П. Д. Тимошенко

У житті кожної літературної мови, поряд з нормалізацією її граматичної будови і словникового складу, значне місце посідають і питання врегулювання її фонетики. Ми не будемо займатися тим, наскільки мелодійніша, «музикальніша» одна мова в порівнянні з іншою. Скажемо лише словами автора першої друкованої граматики української мови О. Павловського, що «для висловлювання ніжних почуттів... кожна мова має ніжні слова» 1.

 

Відомо, що в XIX і на початку XX століття ряд письменників і граматиків консервативного напряму однобоко захоплювалися красою української мови, маючи на увазі її милозвучність, забуваючи, що для того, щоб літературна мова була повноцінною, здатною виконувати функції, які на неї покладає суспільство, вона повинна бути перш за все організованою в лексичному і граматичному відношеннях.

 

Українська літературна мова дожовтневого часу не мала змоги вільно розвиватися внаслідок колоніальної політики російського царизму і австрійського цісарського уряду. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції наша мова за короткий строк, під благотворним впливом російської літературної мови, розвинула всі ті властивості, яких вона раніше не мала.

 

У цій статті ми розглянемо основні фонетичні засоби української мови, які, поряд з наданням їй милозвучності (евфонії), сприяють також і більшій її виразності.

 

* *  *

 

Питання фонетичного оформлення мови набувають великого значення в художній літературі (особливо в поезії). Серед способів цього оформлення одні властиві багатьом мовам різних систем, наприклад українській, французькій, китайській, турецькій тощо; інші — лише якійсь одній мові або групі споріднених мов, наприклад українській, російській, білоруській.

 

Найпоширенішим видом звукового оформлення художньої мови є повтори окремих звуків — голосних (асонанс) або приголосних (алітерація), а також повтори однакових або близькозвучних слів. У поезії вони — необхідна річ. Візьмемо для прикладу такі рядки з «Утопленої» Т. Г. Шевченка:

 

          ...вітер з осокою

          шепче: хто се, хто се

          сидить сумно над водою,

          чеше довгі коси.

 

Така значна кількість шиплячих і свистячих приголосних тут не випадкова. Поет навмисне так добирав слова, щоб смислове враження від прочитаного доповнювалося ще й звуковим «відтворенням» шелесту осоки за допомогою повторення цих приголосних. Подібних прикладів можна навести безліч.

 

Повторення однакових і близькозвучних слів, поряд з наданням мові музикальності, відіграє ще й важливу смислову роль: на них сконцентровується головна увага читача або слухача. Візьмімо хоч би такі рядки, що належать поетові М. Бажану:

 

          Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

          Рабою німецьких катів!

 

або рядки з вірша «Contre spem spero» Лесі Українки:

 

          Я на вбогім, сухім перелозі

          Буду сіять барвисті квітки,

          Буду сіять квітки на морозі,

          Буду лить на них сльози гіркі...

 

Наше враження було б набагато меншим, якби в цих рядках не було повторів.

 

У прозі такі повторення слів рідші, ще рідші повторення звукові, хоч у прозі художній і вони відіграють значну роль. Як приклад можна навести такий уривок з повісті «Fata morgana» М. Коцюбинського, для мови якого взагалі використання цих засобів дуже характерне:

 

Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочаться угорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева, плачуть солом'яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли осміхнеться 2.

 

На 32 повнозначних слова тут маємо 21 повторення звуків з, с. Уже це чергування відтворює у звуках смутну картину осені в дореволюційному селі, а повторення слів пливе, плачуть підсилює враження від цієї гнітючої картини.

 

Завдання письменника — підпорядкувати звукові можливості мови змістові, зробити так, щоб звукове оформлення його художніх творів не затемнювало, а навпаки, допомагало краще розкрити їх зміст. Відомо, що в свій час представники деяких літературних напрямів надміру захоплювалися звуковою стороною слова на шкоду змістові. Особливо в цьому відзначилися декаденти — представники занепадницької буржуазно-поміщицької літератури переджовтневого часу.

 

* * *

 

Як відомо, у зв'язній мові, або в так званому мовному потоці, звуковий склад слів може зазнавати більших або менших змін; можливе також і цілковите зникнення окремих звуків. Такі зміни відбуваються, зокрема, при збігу кількох приголосних.

 

Одним із способів полегшення вимови (артикуляції) декількох сусідніх приголосних є випадання одного з них. Приклади цього загальновідомі: тиждень, тиждневий>тижневий 3.

 

В інших випадках такі важковимовлювані приголосні можуть розподібнюватися (дисимілюватися). Так, наприклад, із староруського къто після занепаду зредукованих виникло українське хто.

 

Досить часто для полегшення вимови в українській мові між приголосними вставляються голосні. Так, наприклад, маємо: огонь, вітер; рота, лева замість сподіваних: огнь, вітр; рта, льва4 (пор. два останні варіанти в російській мові). Голосні можуть не тільки «вставлятися», а й «приставлятися»; найпоширенішим серед приставних звуків є і: іржа, імла, ікло, Ірпінь, ішов (пор. російське шел) тощо. Як бачимо, вставні і приставні голосні звуки найчастіше виникають при сполученнях сонорних з іншими приголосними.

 

З другого боку, українській мові не властивий збіг декількох голосних (так званий роззів або гіатус, російське «зияние»). Такий збіг голосних в українській мові найчастіше усувається за допомогою:

 

1) Вставляння між голосними приголосних (придихових) в, г, й, х: павук (пор. російське паук). Цим, між іншим, і пояснюється чергування в, г, й, х у ряді слів і форм, наприклад: давати — даю, краяти — кравець, позіхати і російське зевать (пор. ще зияние), роздягати і діалектне роздівати тощо.

2) Злиття двох сусідніх голосних у дифтонги.

3) Випадання одного з голосних (приклади див. далі).

 

* * *

 

Усі ці явища, а також деякі інші, привели до появи в українській мові цілого ряду т. зв. «паралельних варіантів», які за певних умов можуть чергуватися, не змінюючи смислового значення тексту. Багато таких фонетичних варіантів слів (здебільшого службових) вживаються і в літературній мові. До них належать: прийменники (і префікси) в — у — ув — уві — ві, з — зі — із/зо/ — ізі/ізо/, від — од — віді — оді; над — наді — надо, під — піді — підо, перед — передо — переді і под.; міжмежи; прийменники-прислівники типу: попередупоперед, позаду — позад; частки б — би, жже, ще — іще; сполучники хочхоча; прислівники вищого і найвищого ступеня: більш, найбільшбільше, найбільше; закінчення прикметників чоловічого і середнього роду в місцевому відмінку: на високім — високому (дубі), закінчення дієслів: ходити — ходить; купатися—купатись; працюємо — працюєм, робімо—робім; окремі фонетичні варіанти повнозначних слів: вогонь—огонь, вулиця — улиця; город — огород тощо. У свій час дехто з письменників консервативного напряму намагався навіть ввести подібне чергування таких паралельних фонетичних варіантів залежно від того, на голосний чи приголосний починається або закінчується сусіднє слово, як норму української літературної мови. У художніх творах, наприклад, Б. Грінченка ця тенденція витримана надзвичайно послідовно. Проте, більшість таких намагань залишилися лише намаганнями. Послідовне чергування всіх цих варіантів не могло стати нормою літературної мови вже хоч би тому, що такого послідовного чергування немає в народній мові, зокрема і в полтавсько-київських говірках, на основі яких сформувалася наша літературна мова. Послідовне введення чергування таких варіантів, як побачимо далі, скувало б у багатьох відношеннях можливості використання інших засобів мови (зокрема ритміки).

 

Зупинимось докладніше на деяких із цих паралельних варіантів і на можливостях їх використання в літературній мові.

 

 

Варіанти в—у—ув—уві—ві; й—і

 

У старій слов'янській мові, як відомо, значення прийменників-префіксів въ — у розрізнялося. Таке розрізнення залишилося в сучасній російській літературній мові і деяких інших. По-російськи не можна сказати: в меня есть книги, або: был у доме. Проте вже в тих говорах староруської мови, з яких пізніше склалися українська, білоруська і південні діалекти російської, таке розрізнення зникло. Прийменник-префікс у в позиції перед попереднім або наступним голосним міг переходити в нескладовий ў або в приголосний в. З другого боку, прийменник-префікс въ, після занепаду зредукованих голосних, міг, зустрічаючись з іншими приголосними, переходити в ў, у. Так утворилося «чергування» в у, відоме сучасним українській, білоруській мовам і південним діалектам російської.

 

Говорячи про чергування ву в сучасній українській літературній мові, ми, звичайно, маємо на увазі більше літери, ніж звуки. Для звука ў в українській графіці не маємо відповідної літери, як це є, наприклад, в білоруській (ў), тому цей звук ми подаємо на письмі то через у, то через в.

 

Ненаголошений і в позиції, коли попереднє слово закінчується голосним, переходить у нескладовий й. Так виникає чергування сполучника-частки ій. Воно є і в словах іти — йти, імовірно — ймовірно, імення — ймення і у говірках: до Йвана, Йвасик тощо.

 

«Український правопис» 1946 р. подає правила цього чергування, причому значно ширше, ніж попередні. Проте на практиці цих правил не завжди дотримуються і в цьому, на нашу думку, немає нічого протизаконного. Особливу увагу на чергування в — у, й і звертав М. Коцюбинський.

 

Відомо, що він глибоко вивчав українську мову і її діалекти. На полях його власних книг, що збереглися, знаходимо численні помітки, які він робив, коли вважав, що той або інший письменник пише неправильною мовою. Так, він виправляє в на у або навпаки в текстах творів М. Вовчка, І. Нечуя-Левицького і інших; наприклад, він не погоджується з написанням: Ти ж в нас одна дитина 5. Чому ж маємо таку «непослідовність» у М. Коцюбинського? Тому, що він звертав увагу не лише на чергування окремих фонетичних варіантів, а й на інші засоби мови — ритміку, звукові й словесні повтори, синтаксис і т. д. При доборі цих, складніших засобів, йому часто доводилося не зважати на чергування паралельних фонетичних варіантів. Послідовне введення таких чергувань позбавило б письменника можливості повністю використати засоби ритмізації, словесних повторів і т. п., що на них, як відомо, багаті його твори.

 

Тому, читаючи, наприклад, такий уривок з повісті «Тіні забутих предків»:

 

Тихо дзвонить фоя смерек, тихо шепчуть в лісі холодні сни літньої ночі, плачуть дзвінки корів, і горн безперестанку спускають сум свій в потоки. З лоскотом і зойком летить десь в долину зрубане дерево в лісі, аж гори одвітно зітхають — і знову плаче трембіта. Тепер вже на смерть... Спочив хтось навіки по тяжкій праці. Закувала зозуленька та й коло Менчила... от тепер вже співаночка комусь си скінчила...,

 

ми не відчуваємо якогось особливого напруження наших мовних органів, хоч тут є 5 порушень чергування в — у; навпаки, уривок прекрасно сприймається на слух.

 

Подібне маємо і в поезії, де чергування часто порушується внаслідок необхідності витримати ритм віршів (два останні речення з наведеного уривка є також віршами — гуцульською піснею, «непомітно» введеною в авторську мову).

 

Порушення чергувань є і в О. Кобилянської, В. Стефаника, А. Тесленка тощо. У П. Мирного та І. Франка їх значно менше. Зрідка вони зустрічаються і в сучасних українських радянських прозаїків, наприклад в О. Гончара. У жанрах сучасної ділової мови вони частіші; особливо це стосується преси, хоч вони там і не виконують такої ролі, як у художніх творах, а часто дійсно утруднюють вимову, отже є небажаними.

 

У роботі вчителя з такими «розбіжностями» правопису і літературних текстів доводиться мати справу досить часто. Звичайно, в диктантах, взятих з художніх творів, написання в у чи йі, не відповідне з текстом, не може вважатися за помилку і впливати на оцінку. В такому разі вчитель лише виправляє, згідно з текстом, написане учнем і пояснює, якими причинами (вимогами ритму тощо) виправдується таке відхилення. Проте в самостійній письмовій роботі або в диктанті, взятому з інших жанрів літературної мови, недотримання правописних правил в написанні в у, йі треба вважати за помилку, хоч би в тексті, звідки береться диктант, чергування і не було витримане.

 

Тепер розглянемо вживання прийменників і префіксів ув, уві, ві. Прийменник-префікс ув більше властивий для північних говірок: ув озері, ув одному селі. Таке явище відоме і багатьом російським та білоруським говорам. У літературній мові ув часто зустрічається в дореволюційних письменників — вихідців, головним чином, з північних районів. Їх вживала, зокрема, М. Вовчок, яка орієнтувалася на чернігівські говірки. Відомі ці варіанти і в творах Г. Ф. Квітки-Основ'яненка. Спроби ввести ув в обов'язкове вживання, зрозуміло, зазнали невдачі, тому що це явище не характерне для більшості українських діалектів, в тому числі і для полтавсько-київського. У Т. Г. Шевченка цей варіант не зустрічається ні разу.

 

У сучасній літературній мові ув зустрічається лише в поезії, коли наступне слово починається голосним, а ритм вірша не дозволяє замінити в на у. Таке ув досить часто зустрічається у А. Малишка, П. Тичини, М. Рильського. Вживав його у своїх поезіях також І. Франко. Наведемо кілька прикладів:

 

          Він кожному якраз ув очі каже сміло (і. Франко).

 

          ...І неспокій Той самий ув очах (П. Тичина). .

 

          Наче тоді ув останнім бою...

          ...Дубовий лист ув осінь проясну (А. Малишко).

 

Дуже рідко вживається уві. Як префікс, він відомий у словах увійти, увігнатися, що можуть за певних умов навіть не чергуватися з ввійти, ввігнатися, пор. у М. Коцюбинського: Гафійка увійшла в хату. Навіть у словнику Б. Грінченка, такому багатому на архаїзми і діалектизми, слів з уві — одиниці. Щождо прийменника уві, то він вживається майже виключно в сполуці уві сні. У поезії, з вимог ритму, він можливий і в інших випадках. Як у поезії, так і в прозі він може стояти навіть після слів, що закінчуються голосним. Наприклад, у «Прапороносцях» О. Гончара:

 

Закривши очі, він злегка стогнав, ніби уві сні («Альпи»), ...Часто кидається уві сні («Голубий Дунай»).

 

Так само дуже рідко вживається і прийменник ві (або вві), як правило, також у сполуці ві сні. У ролі префікса він вживається частіше. У російській мові прийменник-префікс во частіший: во сне, во всех, войти, вопрос і т. д. Як правило, він вживається замість в тоді, коли далі йдуть сполучення сонорного в або й з іншими приголосними. В українській мові в у таких випадках замінюється на у; цим, між іншим, і пояснюється рідковживаність ві.

 

Варіанти з—зі—із—ізі

 

У старих слов'янських мовах, як відомо, було два прийменники-префікси съ і изъ, які розрізнялися за значенням, подібно до того, як вони і тепер розрізняються в російській мові. Проте, ще в південних говірках староруської мови, внаслідок відпадання і приставляння початкового і, функції їх змішуються. Прийменник съ починає керувати тими відмінками, якими раніше керував изъ, і, навпаки, изъ починає вживатися замість съ.

 

У південноруських і староукраїнських пам'ятках появляються написання зъ, сь, изъ, исъ. Перші два переважають перед словами, що починаються глухим приголосним, другі — дзвінким, а також голосним або й. Так, до речі, дуже часто писалися ці прийменники протягом майже всього XIX сторіччя. І тільки з кінця цього сторіччя починають усталюватися з, із. Форми с, іс залишаються лише як префікси, коли корінь слова починається на к, п, т, х, ф.

 

Отже, українською мовою, на відміну від російської, однаково можна сказати: Іван з Андрієм і Іван із Андрієм, і тому написання і вимова російських прийменників (і префіксів) для українців завжди становлять певну трудність. Ця обставина, як відомо, вимагає від учителів російської мови, які працюють в українських школах, особливої уваги.

 

Укажемо принагідно ще на одне походження українського префікса з. Староруський префікс въз після занепаду зредукованих перетворювався на вз, який в свою чергу, для полегшення вимови, переходив в уз або спрощувався в з. Залишки колишнього въз є в небагатьох сучасних українських словах: узгір'я, узлісся, узбіччя тощо, в залишається у слові: взяти, візьму възяти, възиму). Тому замість староруських въсходъ, възлетѣть маємо: схід, злетіти (пор. російське всходы, взлететь).

 

Як же вживаються з, із у сучасній українській мові?

 

Консервативні письменники і граматики намагалися ввести в норму літературної мови послідовне чергування з — із залежно від закінчення попереднього слова (як і чергування з — зі залежно від початку наступного слова). Але тому, що такого послідовного чергування цих варіантів немає в живій мові, ці намагання не мали успіху. Наявність того або іншого варіанта прийменника з у великій мірі залежить ще й від темпу нашої мови.

 

Послідовного вживання з — із немає ніде. Але в говорах, де з переважає над із, все-таки із більше зустрічається після слова, що кінчається на приголосний, особливо на свистячий і шиплячий, і часто тоді, коли наступне слово починається на свистячий, шиплячий або на групу приголосних.

 

У письменників — вихідців з центральних районів України кількість із порівняно із з також невелика. Так, у повісті «Fata morgana» М. Коцюбинського з зустрічається в 6 разів частіше, ніж із, причому з дуже часто маємо між словами, перше з яких закінчується, а друге починається приголосною (літерою): коло вагонеток з цукром; скинув з себе свиту; мав користь з нього і т. д. Сказане про чергування в — у у Коцюбинського цілком можна застосувати і до з — із — зі.

 

Ще рідше із зустрічається у П. Мирного та І. Нечуя-Левицького. Лише у М. Вовчка кількість із порівняно більша, що цілком відповідає, як ми бачили, вживанню цього варіанта в північних говірках.

 

У повістях «Boa constrictor» і «Борислав сміється» І. Франка з переважає із в 5 разів, причому, як і в письменників із східних місцевостей, із залежить певною мірою як від кінцевого приголосного попереднього слова, так і від початкового наступного (особливо від початкового свистячого або шиплячого). Те ж саме можна сказати і про з — із у творах В. Стефаника і, особливо, О. Кобилянської.

 

Рідко вживається із і в творах радянських прозаїків. У перших двох частинах «Прапороносців» О. Гончара із можна налічити трохи більше трьох десятків. Лише в П. Панча кількість із більша, у повісті «З моря» із навіть набагато переважає з; виразно помітна в нього і тенденція до чергування цих варіантів (після попередніх шиплячих або свистячих маємо виключно із).

 

Префікс із у сучасній літературній мові також вживається дуже рідко. Варіанти типу: іспитав, ізнайшов використовуються тепер переважно в поезії, з вимог ритму. У дореволюційних письменників, особливо західноукраїнських, в тім числі і в І. Франка, вони частіші. З східноукраїнських письменників такі варіанти частіші у М. Вовчка, Г. Квітки-Основ'яненка. У М. Коцюбинського вони поодинокі.

 

Щодо варіанта зі, то слід відзначити, що він дуже часто має різновид зо. Перший більш характерний для південно-західних говорів, другий — для південно-східних. У ряді говірок і в деяких письменників вони можуть виступати паралельно. Так, у І. Франка в повісті «Boa constrictor» маємо: зо злості і зі своїм і, майже поруч, зі сну і зо сну тощо.

 

Зі, зо вживаються тоді, коли наступне слово починається кількома приголосними, один з яких є сонорним, свистячим, шиплячим, в або й. Отже тут і (о) такого ж походження, як і в словах іржа, імла тощо: зі злості, зі мною, зі Львова. Проте не завжди в таких випадках зі (зо) обов'язкові. Замість них дуже часто, особливо коли попереднє слово закінчується на голосний, маємо лише з, а інколи (особливо після слова на кінцевий приголосний) і із, про що ми вже згадували. Це спостерігається як у діалектах, так і в літературній мові. Послідовно зі (зо) маємо лише в сполученні зі мною, у цьому випадку, здається, неможливе із мною. Вирази типу зі сміху, зі злості (тобто коли в сполуці приголосних є сонорний) частіші за вирази зі столу, зі старого, зі своєю тощо. Замість виразів типу зі (зо) всіма в українській мові частіше маємо з усіма. В «Етнографічних матеріалах» Б. Грінченка зо послідовно маємо в зо мною, у всіх інших випадках, де він міг би вживатися, зустрічаємо із, навіть після слова, що закінчується голосним: почала із змієм балакати і под.

 

У деяких говорах західних областей України зі часто вживається і тоді, коли наступне слово починається лише одним свистячим або шиплячим приголосним: кінь зі сонцем; зі жоною. Подібні приклади є і в західноукраїнських письменників; наприклад, у повістях І. Франка читаємо: процес зі зайдою, зі шептали, закликав пса зі собою. Така вставка тут необхідна для того, щоб чіткіше відрізнити прийменник з від слова, яким він керує, не давши йому можливості асимілюватися і, таким чином, уникнути непорозумінь: побіг з собакою> побіг с собакою> побіг собакою (в галицьких говорах зс асимілюються до наступних с, з, ш, ч і, зливаючись з ними, зникають).

 

У науковій літературі вже вказувалося на частіше вживання зо (зі), ніж із, при визначенні приблизності у випадках разів зо́ два, зо́ три. Наголос при цьому, звичайно, пересувається з числівника на прийменник (пор. разів (і)з два́).

 

Використання зі (зо) у письменників таке ж, як у народній мові, — постійно маємо лише зі (зо) мною. Досить рідко маємо зо (зі) у П. Мирного і М. Коцюбинського. Так, у романі «Хіба ревуть воли....» написань типу зо сміху, зо зла значно менше, ніж із сміху, із зла. Частіше ці варіанти використовуються західноукраїнськими письменниками. Досить поширені вони у І. Франка: зі Львова, зі своєю тощо. Із дореволюційних східноукраїнських письменників порівняно часто їх використовувала М. Вовчок.

 

Вживання зі (зо) у сучасній прозі обмежується здебільшого випадками типу: зі сну, зі злості, зі сміху. Зустрічаються і сполучення типу зі сходу, зі стуком, зі стільця, але дуже рідко (наприклад у «Золототисячнику» І. Рябокляча). Сполучень типу зі злості навіть у творах П. Панча, який, як ми вже сказали раніше, значно частіше від інших українських радянських письменників вживає із, небагато, не кажучи вже про зі стола, зі стежки, замість яких у нього послідовно знаходимо із стола, із стежки.

 

На відміну від прийменника, префікс зі- в українській мові надзвичайно поширений: зібрати, зійти, зігнати і т. п.; він набагато поширеніший, ніж префікс із-, причому чергування його з з-, із- в одному й тому ж самому слові неможливе; можливе таке чергування лише з ізі-: зійти — ізійти (яке буває не часто).

 

Прийменник ізі у сучасній літературній мові зустрічається надзвичайно рідко і сприймається як архаїзм; префікс — частіший, особливо в поезіях.

 

Як бачимо, про послідовне чергування прийменників-префіксів з — із — зі — ізі говорити не доводиться. Це чергування виявляється в меншій мірі, ніж чергування в — у, тому «Правопис» приділяє йому небагато уваги (див. § 17, п. 3).

 

Варіанти типу під—піді, над—наді, об—обі тощо

 

Подібно до варіантів префікса з — зі, в українській мові за тих же умов виникають і варіанти префіксів під — піді, над — наді, об — обі, від — віді (од — оді) тощо: рвати — зірвати — розірвати, надірвати — відірвати— одірвати — підірвати, хоч є ряд слів, де вставок немає: розгромити, обстріляти, надгризти тощо. Різновиди цих префіксів зо — вузькодіалектні.

 

Вставляння і (о) у відповідних прийменниках для української мови мало відоме. Обов'язковим воно є лише в словосполученнях типу: наді мною, переді мною і под., де в подібних випадках, якби не було вставки, ми мали б збіг трьох приголосних, два з яких — сонорні. У таких сполуках досить часто маємо надо-, передо- тощо, навіть у літературній мові.

 

У всіх інших позиціях вказані прийменники майже не зустрічаються з приставними і (о), хоча б наступне слово і починалося групою приголосних з в, й, сонорними, свистячими і шиплячими компонентами: перед сном, під трактором, над крилом і т. д. В той час як у словах: підібрати, відіграти і под. вставка і обов'язкова, у словосполученнях: під братом, від грат тощо вона зовсім зайва. В даному разі пауза між під і братом, хоч вона й значно коротша за паузу між двома повнозначними словами, виконує функцію своєрідної «безголосої» вставки.

 

Варіанти типу попереду—поперед, більше—більш, хоч—хоча, на високому на високім, ходити-ходить тощо

 

У мовному потоці в середині фрази наголошується лише слово, яке несе в собі основну ідею сказаного (так званий «логічний наголос»), всі ж інші слова у більшій або меншій мірі втрачають свої наголоси. Завдяки цьому в таких ненаголошених словах склади вимовляються прискорено із послабленою артикуляцією, що може привести до зникнення найбільш слабких, здебільшого кінцевих звуків або й цілих складів. Внаслідок цього і виникли в українській мові численні варіанти, наприклад: знову—знов, чому—чом, позаду—позад, попереду—поперед, відтіля—відтіль, відсіля—відсіль, лише—лиш, хоча— хоч, досита—досить, неподалеки—неподалік, до обіду—до обід, до сходу—до схід (сонця), межи—між, пото́му—поті́м.

 

Кінцеві звуки можуть зникати і в окремих граматичних формах: у вищому і найвищому ступенях прислівників: (най)більше — (най)більш, (най)гірше — (най)гірш (але лише (най)краще), у місцевому відмінку прикметників чоловічого і середнього роду: на високому — на високім, у дієсловах на -ся: робитися — робитись; у 1-й особі множини теперішнього і майбутнього часу: робимо — робим, підемо-підем, у наказовому способі: робімо — робім. У сучасній українській літературній мові в 2-й особі множини наказового способу маємо: робіть, кажіть замість колишніх робіте, кажіте; останні форми ще зберігаються в діалектах, проте важко сказати, наскільки вони там залежать від положення їх у фразі.

 

Від фонетичного оформлення сусідніх слів такі варіанти не залежать ні в літературній, ні в народній мові, і тому подібні твердження деяких дореволюційних граматиків не можуть заслуговувати на увагу.

 

М. Коцюбинський, наприклад, однаково вживає багато з цих паралельних варіантів, незалежно від початку наступного слова, і пояснення цього слід шукати лише в тому, що письменник, вживаючи ті або інші паралельні варіанти, намагається уповільнити або прискорити, в міру потреби, темп своєї мови. Ось кілька речень з повісті «Fata morgana»:

 

...все се проплило, як хмара на літнім небі. Тихо сідає сонце червоне на зеленому небі, певно на вітер. Вітер наче покоси громадить на нічнім небі, складає в копиці. Білі серпанки, як хмари на весняному небі, злегка гойдались на вікнах...

 

Дехто з граматиків (наприклад В. Сімович) вважав, що варіанти на -ому частіші перед словами, що починаються губними або кількома приголосними. У повісті «Fata morgana» кількість варіантів з -ому й -ім перед словами з початковим губним однакова. Наведемо кілька прикладів з -ім:

 

Горбатими тінями у хатнім присмерку сидять старі, мов рішають загадане Гудзем завдання; ...довіку буде убогий на чужім марнувать свою силу. Все злилось в однім божевіллі.

 

У повісті ж «Дорогою ціною», за невеликими винятками, маємо варіанти з -ому. Досить рідко форми на -ому зустрічаються у І. Франка, як і взагалі в діалектах західноукраїнських (це закінчення більш характерне для південно-східного наріччя).

 

Наведемо один уривок з повісті «Дорогою ціною» М. Коцюбинського, в якому відсутнє чергування закінчень прислівників вищого ступеня залежно від сусідніх слів:

 

Та чим далі вона йшла і чим більш смеркало, тим більше дим ставав помітним, птахи сильніше непокоїлись. В повітрі ставало тепліше. Те тепло йшло ззаду і з боків, немов од печі.

 

Можна було б навести багато прикладів подібного використання письменником інших паралельних варіантів, особливо лиш — лише, знов — знову, (по)між — (по)межи тощо.

 

Закінчуючи розгляд варіантів цього типу, скажемо ще про вживання інфінітива на -ти – -ть. Вважають, що варіант на -ть іншого походження, ніж вищерозглянені 6. У південно-західному наріччі маємо форми з -ти, у південно-східному є ряд говірок, де інфінітив на -ти і -ть може вживатися паралельно. Наскільки ці варіанти в таких говірках залежать від початку наступного слова, — судити важко. У всякому разі, наявність таких паралельних закінчень в полтавсько-київському діалекті викликала появу їх і в художніх творах дореволюційних і радянських письменників, які часто використовували і використовують їх паралельно, подібно до того як використовуються, наприклад, знову — знов, більше — більш. Лише Б. Грінченко, виходячи з своїх настанов, вживав -ти, -ть залежно від того, приголосним чи голосним починалося наступне слово. Цікаве вживання інфінітива у Коцюбинського: у ранніх творах він, вихідець з Вінниччини, писав лише ходити, носити, в пізніший час він починає писати і ходить, носить, однак незалежно від того, з чого починається наступне слово.

 

Паралельні закінчення інфінітива досить часті і в сучасній художній прозі, знов-таки, без урахування того, на голосний чи на приголосний починається наступне слово. Це відбиває і наш сучасний правопис, надаючи, проте, перевагу закінченню -ти. У жанрах ділової мови вживається виключно інфінітив з -ти.

 

Варіанти типу вулиця— улиця, вогонь—огонь

 

Як ми вже згадували вище, щоб уникнути збігу голосних, між них можуть вставлятися придихові звуки в, г, й. У старі часи такі вставки були не тільки в середині слова (павук), а й на межі слів (на вулиці). Згодом, за аналогією, подібні слова почали вживатися з придиховими звуками і в інших позиціях: на початку фрази і в середині її після попереднього слова з кінцевим приголосним (й улиця, з вулиці).

 

В діалектах української мови приставні звуки широко відомі: горати, Гандрій і т. д. Літературна мова усталила лише ті протетичні (приставні) звуки, які найбільше поширені у полтавсько-київських говірках. Найголовніші з них: в — у слові вогонь і в словах з початковим етимологічним у, що не переходить в у, в: вулиця, вус і т. д.; г — у словах: гострий, горіх і в деяких запозиченнях: гарбуз, гармата, Ганна тощо.

 

Цей процес усталення протетичних звуків відбувався досить довго; протягом усього XIX ст. письменники писали то вулиця, то улиця, залежно від їх діалектної вимови. Уникалися лише написання і вимова типу Гандрій, горати, які завжди вважалися грубими.

 

Проте уже з другої половини XIX ст. в деяких письменників намітилась виразна тенденція, вживаючи послідовно вогонь, вулиця і под., залишати ці слова без в тоді, коли попереднє слово закінчувалося на в (або взагалі мало його в своєму складі). Одним із перших, хто запровадив це, був П. Мирний. Менш послідовно такі написання зустрічаються у М. Коцюбинського. У поетів ця тенденція виявилася в більшій мірі, але тільки по відношенню до слова огонь — вогонь. Цього правила дотримувалися досить послідовно М. Старицький, Л. Українка, І. Франко (у прозі І. Франка цього немає, такі слова там вживаються переважно без в). Наведемо приклади з вірша Л. Українки «Товарищці на спомин»:

 

          А в нас вогонь Тітана ще не згас...

          ...За ворогів іде в огонь і в воду.

 

Послідовно не підлягають такому чергуванню у вказаних поетів слова огнисто, огнистий, огненний, які вживаються без в. Не підлягають йому і слова типу вулиця, вую, які пишуться як правило з в.

 

Сучасні радянські письменники також використовують цю звукову можливість української мови. Послідовно це спостерігається в творах О. Корнійчука, в меншій мірі в О. Гончара і П. Панча.

 

Вживання варіантів вогонь — огонь, вулиця — улиця у сучасних поетів — складніше. П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, А. Малишко, Л. Дмитерко слово огонь, як правило, вживають взагалі після слова з кінцевим приголосним; огонь вони пишуть також і тоді, коли попереднє слово хоч і закінчується голосним, але в середині його вже є одно в; таким чином усувається збіг двох близькостоячих звуків. Подібне маємо в них і з варіантами вулиця — улиця, вуси — уси, але тут менше послідовності. П. Воронько і П. Дорошко послідовно пишуть після слова з кінцевим в лише огонь. Слова ж вулиця, вухо і под. у них виступають постійно, у всіх позиціях. Дуже непослідовно вживає варіанти з приставним в В.Сосюра. В одних збірках його поезій вони переважають, в інших їх дуже мало.

 

Окремо слід зауважити, що і в сучасних письменників є тенденція писати лише огнистий, огнисте, огненний і под. Немає чіткої послідовності в написанні слова уста. Хоч «Російсько-український словник» видання 1948 р. подає його лише в такому варіанті, у сучасній поезії і в прозі досить часто зустрічається і вуста. Про вживання обох цих варіантів можна сказати приблизно те ж саме, що й про вогонь — огонь.

 

 

Варіанти од—від

 

 

Використання од — від в українській літературній мові багато дечим нагадує використання тільки що розглянутих варіантів. Відомо, що прийменник-префікс від характерний для південно-західного наріччя, од — для південно-східного і північного. Проте в ряді полтавсько-київських говірок обидва ці варіанти виступають паралельно, хоч і незалежно від фонетичного оформлення сусідніх слів. Ця обставина привела до того, що в літературній мові на протязі XIX ст. не було певної усталеності в написанні од — від. Т. Г. Шевченко послідовно писав лише од. Переважав цей варіант і в М. Вовчка, А. Тесленка. Західноукраїнські письменники, в тому числі і І. Франко, послідовно вживали лише від. Б. Грінченко намагався ввести в літературну мову послідовне чергування цих варіантів, у своїх творах він завжди писав від, коли попереднє слово закінчувалося на приголосний, а од — після голосного. В історії української літературної мови відомі також намагання І. Нечуя-Левицького вижити зовсім варіант від, начебто зовсім невластивий для української мови 7.

 

Проте вже в другій половині XIX ст. виразно помічається інша тенденція — вживати від — од залежно від наявності в у корені слова або в сусідніх словах. Виразно вона помітна у полтавчанина П. Мирного. Досить широко використовувала чергування од — від, як засіб надання милозвучності своїм творам (прозі і поезії) Л. Українка. Наприклад:

 

          Прощай, Волинь! Прощай, рідний куточок!

          Мене від тебе доленька жене

          Немов од дерева одірваний листочок

                         («Подорож до моря»).

 

Крім того, Л. Українка часто вживає префікс од замість від і тоді, коли далі в слові йде губний або сонорний звук: одразу, одкрити, одмінився, оддирати. Прийменник од у таких випадках вживається рідше: од ранку, утік од лиха. Подібну, але менш виразну, тенденцію у вживанні од — від спостерігаємо і в М. Старицького.

 

Те ж саме маємо і в сучасних радянських письменників. Так, О. Корнійчук і П. Панч пишуть од здебільшого тоді, коли поблизу вже є в або р: хотів одірвати їх руки; одкрив портфель; одверну тощо. Менш помітна ця тенденція в О. Гончара та І. Рябокляча. У поезіях П. Тичини, М. Рильського, А. Малишка од — від вживаються залежно не лише від сусідніх в і сонорних, а й від того, на приголосний чи голосний закінчується попереднє слово. Наведемо кілька прикладів з творів П. Тичини:

 

          Революції від вас, як од нерівного ґнотика

          Тільки чадить

                              («Плюсклим пророкам»).

          Вахтанг тобі віддячить,

          Ох як же він оддячить

                              («Кінець феодала»).

 

Велику залежність од — від від кінцевого голосного і в спостерігаємо у М. Бажана («Твори», т. V, 1946). Вживання од — від у Л. Дмитерка («На полі бою», «Вітчизна») таке ж, як у прозаїків. У П. Воронька маємо виключно від («Поезії», К, 1950). В. Сосгора вживає од—від так само, як і вогонь — огонь.

 

У жанрах ділової мови, як правило, вживається лише від. Винятки становлять поодинокі слова, як наприклад, одразу, одверто, одважно. Крім того, багато слів, що ввійшли в літературну мову недавно, вживається лише з відвідображення, відділ, віддаль, відстань, відновлення, відтінок, відчуття і т. д.

 

Інші паралельні варіанти

 

Ми розглянули ряд паралельних фонетичних варіантів слів, які за певних умов надають мові мелодійності і виразності. Серед інших згадаємо ще такі:

 

ще — іще. Використання їх таке, як і з — із. Варіант іще малопоширений і вживається переважно тоді, коли потрібно відтінити це слово: дай іще. Помітне досить часте вживання іще І. Франком у позиції після слова з кінцевим приголосним.

 

Використання же — ж, би — б у літературній мові загальновідоме. У північних і галицьких говорах би може вживатися незалежно від кінця попереднього слова. У цих же говорах як паралель до щоб вживається і щоби. Як би після слова з кінцевим голосним, так і щоби у будь-якій позиції відомі і в творах західноукраїнських письменників. Так, у повістях «Boa constrictor» і «Борислав сміється» І. Франка щоби в 5 разів більше, ніж щоб. Можна сказати, що письменник надає перевагу щоб лише перед словом, яке починається голосним, а щоби — перед кількома приголосними або б. У всіх інших випадках, в тому числі, коли наступне слово починається на інші губні, відносне вживання обох варіантів однакове.

 

Чергування в — у, й — і, аз другого боку зникнення в — й у сполученні з іншими приголосними, привели до відпадання початкових голосних в ряді слів: голка, гра, Гнат (пор. російські иголка, игра, Игнат), згірок (пор. узгір'я) тощо. Точніше, тут треба говорити не про їх відпадання, а про поступове зникнення через ряд проміжних звуків. В діалектах це відпадання ще не закінчилося, у ряді говірок можна почути поруч з голка — йголка, іголка і под.

 

Відпадати може також і ненаголошений о (у багатьох говорах ненаголошений о > у): коло, город, у діалектах: гірок—гурок, гудина, гріхи (огріхи), трута, полонка. Відпадання початкового о в діалектах більш непослідовне, ніж в літературній мові. Наприклад, слово город, навіть в одній і тій же говірці, особливо на Лівобережжі, може звучати і як вгород, огород, причому та або інша форма залежить як від темпу вимови, так і від попереднього слова. Ця обставина привела до того, що такі варіанти є і в творах письменників — вихідців, головне, з Лівобережжя: Г. Квітки-Основ'яненка, П. Мирного, А. Тесленка; є вони і в І. Нечуя-Левицького, І. Франка тощо. Досить послідовне вживання варіантів огород — вгород — город у полтавчанина П. Мирного. В його романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні» після слів з кінцевим голосним найчастіше маємо вгород — город, з кінцевим приголосним, і особливо в, й,огород і рідше город. У сучасній літературній мові варіанти огород — вгород можливі в поезії.

 

Кидається в вічі, що більшість слів, у яких відпадають (зникають) початкові голосні, має після такого відпадного звука звук г: огород, огудина, огірок, іголка, ігра, Ігнат, огріх; сонорний: імення, но (ст.-руське ино), наче (пор. рос. иначе) або сполуку декількох приголосних звуків: звісно, трута тощо. Пояснення цього слід шукати в тому, що, як ми вже сказали, зникнення початкових о, у, і проходить через стадію в або й, а умови зникнення останніх, звичайно, сприятливіші перед г, сонорними і сполученнями кількох приголосних.

 

На відміну від тільки що розглянутого явища поступового зникнення початкових голосних ряду слів у багатьох діалектах і в літературній мові, північним і деяким західним говорам нашої мови властиве інше явище: випадання голосного (наступного) при збігу з іншим голосним (попереднім) на межі кореня і префікса і між словами (здебільшого на межі неповнозначних слів з повнозначними). Найчастіше в таких випадках зникає о або а, що походить з о в акаючих говірках8 наприклад: з одним але до'дного, ні'дному; побливати (=пообливати) тощо. Це явище називається аферезою. Внаслідок аналогії в деяких говорах початковий голосний може відпадати і тоді, коли слово стоїть першим у фразі. Проте в українській літературній мові це явище не могло стати нормою, тому що його немає в більшості говорів, в тому числі і в полтавсько-київських. З письменників зустрічаємо його переважно у вихідців з Чернігівщини, а також в М. Вовчка. Наприклад: — Чуєш, чуєш, — промовляли брати 'дно до'дного.

 

У сучасній художній літературі афереза зрідка зустрічається в поезії, мабуть, більше як засіб відтворення специфічного колориту, ніж ради милозвучності чи ритму віршів. Найчастіше афереза зустрічається у П. Тичини (родом з Чернігівщини) і А. Малишка, зрідка у В. Сосюри. Наведемо приклад з поезій А. Малишка:

 

          Що хочеш, батьку, те й роби,

          А я з мішка свого до дна

          Зберу до 'дного сімена.

 

* * *

 

Як бачимо, українська мова володіє багатьма евфонічними засобами, використання яких щільно зв'язане з стилем мови, темпом, ритмом, а також має свої особливості у окремих авторів.

 

Українській літературній мові властиві лише ті евфонічні засоби, які характерні для більшості діалектів, зокрема для полтавсько-київського. Це тільки підтверджує слова Й. В. Сталіна про те, що в основі української літературної мови лежить полтавсько-київський діалект.

 

____________________________

1А. Павловский, Грамматика малорусского наречия, СПБ., 1818, стор. 109.

 

2 Тут і далі цитати і приклади з творів М. Коцюбинського подано за звіреним з рукописами виданням: Вибрані твори в 2-х томах, К., 1950.

 

3 Значками <, > скорочено позначаємо, що звук або форма виникають чи переходять в інший звук або форму.

 

4 У староруській мові було: огнь, вѣтръ; ръта, льва. За законами староруської фонетики ъ, ь в кінці слова і в позиції перед складом з голосними повного утворення зникали, а перед складом зъ, ь переходили в о, е: жьньць > жнець, жьньця > женця тощо.

 

5 К. Коцюбинська, Замітки і підкреслення М. Коцюбинського на книжках власної бібліотеки, «Радянське літературознавство», 1938, № 2—3, стор. 162—3.

 

6 Інфінітив на -ти є закам'янілою формою місцевого відмінка однини так званих і- основ, інфінітив на -ть — знахідного відмінка однини.

 

7 Пор. його праці: Сучасна часописна мова на Україні, К., 1907; Криве дзеркало української мови, К., 1912, та Граматика української мови, ч. 1, К., 1913.

 

8 Для інших голосних такої необхідності не виникає: і, у в такому положенні переходять в й, у (в), а всі слова на а-, е-, крім вигуків, — запозичення з інших мов.

 

=============

[Українська мова в школі. – 1952. – № 4]

 

 

27.09.1952