З приводу жовтня — місяця книжки.
Розвиток культурних народів усе доходить до щабля, коли зявляється письмо й книга. Форма одного й другого обумовлена зовнішніми обставинами: може це бути глиняна табличка з витисками, камяна плита з клиновим письмом, колірова плетінка з вузликами, паличка з рунами, чи врешті перґамен, папірус чи папір. Але суть остає все однакова.
З хвилиною, як зявляється книга — стає вона осередком культури. Всі культурні надбання зосереджуються в ній неначе в сочці. Книга стає не лише відбиткою всіх культурних інтересів даного народу, не лише одиноким направду обєктивним мірилом рівня культури, але й просто синонімом самої культури.
Книга — це культура.
Нічого дивного, що всі культурні народи так дбають за книгу, за її якість і кількість.
Одне й друге обумовлене дійсною потребою та зрозумінням ваги книги. Одне й друге творить разом пригожий "клімат", серед якого може розвиватися й розвивається книжка.
Немає культурного народу, що не відчував би потреби книги, так як немає справжньої культури без книги. Тимто незвичайно замітний стає другий чинник: відношення до книги. Коли воно справді глибоке, можемо говорити про пошану книги, про її культ.
Від найранших часів, від коли збереглася історична традиція на Україні, можемо ствердити появу й зріст оцього культу.
Вже в "Збірнику" Святослава з 1076 р. стрічаємося з оцим культом: "Добро єсть, братя, почитання книжне". Цей культ тягнеться червоною ниткою через століття, через творчість усіх визначних письменників і становище до книги широких мас. Це зовсім не випадок, що один із найбільших творців української книги, Іван Франко, парафразує висказ про книгу якраз із стаpoгo українського письменства:
"Книги — морська глибина,
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хоч труду мав досить,
Дивнії перли виносить."
Це один з проречистих доказів, що культ книги на Україні має свою довголітню традицію. Та він і загальний — бо чи треба згадувати про велику пошану до книги, до друкованого слова наприклад в українського селянина.
Правда, кількісно не дорівнюємо другим народам. Але коли зважити, як буйно розвивалося українське письменство в княжих часах і як підупало підчас татарського лихоліття, то відразу стає ясно, що ми будували, а чужинці нам нищили. Те саме було в XVI і XVII ст. за часів козацької держави: буйний розвиток і потім такий самий упадок, спричинений російською цензурою в XVIII і XIX ст. Полегшало з цензурою по 1905 р.: знову появилися тисячі українських книжок і часописів, щоб у час реакції їх наклад змалів. Те саме було й у рр. 1917—1919, і потім, те саме врешті в часах т. зв. "українізації" й сьогодні.
Коли в рр. 1929—1930 появлялося річно 10—15 тисяч книжок у багатоміліоновому накладі, то це вже зовсім і не так мало, як і 2.500 часописів, що тоді виходили на Україні й у цілому світі.
Коли зважити, що самих творів Шевченка видано за 100 літ — не числячи передруків у часописах — поверх 5,000.000 книжок і то не дивлячись на шалені утиски цензури, то цього вже й не так мало. Радше навпаки. Коли твори одного письменника, як от Остапа Вишні, за пять літ розійшлися в накладі 1,000.000 примірників, то це вже таки багато.
Зате, коли йде про якість, то далеко не всі культурні народи можуть нам дорівнати. Інші, в кращих умовинах, мають більших і кращих творців книги, але лише дуже мало народів може виказатися таким високим моральним рівнем української книги. Чи ж не вистане з гордістю ствердити, що досі на тисячі й тисячі часописів ми не мали ні одного часопису брукового чи порнографічного, що так засмічує продукцію друкованого слова в інших народів?
З культом книги вяжеться нерозривно культура книги. Вже найдавніші українські книжки, що збереглися до наших часів ще з XI ст. замітні своїм високо мистецьким оформленням. "Остромирове Євангеліє", "Збірник" Святослава й безліч інших книг це просто твори мистецтва. Те саме можемо сказати про рукописи XVI ст., чи київські друки XVII ст., те саме можемо сказати й про високу культуру української книги в найновіших часах, культуру, що її завдячуємо передовсім Ю. Нарбутові й його учням.
___
Тепер знову переходимо кризу української книги, знову не з нашої вини.
В світлі повищих міркувань виходять ясно наші завдання: не лише "перетривати" кризу, не лише оберегати мов святість кожну книгу, не лише плекати культ книги музейницького типу, але й активно протиділати кризі, активно творити нове, сприятливе "підсоння" для книги: писати — друкувати — поширювати; створювати нові книжні ціннощі, свідомо й діяльно дбати за повний якісний і кількісний розвиток українського друкованого слова.
[Краківські вісті]
02.10.1940