Свого часу (§ 69) ми бачили, що прийменники, сполучники, частки не вимовляються як окремі слова, а прилягають звуково до попереднього або наступного повнозначного слова. Але і повнозначні слова, якщо між ними нема павзи, не відокремлюються в вимові. Наприклад, речення »Ми відійшли в глибінь віків« (Клен), записане відповідно до звукових пов’язань, мало б виглядати »Мивідійшли вглибіньвіків«. Тож природно, що на межах слів, склеюваних в одну звукову цілість, виникають деякі своєрідні звукові явища, що окреслюються звичайно індійським словом sandhi (буквально: поєднання) і що є об’єктом вивчення міжслівної фонетики.
В українській мові слова, не розмежовані павзою, поєднуються в одну звукову цілість загалом за тими ж законами, за якими поєднуються звуки в межах слова: кінцеві дзвінкі приголосні зберігають свою дзвінкість перед глухими (дідкаже), глухі перед дзвінкими, крім в, й і сонорних, набирають деякої дзвінкости (квитоґдотеатру, свіддалекий = квиток до театру, світ далекий), а особливо виразно в таких сполученнях, як як же (= яґже), от би (= одби); перед паляталізованими заходять звичайні паляталізаційні асиміляції (вас'тямити = вас тямити). Та на відміну від внутрішньослівних асиміляцій міжслівні не мають обов’язкової сили. При вповільненні мовного темпу, при найменшій павзі між словами вони перестають бути конечними. Тим то поруч квитоґдотеатру може бути і вимова квиток дотеатру, поруч свіддалекий — світ далекий, поруч васьтямити — вас тямити і т. д.
Особливість українського sandhi становить нахил до творення дифтонгів на межах слів. Якщо попереднє слово кінчається на голосний, а далі йде в або й, то ці звуки, прилягаючи до попереднього голосного, творять з ним дифтонг, напр., пішла в їдальню, вирішили йти вимовляються з дифтонгами аў, пішлаўїдальню, вирішилийти. Але і тоді, коли там мало б бути не в або й, а відповідно у або і, то ці голосні нормально теж скорочуються і теж утворюють дифтонг з попереднім голосним, напр., устеляти, — але почали встеляти (= почалиўстеляти з межами складів по-ча-лиў-сте-ля-ти), Іван, — але побачила Йвана (— побачилайвана з межами складів по-ба-чи-лай-ва-н). Поскільки ненаголошене о в українській мові може наближатися до у, то ці явища подеколи охоплюють і його, напр.: »Не все ж трапляється недорід на вгірки (= наў-гір-ки) « (Гул.); »Тепер вона взлилась (= во- наў-зли-лась; пор. озлилась) « (Тич.); пор. внук — унук — онук.
Природна річ, що наголошені у, і не можуть скорочуватися й творити дифтонг з попереднім голосним. Тому, наприклад, у словах істина, іволга, іграшка, учта, уряд, ухил ці голосні зберігаються і після попереднього голосного (зформували уряд, кричала іволга). Не підлягає включенню в дифтонг і таке у-, яке семантично відрізняє слово від відповідного слова з в-, як от вдача (характер) — удача (щастя), взір (зразок) — узір (візерунок), вправа (в чому) — управа (уряд), вступ (передмова) — уступ (абзац), всувати (куди) — усувати (звідки), а також здебільшого не ширяться ці явища на чужі слова (напр., нова історія, а не *новайсторія, чиста утопія, а не *чиставтопія; так само в церковнослов’янському слові влада і т. д.) — і на деякі слова книжного характеру (існувати, увага, угода, узгодити, уклін, умова, вплив, ураза, уривок, установа, утримання, ухвала, учасник, ушкодження, уява). Правила правопису забороняють також »скорочення« у- в власних назвах: Україна, Угорщина. Та це чисто правописне обмеження, викликане потребою мати власні географічні назви завжди в однаковій формі, а в живій мові це у- підлягає загальним нормам. Натомість самозрозуміло, що дифтонгізації не може бути при наявності павзи між словами, що буває зокрема часто при протиставленнях понять, напр., Україна і Росія, війна і мир.
Через те, що при дифтонгізації початкове у-, і- ніби втрачаються словом, творячи звукову єдність з попереднім словом, постала звичка взагалі додавати або відкидати на початку деяких слів і- і у-(о-), потворилися варіянти слів з початковими і-, у- (о-) і без них, напр., ігра — гра, із — з, ікло — кло, ілляний — лляний, імла — мла, весь — увесь, в — ув, Панас — Опанас. З другого боку, перед у- може з'являтися в-, напр., уж— вуж, узький — вузький, ус — вус, ухо — вухо, уста — вуста, узол — вузол. Так у наслідок усіх цих явищ в українській мові витворилися своєрідні чергування, що характеризують початок слова:
і : й : нуль звука.
у-(о) : в(ў) : нуль звука.
В поезії ці чергування можуть бути засобом звукового малюнку і ритмізації тексту. Наприклад, у реченні »Я вслухаюсь в плескіт хвиль« (Ворон.) можна було б закинути авторові, що замість в краще було б ужити у (вслухаюсь у плескіт), щоб уникнути немузичного накопичення приголосних. Одначе якраз накопичення приголосних може відтворювати тут той »плескіт хвиль«, про який говориться в тексті.
===========
з Ю.Шевельов «Нарис сучасної української літературної мови» (Мюнхен, 1951), с.389—391
26.09.1951