так зле» або «так чудово». Ми можемо дізнатися, чому люди крадуть і брешуть або одне одного підтримують і одне одному посвячуються. Щобільше, ми можемо дослідити емпірично, як люди формулюють свої моральні переконання і чим пояснюють те, що якісь дії визнають гідними похвали, а інші — догани.
Етика, однак, не є наукою і з давніх пір вже усунулася з поля психології і соціології. Хоча, коли ще не було цих наук, бралася і за це, нині ж уже цього не робить. Зате етика намагається відповісти на питання, сформульоване більш безпосередньо, без отого характерного для науки дистансу недовіри щодо моральності. Отже, питає напряму: що є причиною того, що певні вчинки є добрими (обов'язкові, хвалегідні, справедливі), а інші погані (негожі, підлі, злочинні). А щоб не було це питанням наївним і щоб не занадто легко впасти в сильця тої чи іншої етично-релігійної ідеології або не дати спокуситися партикулярній звичаєвій системі, етика питає також, звідки ми це можемо знати, тобто про те, яку пізнавальну цінність мають моральні (в тім і твердження самих етиків) судження і як їх можна обґрунтовувати.
Вбивати, не вбивати?
Треба знати, що переконання і системи етичних переконань єднають в собі дві ознаки: є аподиктичні і є змінні. Аподиктичність полягає в тому, що їх стосують з відчуттям певності й очевидності, навіть з твердістю, що у всіх усюдах порядні люди мали і матимуть такі самі переконання. А змінність полягає як у тому, що різні аподиктичні переконання, освячені тисячолітньою традицією, колись втрачають свій статус і навіть піддаються спектакулярному відверненню, так і в тому, що різні групи в межах одного і того самого суспільства, стосуючи дуже відмінні етичні переконання і вважаючи переконання іншої сторони не тільки фальшивими, а й просто аморальними, змагаються з собою і перетягують на свою сторону окремих осіб, які з огляду на це часто змінюють свої (аподиктичні) судження.
Я міг би подати незліченні приклади аподиктичності моральних переконань і незліченні їх приклади змінності. Візьмімо два судження: «збіглого невільника треба зразково покарати» та «збіглому невільнику треба надати допомогу, а його власника засудити і покарати». Перше з них аж до XVIII століття був очевидним для всіх либонь мешканців нашої планети, разом з невільниками, а друге — цілком протилежне до першого — повільно здобувало популярність, поки не стало практично узвичаєним наприкінці XX століття.
Це є приклад історичної змінності етичних переконань, за чим йде відповідна зміна в законодавстві (у цьому випадку: ліквідація невільництва). Зазвичай така зміна є поступовою, здійснюється протягом щонайменше кількох десятиліть внаслідок поширення переконання, яке на початках було в меншості, а тому вважалося фальшивим та аморальним.
Прикладом такого процесу, що зараз відбувається в суспільствах Заходу, є опозиція двох співіснуючих переконань: «вбивство ворога в оборонній війні гідне похвали і заслуговує на нагороду» (більшість з нас й досі так вважає) та «нікого не можна вбивати, навіть ворога в оборонній війні».
Розсудливі люди, як звикло, шукають компромісів. За часів, коли повсюдно застосовували ті чи інші форми невільництва, було чути голоси, що закликали до лагідного трактування невільників і обмеження влади, яку мали над ними власники. А якщо йдеться про ставлення до вбивства на війні, то нині ми можемо зустріти думки, що війна завжди є зла, а вбивство в оборонній війні треба трактувати радше в категоріях трагедії, а не заслуги і вини.
Великою мірою спрощуючи, можна сказати, що етика виростає з духу такого пошуку компромісу в розгляді конфліктів між аподиктичними моральними переконаннями. Тим самим етика є завжди в суперечці з деякими аспектами публічної моральності та з етичною бездумністю, що полягає в незавертанні собі голови жодною моральною рефлексією і на відчутті очевидності того, що є добре, а що погане, як себе належить поводити, а як не належить.
Ароґантності й гордині морального догматизму етика протиставляє критичний аналіз і критичну — також і щодо самої себе — оцінку моральних питань і заяложених суджень. Вона є вільним філософствуванням, керованим доброю волею і відвагою мислення, яку черпає з інтелектуальної чесності та віри в силу рефлексії. Її стихією є невпевненість, так само як стихією самої моральності є душевні вагання і сумніви, а також відчуття провини. Мудрість етика починається в його, етика, моральній вразливості. Гординя догматика починається в її, вразливості, протилежності.
Це твоє життя, будь відповідальний
Тому метою етики є не тільки пізнання моральності зі всіма чарівними особливостями цієї сфери життя — якоюсь мірою є нею і моральна споруда, що випливає з більшої розважливості та критицизму, на яку спроможеться етик, а побічно також хтось, хто з етикою зазнайомиться. Кожен, хто вчився етики, має право сказати собі, що його чи її здібність до критичної оцінки моральних ситуацій, а також переконань та етичних арґументів — власних і чужих — сильно зросла.
Етика є філософською дисципліною, але водночас чимось більшим — певним культурним проектом, який колись поміг сформувати грецько-римську цивілізацію, а пізніше, після двох тисяч років, в зміненій подобі відіграв немалу роль у суспільній і цивілізаційній революції, яку ми називаємо новочасністю чи просвітництвом.
Століття боротьби за суспільну емансипацію народів, класів і релігійних визнань, боротьби, в якій етики брали істотну участь, навчили їх вразливості на пункті власної автономії. Пошук своєрідності морального феномену, що не дає його звести до законів психології, соціології чи просто біології, є однією з найважливіших тем сучасної теорії моральності.
Його значення є тим більшим, чим значущішим видається для самої моральності те, що накази і моральні обов'язки постають перед нами як аподиктичні, а їх авторитет не зменшується, коли виявляється, що виникають вони з якихось позаморальних правил. Проблема автономії людини як відповідального за свої вчинки суб'єкта стикається в етичній рефлексії з проблемою автономії самої етики, яка хоче визнати справедливість своєрідності моральної сфери, не шукаючи претексту, щоб вважати її мало не видимістю чогось більш «реального» — як закони еволюції чи прагматика суспільного життя.
Шукаюча власної суб'єктності філософія моральності сміливо входить на поле суспільної філософії і філософії політики. Це ж бо там, в політиці, реально маніфестує енергія емансипації, що поповнює новочасну моральну революцію і саму етику й постійно шукає сенсу своєї автономії, — колись від теології, потім психології, суспільних і правничих наук, а врешті від еволюційної біології і нейронауки. Етика, борючись за себе, бореться за більш етичний світ.
З погляду своєї суспільної ролі етика виявляється одним з інструментів боротьби з брехливістю світу, що приховує перед самим собою своє внутрішнє зло і свою власну щодо цього зла безпомічність. Моральна драма, яка розігрується на арені історії, режисерує колії долі самої етики. Керують нею понятійні опозиції та опозиції моральних тенденцій, які протягом двох з половиною тисяч років вибудували нашу індивідуальну і суспільну моральність.
Етики величезною мірою посприяли створенню моральності й моральної (на сирому підґрунті звичаю і племінних законів) свідомості, і водночас наступні етапи розвитку моральності визначали зруби наступних звершень етики, тобто теорій, що мали б не лише пояснювати, але також леґітимізувати публічну моральність. І ось ми маємо, з одного боку, трактування людини як глухої, недоступної безпосередньому пізнанню субстанції душі (що криє в собі «людську природу», чесноти і вади, провини і заслуги), а з іншого — ідею людини як великого струменю переживань (добрих і злих).
Яке трактування людини, така й етика — евдемоністична (етика чеснот і самовдосконалення) або гедоністична (етика як мистецтво доброго, сатисфакційного життя). З одного боку — піднесені ідеали моральної краси і доброчесного характеру, що вимагає загартовування під контролем розуму, а з іншого — добре, повне радощів вдале життя, шанс на яке суспільна справедливість має створити кожному.
Тут обов'язок вдосконалення — там право кожної людини на особистий розвиток. Тут життя в праці, скромне і доброчесне — там життя повне і приємне. Тут дисципліна — там, властиво, свобода. Тут нерівні між собою люди, бо морально кращі чи гірші, — там всі морально рівні між собою, в ім'я свободи і суспільної справедливості. Тут апофеоз суспільного життя — там суспільна культура, ґрунтована на доброзичливому співжитті та співпраці приватних осіб. Тут республіка як політична спільнота доброчесних громадян — там спільнота вільних людей, що використовують державу як інструмент для власних особистих цілей.
У цих, а також ще інших, суперечностях коріниться етика, разом зі всією філософією людини і суспільною філософією.
На щастя, доброта і лагідність людини обходяться, зрештою, без теорії. Вони діють відрухово, без великих духовних претензій. Доки більшість з нас буде старатися зменшувати страждання ближніх, доки ми будемо витримувати хоч мінімум чесності й прогнозованості у взаєминах з іншими людьми, життя триватиме.
Можливо, поки ще є етика, що інспірує публічну моральність і підіймає її на вищий рівень, нам трохи легше стримувати себе від різких поривів ворожості й ненависті, які перетворюють життя на руїну. Однак мусимо розраховувати передусім на самих себе. Ніхто не зніме з нас відповідальності за наше життя, за весь цей наш світ, загублений в глибоких безоднях космосу, за наших дітей і наших звірят.
Ян Гартман (1967 р.н.) — філософ, біоетик, ординарний професор Яґелонського Університету
Jan Hartman
Albo etyka, albo ruina
Gazeta Wyborcza, 03.10.2015
Переклад О.Д.
08.10.2015